Знищити – легко. А відновити?

Андрій ЛИНДЮК, голова Маневицької районної держадміністрації:

— Коли три — три з половиною роки тому став головою РДА, то помітив, що будь-яка ініціатива влади сприймалась дуже негативно, можна навіть сказати «в багнети». А останнім часом ситуація потрохи починає змінюватись. Маю звичку постійно спілкуватись і особисто, і через соціальні мережі зі своїми земляками. Помітив, що зараз люди більш позитивно налаштовані на все новаторське. Прикладом може бути відновлення фонтана в Маневичах, що майже всіма позитивно оцінено. Це дуже приємно. Це надихає ще краще працювати!

Анатолій ГУРА, краєзнавець (селище Олика):

— Нещодавно мені довелося стати майже мимовільним учасником історії, яку можна було б назвати «Пригоди аргентинців в Україні». Враження від подій і людей, які в них брали участь, залишилися дуже позитивні. А все почалося одного червневого вечора, коли в мережі «Фейсбук» до мене звернулася з проханням про допомогу людина, з якою я раніше ніколи не був знайомим. Суть прохання полягала в том, щоб допомогти в розшуку предків подружньої пари з Аргентини. Вони нібито колись жили в нашому містечку, звідки у 30-х роках виїхали до Південної Америки. Звичайно, я погодився, навіть довго не роздумуючи.

Не буду переповідати всі деталі, але після кількагодинних розмов по телефону та кількох десятків дзвінків вдалося окреслити коло людей, які могли б належати до одного родинного дерева з аргентинськими мандрівниками. Рубен і Летісія вирушили до України, не знаючи жодного слова українською і, зрозуміло, не маючи перекладача. Проте сучасна техніка дозволила їм спілкуватися з допомогою Ґуґл-перекладача, і вони змогли добратися до Луцька, примудрившись залишити в таксі ноутбук, де були зібрані всі їхні напрацювання по родоводу. На щастя, водій таксі виявився дуже порядною людиною і за кілька годин привіз згубу на квартиру, яку подружжя винайняло в Луцьку. Причому власниця квартири так перейнялася їхньою історією, що надала їм кімнату безоплатно і навіть допомогла знайти «живого» перекладача, який досконало знає іспанську, бо народився й виріс... в Аргентині!

Наступного ранку подружжя Бонавіта було вже на локації, де ми приступили до з’ясування кола можливих кандидатів на родинні зв’язки, як то кажуть, на місцевості. І нам це вдалося! Ймовірність спорідненості виявилася майже стовідсотковою. І треба було бачити їхні обличчя у той момент, коли Рубен наносив практично останні лінії в родоводі, над яким він працював кілька років. І коли я запитав Рубена , хто ж він — аргентинець чи українець, він відповів: «Так, звичайно, я аргентинець, бо народився й виріс у моїй країні. Але відтепер моє серце — в Україні».

Жанна БIЛОЦЬКА, журналіст (м. Володимир-Волинський):

— Болить, що річка зникає, а ніхто нічого не робить. А Луга і Володимир — це невід’ємне. Громадський пляж у Володимирі-Волинському, що біля села Заріччя, є чи не єдиним місцем відпочинку містян. Зокрема на ньому полюбляють проводити дозвілля діти, тому й називають його «дитячим». Але й дорослі також не проти позасмагати на березі річки Луги, посидіти під розлогими вербами і скупатися. Однак засмучує, що місця для купання стає дедалі менше. Річка обміліла і заросла. А чистити її ніхто не поспішає. Окрім того, сходинки, що ведуть до води, поламались, і є ризик травмуватись. Саме це трапилось зі мною минулого року, коли нога застрягла між щаблинами, які розійшлися у різні боки, до того ж були слизькі. В результаті, отримала добрячий синець.

Сказати, що пляж геть не облаштований, не можна. Бо тут є роздягальні, вбиральня, смітник, лавки, є навіть волейбольний майданчик. Та цього недостатньо для повноцінного відпочинку. Адже люди загалом приходять купатися, а якщо й далі так піде, робити це буде ніде. За кілька років річка добряче обміліла, рівень води й надалі продовжує падати, до того ж стала набагато вужчою через зарості. Окрім того, сьогодні можна спостерігати непривабливу картину: сухе гілля, яке чи то обрізали ремонтники, що ремонтують міст і залишили, чи вітер поламав, впало у воду, перекривши шлях зрізаному очерету, який рухався руслом Луги. У результаті утворився «затор», який, сподіваюсь, розчистять найближчим часом.

Шкода, що річка, яку так любив всесвітньовідомий композитор Стравинський і яка б мала стати однією з родзинок княжого міста з його багатовіковою історією, зникає. Ще більше болить, що ніхто нічого не робить задля того, аби її врятувати. Що ми залишимо нащадкам, коли не вбережемо те, що створила природа? Бо знищити легко, а відновити і повернути до життя — не завжди виходить.