Знову про мовну толерантність

Слова Президента Зеленського про те, що мешканцям Донбасу буде дозволено розмовляти і заповнювати документи російською мовою, в суспільстві були сприйняті по-різному. Одні говорили про те, що питання повернення окупованих територій — це справа віддаленого майбутнього. Принаймні поки живий Путін, ніхто й квадратного метра не віддасть. Хтось висловив побоювання, що такі мовні поступки негативно вплинуть на решту України. Адже закон має бути одним для всіх. Дехто небезпідставно стверджував, що оскільки блок «Слуга народу» — все-таки краще, ніж Опоблок, то говорив Зеленський мудро. Адже й справді, не слід напередодні виборів віддавати свій електорат проросійським силам.

І лише незначна частина громадян звернула увагу на те, що словосполучення: «буде дозволено» мимоволі служить доказом того, що раніше буцімто не дозволялося. В тому-то й біда, що чимала частина нашого суспільства оброблена проросійськими каналами. Людей переконали, що українська брутально нав’язується, а російська постійно відступає і тому мусить захищатися. Саме в цьому й полягає найбільший успіх кремлівської пропаганди. Бо теза про «утиски» налаштовує російськомовних проти україномовних.

Водночас це і наш великий стратегічний прорахунок. Це не діло, коли одна частина суспільства без кінця тягне ковдру на себе, а друга — на себе. В ідеалі мав би бути консенсус, як в Ізраїлі. Тому, доки не пізно, потрібно зміщувати акценти в просвітницькій роботі. Пригадую мудрі слова Мирослава Мариновича, який, зустрічаючи у Львові молодь зі сходу і говорячи про мову спілкування, сказав такі слова: «Ви маєте право на російську. Але ж і ми маємо право на українську!» Це він так про дві мовні групи, між якими на той момент було велике розходження. Оскільки це було півтора десятиліття тому, то поділ на «ми» і «ви» сприймався не так трагічно, як тепер, під час війни. Але формула про рівні права сама по собі непогана. Захисники української мови дещо ускладнили діалог всередині країни, коли говорили лише про те, що наболіло. Виключно про своє. А варто б і про російськомовних згадувати, адже вони теж люди. До того ж, ця категорія є неоднорідною. Там і друзів можна знайти чимало.

Втім, і українську треба захищати системно, а не хаотичними ривками. Саме тепер можна гуртом висловити зустрічну пропозицію: пане Президент, будь ласка, скасуйте заборону на спілкування українською в тих містах, які споконвіку контролювалися проросійськими силами! Тобто в Одесі, Запоріжжі, Харкові, Миколаєві... Дамо людям чесну відповідь: якої мови більше — російської у Львові чи української в Харкові? Російської у Вінниці та Житомирі чи української в Краматорську та Миколаєві? Чи можна сказати, що російську утискають на Правобережжі? Зовсім ні. А як почувається українська на Лівобережжі? За винятком хіба що Полтави — кепсько. Її практично немає в обласних центрах, за винятком мізерних вкраплень. Тож пора нарешті скасувати цю сатанинську заборону! Яка, до того ж, підкріплена глибоко ешелонованою лінією оборони прокремлівських сил і найновішими досягненнями гібридної пропаганди. Зверніть увагу на цифри: у Запоріжжі відсоток україномовних і двомовних (разом) за статистикою становить 33%, в Одесі — 21%, у Миколаєві — 29%, у Дніпрі — 40%. А у прикордонних з Росією Сумах — навіть 68%! Ви чули на вулицях згаданих міст так багато української мови? Звісно ж, ні. Тому й кажу, що забороняють. І доки не буде скасовано цю негласну заборону, українські радикали матимуть потужне підґрунтя для свого радикалізму.

А стосовно російської на Донбасі, то вона й без того «живее всех живих»! Зайве говорити про те, що буде дозволено говорити російською, абсолютно немає сенсу. Бо ніхто там і не питатиме нашого дозволу. Мені незрідка доводилося бути свідком того, як мешканці окупованих територій, їдучи за українськими пенсіями, примушують у поїздах київських провідників переходити на російську. Навіть тих небагатьох сміливців, які не побоялися в Костянтинівці чи в Слов’янську розмовляти українською.

Найкращим способом захисту миру, спокою і територіальної цілісності є прицільні, точкові атаки на активістів проросійської п’ятої колони. Арешти, повістки, профілактичні бесіди з найактивнішими із них... Тоді через якийсь час можна буде обійтися і без принизливих «мовних» квот, про які так багато говоримо і які мало на що впливають. Найоб’єктивніший показник — звучання української мови на вулицях великих міст сходу. Нас може і повинен об’єднати компроміс. Бо Мирослав Маринович мав цілковиту рацію: ми також маємо право.