Слово про театр, що зникає
В Україні театр люблять дивною любов’ю. Театр не сприймають як храм духовності. Скоріше навпаки — місцем розваги. Місцем, де можна приємно провести час і забути про важке життя за його стінами. Тому користуються великим попитом легковажні комедії-пустушки... Але ж для театру є дуже важливим завжди залишатися цілісним у переконаннях, що базуються на особливому естетичному світогляді... Та чи можуть українські театри бути такими в суспільстві, де основним мірилом цінностей стають тільки гроші? Де домінують одноразові проекти? Де нав’язується думка, що найбільшою проблемою країни є смачно приготувати і легко схуднути...
Сьогодні часто йде мова про те, що театр потребує коштів, а коштів не вистачає... Можливо, так. Але можна прийняти закон, що заохотить меценатів та спонсорів. Історія світового мистецтва не знає прикладів, коли театр ставав економічно прибутковим підприємством. Тому важко зрозуміти, чому в Україні театри класифікуються як театрально-видовищні підприємства з обов’язковим виконанням виробничих планів. Це призводить до комерціалізації. Культура втрачає гуманістичну основу. А це, натомість, веде до зникнення милосердя й співчуття.
Все сказане стосується і такого виду театру як театр ляльок. Власне, в природі цього театру — метафора, гротеск, пародія, абсурд, фантасмагорія. Не випадково Джонатан Свіфт писав свого часу: «Для того, щоб показати людське життя зі всіма його дивацтвами, було започатковано театр ляльок». Його історія починається задовго до виникнення інших видів театру. І знає багато славних сторінок. І чудових майстрів у володінні лялькою. Ще декілька століть тому театр ляльок був театром для всіх! І користувався тим же репертуаром, що і драматичний. А нині деякі українські режисери-лялькарі публічно стверджують про виключно «дитячий напрямок» у діяльності театру ляльок. Інші, прагнучи розширити виразові засоби, звертаються і до універсального актора, до засобів драматичного театру. З’являється дедалі більше вистав, де лялька не є головною діючою особою! Вона перестає бути основним інструментом у постановках. А це найголовніша ознака такого виду театру як театр ляльок. І від цього втрачається майстерність у володінні театральною лялькою. Дивний парадокс: чим більше навчальних закладів, що навчають азам професії, тим менше фахівців з’являється в театрах. А у виставах форма вийшла на перший план, зміна атракціонів. Все це призводить до великих труднощів у визначенні особливостей кожного виду театру окремо. Тому, як самостійний вид театру, театр ляльок втратив свою специфіку, і його часто перейменовують на театр актора і ляльки. Чи театр анімації. Або синтетичний театр. А ті, що до цього часу мають назву театру ляльок, своїми постановками, навіть цікавими, не відповідають своїй назві та специфіці. Ці постановки здобувають нагороди на фестивалях граючої ляльки. Тоді виникає питання про доцільність називати такі заходи фестивалями театрів ляльок.
У країні є театри, що принципово не беруть участі у вітчизняних фестивалях, але претендують на те, щоб їх вважали найкращими. Декілька інших театрів, через ЗМІ, декларують, що вони найкращі. Театр ляльок — найбільш закрита система. Таке собі — «корпоративне братство». Але у ньому існує «ядро», що оцінює творчий рівень усіх у цьому «корпоративі». І за відсутності належності до «ядра» або його оточення, важко розраховувати на поліпшення творчого рівня. Все це тому, що за двадцять з гаком років не вдалося створити нової дієвої театральної структури. А те, що було найкращого у старій, втрачено назавжди. Немає всеукраїнської театральної нагороди, за яку могли б змагатися всі види театру. Обмаль спеціальних друкованих та електронних органів. Не підбивають підсумки театральних сезонів по країні, з яких можна дізнатися про переможців у різних номінаціях. Дві найбільші вітчизняні громадські організації, що сприяють розвитку театрального мистецтва (друга — розвитку мистецтва граючої ляльки), мають обмежені юридичні права і фінансові можливості. Вони не можуть, наприклад, поновити лабораторії режисерів та художників. І так далі, і таке інше... Наразі театр не став тим, чим він має бути для нинішньої молодої української держави... І пригадуються слова, начебто сказані на початку 1990-х першим очільником держави: «Яка культура?! Треба хоча б накормити людей»... Цей «корм» продовжується і донині, поступово доводячи культуру та мистецтво до нелюдського стану...
