Попрощаймося з імперією
Міжетнічні взаємини та співжиття в Україні росіян з українцями, які є титульною нацією в державі, на жаль, складаються не найкращим чином і не переходять у розряд проблем, що згасають. Не треба замовчувати цього, але й нервувати не слід, а спокійно і з гідністю, опершись на розум, почуття історичної справедливості, моральність і добру волю, доходити до слушної «лінії поведінки» на рівні особистості та своєї групи. Відстороненість, «горде» чи «ображене» мовчання (хоч помовчати часом корисно і потрібно), як і галасливі емоційні претензії-звинувачення нічого не з’ясовують і не залагоджують. А з’ясувати між собою дещо таки треба — хай навіть як повторення вже кимсь колись мовленого, але не почутого. На цю спробу наштовхує мене лист росіянина з Донецька Євгена Тюпіна («День №130) у сусідстві з іншим — листом киянина Владислава Комова під заголовком «Що криється за лозунгом «захисту російської мови?» (про відому антиукраїнську діяльність «Русі», зокрема в Одесі).
Отож, відважуся на кілька своїх рефлексій, стислих, як власні короткі NB.
1. Недоречно з’ясовувати сьогодні у ЗМІ в полемічному тоні «історію наших народів» (вони таки різні!), але зрозуміти й погодитися, що дійсність «після імперії» інакша — необхідно. В Україні є одна корінна титульна нація — українська, і вона має право, що випливає зі світової практики державного життя, утверджувати на рідній землі, в Україні, українську мову й українські національні символи як державні. Вона також має право вимагати, аби українську мову вивчали й знали всі громадяни України, як польську — у Польщі, німецьку — в Німеччині, французьку — у Франції, де теж є свої нацменшини й численні групи емігрантів. В Україні, де Російська імперія століттями, починаючи від Петра I, знищувала українськість і нав’язувала своє «малоросійство» і русифікацію, некоректно сьогодні росіянам говорити про якийсь наднаціональний чи «безнаціональний» лібералізм, протиставляти «права особи» праву корінної титульної нації, яка щойно утверджується як державна нація.
2. Українські росіяни, що осіли на цій землі, виказали б своє благородство, захищаючи розвиток і поширення української мови і культури в Україні, беручи активну участь в її громадсько-політичному житті на користь української держави, сподіваючись на взаємність з боку українців: захист етнокультурних прав і потреб росіян, сприяння середовищу їх проживання. Своїй етнічній батьківщині — сучасній Росії — українські росіяни могли б добре прислужитися, допомагаючи спочатку російським демократичним колам позбутись імперського за духом «російського месіанства», претензій на зверхність, горування над іншими. Допоки це не вигасне, не забудеться — прояви нелюбові до Росії і росіян постійно будуть відчутні не тільки в країнах колишнього соцтабору, зокрема у наших західних сусідів, а й у колишніх радянських республіках.
3. У часи повоєнного переосмислення власної історії і пошуків нового місця і ролі своєї вітчизни в оновленій Європі один з визначних представників славного грона поляків, що гуртувалися навколо паризької «Культури», Єжи Стемповський закликав своїх одноплемінників шукати «щасливої словесної форми, яка б виражала почуття поляків, що прощаються з Україною». А його однодумець Мірошевський підкреслював: «У вільній Східній Європі нема місця для жодного імперіалізму, ні для польського (звиродніла ягеллонська ідея), ні для російського». Власне, це покоління польських інтелектуалів, об’єднане паризькою «Культурою» Єжи Гедройця, підготувало грунт для нинішнього успішного польсько-українського партнерства.
Бодай із запізненням, серед росіян мали б знайтися такі особистості, що знаходили б свої «щасливі словесні форми» прощання з Україною як колишньою складовою російської «провиденциальной огромности» (за Н. Бердяєвим), прощання доброго і вдячного. Також зі своєю, недоречною в нинішні часи, імперсько-месіанською «провідентністю». Бо власна вітчизна в російських етнічних кордонах така невпорядкована...
Не зігнорувати б гарні приклади прощання з негарним, морально обтяжливим минулим і налагодження нових нормальних цивілізованих стосунків між країнами, народами, етнічними групами. Між росіянами і українцями теж.
P.S. Не знаю, чому пану Є. Тюпіну «тепер абсолютно ясно, що Галичина ніякий не П’ємонт», ким і як він поінформований про «останні події у Львові» і що нагнітає «страх і ненависть». Бо ось останнє повідомлення з львівської ратуші: «24 липня мер міста Василь Куйбіда зустрівся, як завжди раз на півроку, з представниками національних меншин, що проживають у Львові», і «всі учасники зустрічі зійшлися на одному: національних конфліктів у місті немає». Є «робочі» питання, наприклад, російське товариство ім. Пушкіна бажало б бачити директорами російських шкіл своїх представників...»
