Мандрівка через століття

Районний центр Миколаїв на Львівщині, або як його ще називають — Миколаїв на Дністрі, шанується тим, що тут народилася перша галицька україномовна поетеса й письменниця, видатна громадська діячка, педагог і близька приятелька Івана Франка Уляна Кравченко. Справжнє її прізвище та ім’я — Юлія-Марія Шнайдер: батько був німцем, мати походила з української священичої родини Лопушанських з-під Сколього. До речі, слово «шнайдер» в перекладі українською означає «кравець».

У місцевому музеї імені Уляни Кравченко і ще одного видатного діяча Миколаївщини — теж письменника, поета, священика та громадського діяча Миколи Устияновича є чимало особистих речей Уляни Кравченко: родинний образ, перед яким вона молилися; гуцульський килимок; грамота посвяти Ісусовому Серцю, що свідчить про велику релігійність цієї жінки; її сорочки-вишиванки; оздоблене вишивкою плаття, в якому вона складала матуру (випускний іспит) у вчительській семінарії); рушник з ініціалами «УК»... Уляна Кравченко народилася 1860 року, померла 1947-го, тож деяким речам уже понад сто років, а вони виглядають, як нові.

Минулого тижня до колекції Народного музею в Миколаєві було додано ще деякі особисті речі Уляни Кравченко: сорочки-вишиванки, вишитий фартух і рушник, зразки вишивок, які, мабуть, теж мали прикрасити повсякденні речі письменниці чи її дітей. Цей справжній скарб передала музеєві львів’янка Любов Стасюк, викладач Львівської музичної школи №5.

Як розповіла пані Стасюк, її бабуся Софія Проців мешкала в Перемишлі на вулиці Парковій, 5, а під №9 був будинок Уляни Кравченко та її молодшої доньки Нусі. «З 1956 року, щойно відкрилися кордони, ми стали часто їздити до бабці в Перемишль, — розповідає Любов Стасюк. — Пані Нуся щонеділі приходила до нас на обід. Потім вона була вже така старенька, що мої діти самі приводили її до нас по неділях... Одного разу пані Нуся дала мені з сестрою книжку Уляни Кравченко «Хризантеми» — щоб ми читали, а де ж то нам, дітям, влітку хотілося читати якусь лектуру! То мусіли викручуватися: сестра читала одну сторінку, я — другу, і так щось відповідали пані Нусі, бо наступної неділі вона запитувала нас про те, що ми вичитали...

Я часто бувала в домі Уляни Кравченко. Пригадую, там було солом’яне крісло-гойдалка, яке нам, дітям, дуже подобалося і ми на ньому радо гойдалися. Перед смертю пані Нуся передала нам усі особисті речі своєї мами, а потім ми забрали й меблі, що в них були: крісло-гойдалку, ліжка. Крісло невдовзі розсипалося, бо воно було із соломи, а гойдалися на ньому всі діти нашої вулиці. Ліжка ми передали у василіянський монастир, бо перевезти їх в Україну через різні митні перепони нам не вдалося... Моя мама Ярослава Фіголь ще років тридцять тому привезла із Перемишля ті речі Уляни Кравченко, які можна було привезти, й передала до музею в Миколаєві, але в нас ще залишився невеликий мішечок з її речами, уже не такими святковими, може, більш буденними, але всі вони — з нашою українською вишивкою. Ми з сестрою вирішили передати їх до музею».