«Каша в головах»

Ви знаєте пам’ятник, що стоїть на бульварі Шевченка? Вершник, що сором’язливо стискає в лівій руці картуза, а правою завзято закликає невідомо кого невідомо куди, стоїть у стременах. Я підозрюю, що добра половина киян уяви не має, хто то такий. Певно, не було б дивно, якби зображений на монументі комдив Щорс пожинав лаври ще за життя, або хоч був колоритною історичною особою. Як я нещодавно сам для себе з’ясував, слава червоному командиру прийшла через багато років після смерті. Не без участі «товариша» Сталіна. Було знайдено героя, приклад для наслідування серед партійно вірних українців, щоб підтвердити могутність більшовизму на теренах України. На пост героя призначено було Щорса. Ще б пак! Комендант Києва, кавалер нагородної зброї, командувач, який свого часу відбив Київ та Чернігів у військ Директорії. Та ще й прізвище таке етнічно українське. Вигідна кандидатура. А найбільш прикрашало комдива, що загинув він героїчно, поліг у бою від петлюрівського кулемета.

Але вся іронія ситуації — в місцезнаходженні пам’ятника. Донедавна Щорс гарцював на перетині бульвару Шевченка й вулиці Комінтерну, себто Комуністичного Інтернаціоналу. Та з 2009-го, от уже три роки, як вулиця Комінтерну зветься вулицею Петлюри. Таким чином, пам’ятник червоному комдиву стоїть у голові вулиці, названої на честь його безпосереднього ворога, бійці якого вбили геройського Щорса. Цікаво, чи думали про це депутати Київради, коли перейменовували вулицю, а чи думали вони, коли дошку «видатному реформатору» Росії Столипіну повісили на будинку, в якому розташований офіс Народного Руху й Музей шістдесятництва, про що писав Сергій Шебеліст у статті «Нашестя царів» («День» № 222 від 5.12.2012 р.). І таких парадоксальних прикладів можна навести чимало. Абсолютно погоджуюся з думкою пана Шебеліста, що «каша в головах» нашої влади в незалежній Україні — не рідкість.