Два ювілеї рідної школи

На Волині в багатьох селах створені й діють музеї. Такий заклад історії села Доросині, що в Рожищенському районі, за багату експозицію, культурно-просвітницьку та виховну роботу Міністерство культури і мистецтв занесло до Всеукраїнського реєстру музейних закладів.

— Цей поважний статус зобов’язує раду музею, — каже багатолітній директор місцевої ЗОШ І — ІІІ ступенів Ярослав ТРОЦЮК, — постійно дбати про поповнення його фондів. У цьому нам допомагають колишні вихованці альма-матер і працівники обласних музеїв та державного архіву.

Серед документів і світлин до 570-річчя села чільне місце займають матеріали про багату історію місцевої школи та її видатних випускників. Особливий інтерес представляють звукові спогади Варвари Марчук, котра навчалася ще в церковно-приходській школі. Є тут оригінал свідоцтва Афанасії Хмілевської за 1931 рік про закінчення 4 класу повшехної (початкової) школи — тоді викладання майже всіх предметів велося польською мовою — та Похвальна грамота Степана Смілого за 1940 рік. Перші «совєти» вже відкрили, як і обіцяли, українську школу.

У музеї, який працює на базі Волинського інституту післядипломної педагогічної освіти, Ярослав Миколайович виявив ґрунтовні матеріали про лютеранську школу, яка до Другої світової війни також працювала в Доросинях. А колишня завідувачка відділу використання документів обласного державного архіву Антоніна Кравчук, коли вивчала матеріали журналу «Волинські єпархіальні відомості» за 1889 рік, відшукала статтю наглядача шкіл Луцького повіту Гвоздіковського, назва якої — «Церковно-приходська школа села Доросині». Отож, уже документально підтверджено, що цей заклад було відкрито 1 жовтня 1888 року. Учнів навчали Василь Голощук, який мав педагогічну освіту, і місцевий священик Антоній Хотовицький. Голощук працював незмінно тут аж 32 роки. Копія цієї статті нині відкриває окрему експозицію музею, яка оповідає про 130-річну історію школи. До цього поважного ювілею виготовили стенди, де розміщено світлини освітян, які тут працювали упродовж багатьох десятиліть, та колишніх учнів школи, які удостоєні звань заслужених у своїй професії. Це вчителька Ольга Куран, юрист Леонід Матящук, лікар Микола Артищук, працівник промисловості Сергій Троцюк, будівельник Леонтій Іванішин, автомобіліст Володимир Столярчук.

Окремий стенд присвячено чотирьом вихованцям, які стали письменниками. Їхні імена добре відомі в Україні: Володимир Лучук, Ігор Павлюк, Володимир Василюк, Степан Курило-Шванс. Ігор Зіновійович — частий гість рідної школи. Він радіє, що навчальний заклад постійно утримує передові позиції з багатьох напрямків навчальної та патріотично-виховної роботи.

Читач запитає: який же другий ювілей цієї школи? Він пов’язаний з переходом учнів та вчителів у листопаді 1958 року в нове просторе приміщення зі спортивним залом. У ті далекі шістдесяті роки це була друга така новобудова на всю область. Колишній голова облвиконкому Юхим Ярощук — уродженець поліського села Сереховичі — першу таку будівлю відкрив у своєму рідному селі. А коли доросинівці пообіцяли обрати його депутатом обласної ради, він гарантував спорудити двоповерхову цегляну школу в цьому великому гарному селі. І дотримав слова. Її збудували доволі швидко. Хоч будматеріали доставляли із Луцька, а мулярів, штукатурів, сантехніків та електриків — із Рожища й Ковеля. Їм на допомогу різноробочими прийшли жителі села. Нас, випускників 1957 року, залучили також. Саме тоді вийшла постанова, згідно з якою до вишів стали приймати переважно тих, хто мав трудовий стаж або відслужив у армії чи на флоті. Отож і в моїй біографії є рядок, що починав «кар’єру» на будівництві. Коли буваю на зустрічах у школі, інколи кажу: «Ось у стінах цієї актової зали є добра тисяча й моїх цеглин. Муляри Микита Котлярчук і Дмитро Міна так їх поклали, що немає жодної тріщини уже десятки літ».

Усе село раділо новобудові. Учні (вони ходили з Доросинь та 11-ти навколишніх сіл) перебралися сюди за парти із чотирьох дерев’яних приміщень, коли вже почалася друга навчальна чверть. Бо у вересні й жовтні ще тривали оздоблювальні роботи.

...Школа з вдячністю пам’ятає творців її історії. Адже тільки середню освіту в ній здобули майже три тисячі учнів. Сотні з них здобули вищу та спеціальну професійну освіту, стали фахівцями в різних галузях. Педагогічний колектив ще 1962 року запровадив гарну традицію — щорічні зустрічі колишніх вихованців і незмінно проводить їх упродовж усіх цих літ. Такий емоційний захід єднає випускників різних поколінь. І вони віддячують альма-матер щедрими подарунками: комп’ютерами, ноутбуками, фотоапаратами й іншими навчальними засобами. Обласне і районне керівництво також допомогло фінансами, за рахунок чого зроблено сучасний ремонт класів і кабінетів, замінено систему опалення та освітлення. Нині освітня установа вступає на шлях реформи за європейськими стандартами навчання. Цьогорічні першокласники вже торуватимуть стежину до знань тривалістю у 12 років і, сподіваюся, житимуть і працюватимуть у красивій, багатій Україні. Про все це й багато чого іншого будуть говорити під час вечора-спогаду з нагоди двох ювілеїв.

P.S. Навівши довідку, дізнався, що на Волині є ще декілька сільських шкіл-довгожительок. Найстаріша серед них — Олеська Любомльського району (їй уже 156 років від часу заснування), Старозагорівська Локачинського (147 років) і Старочорторийська Маневицького районів (144 роки). Це яскраве свідчення того, що й у ті далекі нелегкі часи волиняни прагнули дати своїм дітям знання, нехай і початкові.