Без прикрас, без упередженості

Роман НОВОСАД, студент Київського національного університету імені Тараса  Шевченка:

— Минулого тижня вдома майже не був, під кінець літа вирішив піти пішки до Почаєва. З мого  рідного Ощева, що в Горохівському районі, майже сімдесят кілометрів — маршрут на два-три дні. Оскільки група у нас була невеличка, всього сім чоловік, то йшли нешвидко. Дивилися на села, на життя людей, милувалися чарівною українською природою, словом, шукали Бога у простих речах — у запізнілих невимолочених ланах, у кетягах напівчервоної калини й у довгому, часто польовому, битому шляху, який, здавалося, ніколи не закінчиться.

Отак, мандруючи Україною, можна вивчити світ українського села зсередини. Без прикрас, без упередженості. Нещодавно Анна Данильчук на сторінках «Дня» писала про світ чепурного села, що зникає. Ми під час походу пройшли понад 15 сіл у трьох областях — Волинській, Рівненській і Тернопільській. І направду, в культурному плані чепурне село справді зникає, перетворюється в якогось німого привида з одним сільмагом у центрі та чатуючими під ним п’яничками, старенькими бабусями, з вимощеними ще «за Польщі» дорогами. За три дні дороги ми побачили на сільських вулицях одиниці молодих людей, а дітей — ще менше.

Я чомусь завжди думав: якщо мій Ощів поступово зменшується і вимирає, то це явище більш-менш закономірне: невигідне розташування, низька народжуваність і хоча й поступове, але щоразу таке відчутне зменшення населення. Але побачивши інші села, розумію: село справді вимирає, а разом із ним зникають прадавні українські традиції, порушується національний менталітет. Яка ж причина цьому? Відсутність перспектив. Хто захоче жити в селі, працювати або в школі, або на «фермі», як ще з радянських часів заведено називати сільгосппідприємство, або в клубі чи Будинку культури? Більше варіантів, на жаль, немає. Їздити щодня на роботу до міста теж нелегко. А прогодувати сім’ю зараз з одного городу просто неможливо. Отак і тікають до міст. Якщо тоді, коли я пішов у перший клас, у нашій школі було понад сімдесят учнів, то зараз ледь можна дорахуватися п’ятдесяти, одного класу взагалі немає! То які тут ще приклади потрібні? Мимоволі з’являється думка, що за кілька десятків років самобутній світ нашого села увійде в історію, про нього нагадуватимуть лише художні книжки чи поодинокі фільми.

...Та все ж коли одного ранку вийшли на дорогу, то з одного боку була пшениця, а з другого — щойно розквітлі соняшники. Сіли, подивилися на це дивовижжя. Згадалися слова Ліни Костенко: «Усе моє, все зветься Україна, така краса висока і нетлінна, що хоч спинись і з Богом говори». Ні, поки ще є люди, які своїми руками щоденно творять таку красу, які плекають матінку-землю, культурний світ українського села не зникне!

Андрій ЛИНДЮК, голова Маневицької райдержадміністрації:

— 30 років тому в Маневичах завдяки тогочасному керівникові району Миколі Остапцю при в’їзді в селище збудували чудовий Будинок культури. Торік ми зробили в ньому внутрішній ремонт. Ну й цього року вже перейшли до ремонту даху, парапетів і фасаду. Коли дивлюсь на ремонтні роботи, на душі стає приємно.

Частково починаємо і площу ремонтувати, ліхтарі відновлено, бордюри ремонтуватимемо. Відновлення фонтана — то вже завдання на наступний рік. Усі  хотіли б, щоб за два роки було зроблено те, що не робилося 25 років, але це нереально. Головне, що є зрушення. Ось днями завершили ремонт вулиці в Оконську, торік загалом по району відремонтували 70      вулиць, що коштувало в межах десяти мільйонів. І фонтан потрібно відновлювати — він коштуватиме  вдесятеро менше, ніж одна оконська вулиця.

Світлана СИДОРУК, учителька, помічниця народного депутата Iрини Констанкевич (Камінь-Каширський район):

—  Дуже подобається читати новини про позитивні зміни в Україні: створюються громади, люди стають господарями свого бюджету, майна, самі мають приймати рішення, ремонтувати дороги, школи, дитсадки. Є багато людей, які зняли з себе маски і стають вільними. Їм дуже важко, але вони борються і творять Україну.

Радію за тих, хто бореться, хто сильний і незламний. Дуже подобається творення нового. Я вірю, я знаю, що боротьба добра і зла закінчиться перемогою добра. Багато радості приносить спілкування з новими людьми, друзями, все більше переконуєшся в тому, що в нас дуже багато щирих, добрих, мудрих людей. В особистому — найбільша радість, і щодня все більша — три онуки.

Що засмучує? У мене дві дорослі доньки, я зажди мріяла про сина, а коли почалася війна на сході, дякувала Богу, що в мене його немає. Це більше за смуток чи біль — смерті на сході, ненависть і злоба між людьми. Здається, цим переповнені вже земля, вода, повітря.

Жанна БIЛОЦЬКА, журналістка (місто Володимир-Волинський):

— Прикрий інцидент стався з учасником бойових дій, колишнім військовим 51-ї бригади, котрий понад рік разом з іншим офіцером перебував у полоні. Їх останніми з усіх полонених бригади визволили у вересні 2015-го. Він повертався додому із заробітків з товаришами, хлопці-атовці в Тернополі взяли пільгові квитки на автобус. Однак водій відмовився їх везти, мовляв, така воля перевізника: пільговиків не брати. Хлопці звернулися до адміністрації автовокзалу за поясненнями і підтримкою, але там, за словами воїна, стали на бік перевізника. Коли ж атовці почали доводити, що є закон, згідно з яким вони мають право на пільговий проїзд, наштовхнулись на хамство. «Так і хочеться сказати: «Дякую тобі, ненько Україно, за «нове життя». Напевно, за нього ми воювали», — казав мені цей  воїн. — А насправді дуже боляче було все це вислухати й пережити. Таке враження, ніби об нас ноги витерли. І це — за те, що хотіли скористатися своїм законним правом на перевезення».

Мене тут вражають дві речі. Випадок трапився у Тернополі, на території Західної України, звідки постраждало багато хлопців і де патріотизм, гадала, на першому місці. Друге: атовці їхали із... заробітків. За що вони воювали тоді? Бо дехто перед війною мав хорошу роботу, яку втратив, і пішов добровольцем на фронт, повіривши в обіцяне «нове життя». Ситуацію ускладнює те, що держава не дуже хоче повертати кошти перевізникам. А ті у свою чергу відмовляються перевозити пільговиків. Атовців набагато більше, ніж було «афганців». Але у нас іде війна, і треба на це зважати. Завдяки їм ці перевізники мають можливість заробляти.