Закон корпоративної демократії
Після краху планово-розподільчого соціалізму унікальне становище в пострадянському суспільстві посіли корпоративні структури. Ще одне свідчення того - корпоративний виборчий закон.
ДЕРЖАВНИЙ БІЗНЕС
Найважливіший суспільно-політичний інститут, що є виразником сукупних інтересів виборців - партії - в країнах СНД не набув достатніх для цього ваги і впливу. Тому панівним тут став вплив корпорацій.
Велика корпорація належить до розряду так званих груп інтересів і, на думку американського економіста й соціолога Пітера Друкера, є впливовою організацією, що виконує триєдину фунцію - економічну, соціальну й політичну. Однак захист інтересів (чи тиск) - не єдина і переважно не основна її функція. Навіть для найполітизованіших корпорацій головна сфера їхньої діяльності - виробнича, комерційна, фінансова. І, на відміну від партійно-парламентської системи, зорієнтованої на боротьбу за владу та здійснення повноважень, групи інтересів домагаються передусім впливу на ухвалння владних рішень. Тому делеґування їхніх повноважних представників до влади - не спроба взяти кермо в свої руки, а засіб ефективнішої реалізації своєї головної мети.
В Україні за типовий зразок такої структури править корпорація "Єдині енерґетичні системи України", очолювана Юлією Тимошенко. ЄЕСУ забезпечує енерґією та іншою сировиною майже дві тисячі українських підприємств в обмін на їхню продукцію, що продається на російському ринку. Солідний зиск на кожній стадії обміну дозволив корпорації створити 25 філій та придбати частку в низці банків. Зрозуміло, без допомоги впливових постатей у владних структурах, і насамперед екс-прем'єра Павла Лазаренка, корпорація ніколи не змогла б досягнути сьогоднішнього становища на українському ринку. Втративши колишній політичний вплив після його відставки, вона намагається тепер компенсувати це ослаблення за допомогою реанімації квазіпартійного об'єднання "Громада". Ці події дають привід детальніше розглянути політично-економічну функцію корпорацій у їхній безпосередній взаємодії з державою.
Виокремити можна два моменти. Перший із них - висока частка майнових відносин у діяльності держави (приватизація та розпоряджання держвласністю в численних казенних та змішаних економічних структурах) підбиває персонал державних органів до поєднання адміністративних і комерційних функцій. Друге, що ініціює тісні зв'язки корпорацій і держави, - невідреґульованість узаємодії законодавчої та виконавчої гілок влади. В країнах із розвиненою демократією стратегічні рішення леґітимізуються під час виборів і надалі реалізуються за усталеними правилами гри. В наших умовах обидва ці етапи зливаються водно, через що групи інтересів мають можливість впливати зразу на весь комплекс і всі рівні ухвалення рішень.
Звідси - виняткова роль вітчизняного лобізму, особливо в сфері розподілу національного прибутку. Держава відіграє при цьому роль не стільки арбітра, що керується високими національними інтересами, скільки посередника між провідними корпоративними структурами, часто стаючи на бік однієї з них. Ситуацію погіршує особлива роль міжособистісних стосунків, що пронизують увесь спектр державно-корпоративної взаємодії.
ОБ'ЄДНАВЧИЙ БАР'ЄР
Гіпертрофована роль лобістського тиску в реалізації перерозподільчих функцій держави призводить до їхньої серйозної модернізації. Тому найпроґресивніші представники постсоціалістичного корпоратизму постійно роблять спроби зорганізувати взаємодію держави та груп інтересів за іншими, цивілізованішими правилами гри. Цю концепцію можна означити як корпоративну демократію.
На відміну від панівної на Заході конкурентної моделі, що спирається на партійні структури, що борються за масовість, і через неї за доступ до ухвалення державних рішень, корпоративна передбачає максимально здемократизоване узгодження вузькоегоїстичних інтересів окремих асоціацій громадян. Головний задум - вбудувати корпоративний інтерес у політичну систему так, щоб сприяти формуванню й реалізації інтересу державного. Досягатися це має з допомогою того чи іншого варіанту пропорційної системи виборів (зокрема й змішаної), яка вимушує дрібні групи інтересів блокуватися задля подолання бар'єрів виборчого марафону (як от збір підписів під партійними списками, мінімальна відсоткова квота поданих голосів, фінансування передвиборних заходів тощо) в більші. Неминучі в такому разі компроміси, що приходять на зміну конфронтації, сприятимуть і загальнонаціональним інтересам.
Що з цього виходить на практиці, доволі рельєфно показали вибори 1995 року до російської Державної думи. Найбільшу кількість голосів набрала КПРФ - корпорація ортодоксальної частини колишньої партноменклатури, що не зуміла прорватися до влади, та її попутників із госпструктур, не здатних пристосуватися до нових квазіринкових умов. "Наш дім" - їхні меткіші й "сучасніші" конкуренти з партії влади й близьких до неї напівдержавних комерційних структур. ЛДПР - націонал-патріоти, з-за спини яких стирчать вуха ВПК. Нарешті, "Яблуко" - соціал-демократи, за якими маячить новий приватний капітал.
З самого розкладу добре помітна можливість альянсу зюґанівців і жириновців в ім'я захисту "національного інтересу" інституцій колишньої радянської економіки, тобто проти будь-якої серйозної структурної перебудови - що ми й спостерігаємо на практиці. А в інших учасників політичного ринку такий інтерес далеко слабший, і це прирікає Держдуму на роботу в безладному режимі.
На політичній сцені України, де виборчий закон великою мірою скопійовано з російського, легко виявити аналоги всіх чотирьох перелічених корпорацій.
- КПУ + СПУ з "флагманами соціалістичної індустрії" на додачу (включно з ВПК), що не вписалися в ринок.
- НДП з управними "флагманами експорту" та групою колишніх держбанків (включно з НБУ).
- Конґломерат партій із різною націонал-патріотичною температурою, приречених на животіння через відсутність серйозної економічної бази.
4. Такий самий вінеґрет із партосередків соціал-демократичного спрямування з доволі хистким несконсолідованим приватнокапіталістичним опертям.
Та ще ЛПУ, яка скидається на "Демократичний вибір Росії", але, на жаль, без його інтелектуальної начинки.
НЕПРОХАНЕ ПРЕДСТАВНИЦТВО
У зв'язку з цим до розмов про більшу структурованість майбутньої Верховної Ради з погляду репрезентації суспільних інтересів слід ставитися дуже обережно. В країнах із демократичною традицією, незалежно від запровадженої в кожній із них виборчої системи, за багато років альтернативних виборів кожна з груп суспільства переконалася в тому, що є партія, яка обстоює її інтереси. І, відмовляючись висувати свого кандидата (але не відмовляючись від самого права на таке висунення), група довіряє захищати свої інтереси цій партії, голосуючи за її кандидата. А в нас виходить усе навпаки: проголосивши себе речниками інтересів окремих соціальних груп або навіть цілого їх ґрона, ще до того, як вони дізналися про існування своїх благодійників, партії квапляться відібрати в них виборчі права. Ні, не в сенсі голосування, а в сенсі висування кандидатів.
У Франції, Японії чи Індії для висунення кандидата досить його заяви, в Канаді йому потрібні для цього підписи двох виборців, в Англії, Ірландії, Австралії - 10, Швейцарії - 15, Данії та Нідерландах - 25, Фінляндії - 30, нарешті, Бельгії - 200. А в нас безпартійному кандидатові треба зібрати 1500 підписів виборців і лише того округу, де він збирається балотуватися. Водночас для висунення 225 кандидатів за партійним списком досить зібрати 200 тисяч підписів (889 на одного кандидата), причому в будь-якій точці країни. І якщо "в них" несерйозних кандидатів позбуваються за допомогою виборчої застави, яку можна й позичити, бо її повертають у тому разі, якщо кандидат одержав узаконений мінімум голосів, то в нас на "організацію" підписів позика може бути тільки без повернення, отже, без багатого спонсора ніяк не обійтися.
Остання обставина, очевидно, й визначила вибір з усіх наявних у світовій практиці варіантів складання партійних списків такого, що найвигідніший альянсові партфункціонерів і грошових мішків. Це - голосування за пов'язаними і, крім перших п'яти прізвищ, фактично закритими списками кандидатів у єдиному виборчому окрузі, що їх формують зазвичай партбоси. До того ж у післявиборчому списку перші зразково-показові особи можуть з тих чи інших причин і не опинитися. В тій-таки Держдумі все це призвело до численних скандалів, пов'язаних із кримінальним минулим і теперішнім і самих депутатів, і особливо їхніх помічників.
Насамкінець хочу звернути увагу ось на яку деталь: не було випадку, щоб у бодай трохи цивілізованих країнах великі партії не виникали або не виходили на поверхню невдовзі після початку лібералізації політичного життя. Так було навіть у Росії після революції 1905 року, не кажучи вже про нинішню Східну Європу. І лише в пострадянських країнах через майже десятиліття від початку лібералізації тоталітарного режиму, крім добряче схудлої компартії, масових партій на політичній сцені нема. Чи не через те, що народ психологічно стомився й зачмелений боротьбою за виживання? Вельми можливо. І все ж головне, гадаю, в іншому: тутешній політичний актив за будь-яких виборчих процедур демонструє народові той самий сюжет, як із великої кількості необізнаних виходить мала кількість підкуплених.
