Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

Як нам відстояти Україну та мир у Європі

Тільки деордизація Росії, тобто позбавлення «кочової матриці», приведе до її трансформування у цивілізовану державу та позбавить сусідів від постійної тривоги
10 лютого, 18:17
ФОТО REUTERS

«Ми хочемо жити. Наші сусіди бажають бачити нас мертвими. Це залишає не дуже багато простору для компромісу»     

Голда Меїр, п’ятий прем’єр-міністр Ізраїлю, народжена в Києві

Хоч би чим закінчилося нинішнє, як мінімум, шосте з 2014 року, військово-політичне загострення, спричинене концентрацією російських військ біля нашого кордону, — варто зрозуміти, що воно не останнє.

Причини такої поведінки Кремля більш ніж серйозні й одну з них чітко сформулював чотири роки тому Глен Грант, британський полковник і колишній радник міністра оборони України, у своїй статті «Як Україні будувати армію, котра переможе Путіна» в газеті «Kyiv Post» 2.02.2018: «Путін мусить знищити таку Україну, яка існує зараз. Залишити її недоторканою означає знищення його і його амбіцій. Він мусить вигравати війну також через свої військові злочини: масові могили, тортури на Донбасі та в Криму та збиття літака рейсу МН-17. Все це є для нього вірним шляхом до Гааги як військового злочинця. Він мусить виграти, тому що Україна розквітає як нація, і це показує його як невдаху. Він мусить здобути перемогу, тому що правда знищить його і Росію.»

Другою причиною є те, що Москва стала заручницею власноруч створеної ще у XVIII столітті легенди про «тисячолітню слов’янсько-православну Росію». Легенди, яка за психологічною суттю була типовою фантазією важкого підлітка про своє благородне походження, яку заперечували і заперечують вчені, яка спростовується історичними фактами і «родимими плямами Орди», що постійно пролазять крізь європейський макіяж. Легенди, яка без включення Києва, України у склад Росії залишатиметься просто легендою.

Третя причина безупинної агресивності Росії полягає в тому, що кремлівські пропагандисти називають «глибинним народом». Справа в тому, що, як я вже писав, «у Росії ті, хто називає себе «росіянами», по суті складають дві різні і навіть антагоністичні нації. Які розмовляють однією мовою, але мають абсолютно відмінні менталітети і цінності — відносно невелика кількість власне росіян і маса ординців. Росіян, які люблять свою батьківщину і хочуть, щоб вона стала нормальною демократичною країною, не бачать перспектив у «економіці труби», які не сидять на пропагандистській голці телевежі з промовистою назвою «Останкіно», яких нудить від мілітаризації і зовнішньої експансії, які не сприймають обмеження своєї свободи і за все це піддаються з боку влади і кремлівських ЗМІ остракізму, оголошуються «іноземними агентами», кидаються в тюрми і є фактично поневоленим народом у власній країні. Ординців, яким наплювати на свободи, якість життя і у яких одна мета — щоб Росію «боялися, а значить поважали».

Очевидно, що довгостроковий стратегічний інтерес Росії виражають перші. Але основою, суспільним хребтом Росії є саме другі, й саме їхні інтереси все відвертіше та цинічніше виражає і реалізує Путін.

Як зазначив Владислав Сурков у своїй минулорічній статті «Куди подівся хаос? Розпакування стабільності», протягом усіє своєї історії Московія існувала виключно завдяки «невтомному прагненню за межі», а постійна експансія є не просто однією з ідей, а «справжнім екзистенціалом» російського історичного буття.

Невидима, але фундаментальна причина кризи Росії полягає якраз у тому, що їй більше вже нікуди розширюватися, навкруг неї просто не залишилося територій, які можна захопити. На півночі — Льодовитий океан, на сході — потужні США, Японія й Китай, на півдні — ніким не переможені  Іран з Афганістаном та Туреччина, яка суттєво потіснила Москву на Південному Кавказі, на заході — країни НАТО та поки що позаблокові Фінляндія та Україна, на першу з яких Росія вже не піде, бо обпеклася під час «зимової війни» 1939—1940 років. Залишилася Україна, у якої немає іншого вибору, крім або вмерти, або вистояти.

Але просто вистояти буде мало — Москва має переконатися, що ні тут, ні деінде по всьому своєму периметру в неї немає жодних шансів на успішну агресію ні зараз, ні в майбутньому.

Коли Москва і «глибинний народ», тобто «ординці», побачать, що розширюватися нікуди, хаос, який, за визнанням В. Суркова, постійно породжувався і до того примусово «експортувався» Кремлем, неминуче повернеться всередину Росії і стане детонатором звільнення росіян від «кочової матриці», їхнього трансформування в осілу націю, як це сталося раніше з іншими кочовими народами.

Але щоб це сталося, треба зрозуміти нинішню ситуацію і допомогти Росії стати на потрібні рейки.

Чому Кремлю вдається роками тримати у напрузі сусідів, чому це йому «сходить з рук»? Звичайно ж, тут і ординське презирство Кремля до життя інших, готовність іти «ва-банк» та відправляти на смерть своїх підданих, і об’єктивна повільність прийняття узгоджених, або й консенсусних, рішень у демократичних державах і західних міжнародних організаціях типу НАТО порівняно з одноособовими рішеннями, які приймаються в авторитарній Росії.

Є й інші, суто європейські причини:

1. Традиційний після Першої світової війни пацифізм європейських політиків, їхнє бажання намагатися вирішувати проблеми з агресивними диктаторами шляхом переговорів. Чим закінчилося умиротворення Італії, Німеччини та СРСР у 1930-х — лише посиленням їхньої агресивності та розв’язуванням Другої світової війни. Усе це продовжується, історія нічому не вчить;

2. Глибока залученість європейців до економічного співробітництва з Росією;

3. Глибоке проникнення російського впливу на формування суспільної думки та політичне життя країн Заходу;

4. Корумпованість та полохливість європейських політиків, частина з яких ще з часу призначення колишнього канцлера ФРН Г. Шредера головою Комітету акціонерів керованої Газпромом компанії «Північний Потік» відкрито переходить на високі посади в російських бізнес-структурах. Останні приклади — призначення колишнього міністра закордонних справ Австрії Карін Кнайсль членом Ради директорів «Роснефти», а екс-прем’єра Франції Франсуа Фійона — членом правління «Зарубежнефть», які контролюються владою РФ.

Але є ще один фактор. Розуміючи, що у відкритій війні Росія, ВВП якої порівняно з колективним Заходом у 15 разів менший, шансів не має, Кремль обрав тактику гангстера і «поганого хлопця». І це, на жаль, працює.

Своїми діями, тоном і поведінкою Москва відверто демонструє презирство до партнерів, підписаних нею договорів, чим, принаймні до останнього часу, приводила Захід просто до стану повної безпорадності й чергової констатації «Путін усіх переграв». І це не дивно, адже навіть дворова футбольна команда гарантовано переможе хоч «Баварію», хоч «Мансіті», якщо їй дозволити виходити на поле з металевими арматуринами в руках і у берцях замість бутсів.

Надзвичайно важливим для розуміння серйозності ситуації та пошуку оптимальних рішень є те, що керівництво РФ, включаючи президента В. Путіна, протягом останніх років чітко артикулює свою триєдину ціль: а) поновлення Росії як одного із ключових світових гравців попри економічно-технологічну відсталість, але опираючись на членство в «ядерному клубі»; б) швидке і остаточне перетворення Російської Федерації на імперську диктатуру; в) знищення незалежної України як такої, чиє існування та майбутнє імперської Росії принципово несумісні.

Тому ймовірність широкомасштабного вторгнення надалі є не просто високою, а невідворотною. І такою вона лишатиметься через місяць, рік, аж поки ми не зрозуміємо: умовою виживання України та усунення загрози для Європи є припинення існування імперської Росії. Як підкреслює наукова співробітниця Інституту історії НАН України, письменниця О. Стяжкіна, світова війна, що триває вже більше ста років, закінчиться лише з розвалом Росії як імперії. Підкреслюю: йдеться про припинення існування Росії саме як імперської, паразитичної й бандитської держави — так, як ці питання ставилися цивілізованим світом на початку 40-х років минулого століття щодо Німеччини, Італії та Японії.

Політика, риторика і дії Кремля довели, що необхідною умовою забезпечення незалежності України є саме деордизація Росії, тобто навернення її до норм добросусідства і мирного співжиття з іншими країнами. І тому саме вона має бути головним вектором наших дій.

Участь України у політиці «деордизації Росії» має проявитися найперше у зміцненні оборони, всебічному реконструюванні власної держави, проведенні реформ.

Щодо напрямків нагального реформування військової сфери надсилаю читача до порад того ж Глена Гранта у згаданій вище статті https://www.kyivpost.com/article/opinion/op-ed/glen-grant-ukraine-can-build-army-beat-putin.html , багато з яких можуть залишатися дотепер актуальними.

Але зміцнення оборони — це не лише радикальне оновлення структури та якості Збройних сил, ефективна зброя, готовність і здатність воювати, постійна демонстрація цієї готовності та здатності, а й розробка та втілення цілісної програми активних політичних, військових, економічних, інформаційних та інших заходів із такими можливими компонентами:

— незрівнянно активніше розгортання системи територіальної оборони, добровольчих формувань територіальних громад, що вже, нарешті, почалося відповідно до Закону України «Про основи національного спротиву» та «Стратегії воєнної безпеки України», затвердженої Указом Президента України від 25 березня 2021 року № 121/2021;

— організація і проведення всеукраїнських навчань готовності населення до надзвичайних ситуацій;

— розшук і доставлення на територію України для проведення справедливих судових процесів осіб, винних у скоєнні на території України воєнних злочинів та злочинів проти людяності, незалежно від їхнього громадянства;

— невідкладні юридичні, адміністративні, профілактичні та інші дії зі знешкодження явної і прихованої російської агентури в сферах оборони, безпеки, управління, інформації;

— негайне подання офіційного прохання до урядів США та Великобританії як гарантів зобов’язань за Будапештським меморандумом, до інших західних партнерів, з огляду на концентрацію військ РФ поблизу українського кордону, надіслати до України свої військові підрозділи;

— створення та організація діяльності Штабу партизанського руху та Координаційного центру ненасильницького спротиву на окупованих територіях;

— звернення керівництва держави до українців та симпатиків у Росії відносно неафішованої допомоги Україні в захисті суверенітету і територіальної цілісності, збору доказової бази щодо військових та службових злочинів російських політиків, службовців проти України;

— організаційна, інформаційна та інша підтримка демократичних рухів та ініціатив у РФ, спрямованих на підтримку України, демократизацію Росії. Всебічна підтримка організації на території України хабу для сприяння демократичним рухам та ініціативам у Росії — правозахисним, екологічним, національним, культурним тощо.

Ці заходи не є вичерпними, вони наведені як приклад — для ілюстрації можливих складових зазначеної вище програми.

Розв’язувати проблеми України повинні, звичайно, ми самі. Саме ми, а не хтось за нас має провести реформи, які забезпечать європейський рівень розвитку сектора оборони, демократії, свободи слова, верховенства права, соціальної справедливості. Проте, відстоюючи наші спільні з Європою цінності, ми маємо право, звичайно, очікувати дієвої підтримки від наших західних партнерів.

Крім того, необхідною умовою і відставки Путіна, і деордизації Росії буде глобальна зовнішньополітична поразка Кремля, яка неможлива без участі Заходу і наших активних з ним співдій.

В чому може проявитися ця співдія?

До російсько-української війни і взагалі до курсу Росії на зовнішню експансію, крім наведених вище причин, призвела і очевидна неготовність України і Заходу цьому протистояти. Для перемоги над Росією потрібне не пасивне її стримування, а відкидання. Надія на мир із Росією тільки тому, що ти хочеш миру, не має зв’язку з реальністю. Навпаки: чим сильніше ти не хочеш воювати з Росією і чим щиріше ти про це заявляєш, — тим швидше настане війна з нею. Пасивна і показна безпечність — незміцнення кордонів, нереформування оборонного сектора — не наближають миру. Ігнорування необхідності інформаційного наступу, відсутність ефективних кроків з приєднання до Північно-Атлантичного Альянсу, непорядність щодо обіцянок і домовленостей із західними партнерами призводять до зниження довіри до України, послаблення світової підтримки у той час, коли ми її найбільше потребуємо. Повернення Криму та Донбасу, компенсація збитків Україні, її юридичним та фізичним особам — необхідні, але недостатніми є умови вгамування перманентної агресивності Росії. Для цього паралельно й негайно Україна та демократії Заходу мають розробити і впровадити нову активну і всеосяжну політику трансформування Росії в миролюбну і демократичну державу.

Щодо необхідності зміни політики пасивного реагування, «виразів стурбованості» й щадних санкцій на активну і наступальну стратегію, то у Заходу тут уже є успішний досвід — Радянська імперія розвалилася саме після того, як замість доктрини стримування комунізму США розробили і втілили стратегію його відкидання. Ціллю нової — саме активної — стратегії має бути навернення Росії до цивілізованої поведінки, до політики, відповідальної щодо своїх громадян, країн-сусідів, світової спільноти.

Якими бачаться основні елементи цієї стратегії?

1. Забезпечення виконання Москвою своїх міжнародних зобов’язань і загальновизнаних норм міжнародного права. Недопущення руйнації Росією існуючої після створення ООН системи міжнародної безпеки. Чітке попередження Росії, що якщо ця система буде замінена новою, там не буде, як зараз, ключового місця для Москви.

2. Зміцнення Заходом солідарності, обороноздатності й своєї перед світом відповідальності, посилення військової спроможності НАТО, його членів та союзників до рівня, коли агресія з боку Росії буде гарантовано унеможливлена.

3. Тотальне використання Заходом своєї головної нелетальної зброї — економічної, технологічної та фінансової переваги і, таким чином, «пояснення» Кремлю, що ніякої співпраці, а тим більше технологічної допомоги, не буде, доки Москва не повернеться у свої територіальні межі та в міжнародно-правове поле. Як демонстрацію серйозності намірів можна використати на вибір або у комплекті: тотальне ембарго на імпорт російських нафти та газу, відключення Росії від міжнародної платіжної системи SWIFT, оголошення Росії країною-спонсором тероризму, повна заборона Сполученими Штатами застосування доларових розрахунків банками та компаніями РФ, замороження всіх суверенних активів Росії в доларах і євро, персональні санкції проти Путіна та його «гаманців».

4. Створення міжнародної «Антипутінської коаліції», «Коаліції свободи» чи чогось подібного для скоординованої й реальної допомоги Україні.

5. Об’єднання народів, котрі є об’єктом московського експансіонізму. Такий альянс міг би бути чимось на кшталт створеного Ярославом Стецьком АБН («Антибільшовицького блоку народів») — скажімо, «Антиімперським блоком народів», у якому, крім країн, могли би бути представлені як спостерігачі й народи, досі поневолені Москвою, — волзькі татари, чеченці, інгуші, дагестанці, черкеси та інші.

6. Відкликання Україною свого підпису під рішенням глав пострадянських держав від 21.12.1991 про зайняття Росією місця СРСР в ООН, що започаткує міжнародно-правовий процес визнання неправомірності отримання РФ статусів члена ООН та постійного члена Ради Безпеки.

7. Підготовка та підписання міжнародної угоди, яка проголосить Чорне й Азовське моря демілітаризованою зоною.

8. Підготовка та підписання «Договору про Арктику», який, за аналогією з «Договором про Антарктику», забезпечить використання Арктики тільки в мирних цілях в інтересах усього людства, проголосить її природним заповідником, призначеним для миру та науки.

9. Невідкладне налагодження системи регулярних оперативних відеоконференцій між МО, МЗС, РНБО та відповідними відомствами Литви, Польщі, Латвії, Молдови для обміну інформацією і координації дій.

10. Прохання до США та Великої Британії про необхідність, з огляду на «паспортну і соціальну експансію» Росії в ОРДЛО, фактичну паралізацію Москвою переговорних процесів у мінському та нормандському форматах, вжити всіх зусиль для початку нарешті консультацій згідно з п.6 Будапештського меморандуму — за справедливою оцінкою Офісу Президента України В. Зеленського, «одного з найбільш недооцінених документів». Задіяння саме цього договору для відновлення суверенітету України на всій її території було одним із наріжних каменів передвиборчої програми В. Зеленського. Під час всенародного опитування 25.10.2020 р. три чверті українців підтримали право України на використання гарантій безпеки для відновлення її державного суверенітету і територіальної цілісності, визначених Будапештським меморандумом. У Стратегії зовнішньополітичної діяльності України, затвердженій Указом Президента України від 26.08.2021 р., зазначено, що «Україна продовжить співпрацю з державами-партнерами для того, щоб примусити Російську Федерацію повернутися до виконання положень Будапештського меморандуму та дотримуватися своїх зобов’язань». Все це, а найголовніше — міжнародно-правова нікчемність «мінських домовленостей», доведена зокрема автором у статті https://day.kyiv.ua/uk/article/podrobyci/normandskyy-format-alternatyva-ye, недієвість «мінського процесу» та базованого на ньому «нормандського формату», робить просто безальтернативним задіяння «плану Б» — переговорів у складі держав-підписантів Будапештського меморандуму. Мінський процес має або припинити своє існування як недієздатний, або продовжити роботу за напрямами, які б показали хоч мінімальну результативність: припинення вогню, обмін заручників і незаконно утримуваних осіб, робота КПВВ.

Якщо Росія відповість відмовою брати участь у такому форматі, Захід цілком може змусити її до цього перспективою запровадження всеосяжного економічного, технологічного та енергетичного ембарго. Добре відомо, що жодна економічна та технологічна реконструкція Росії за всіх часів — від Петра Першого до Сталіна — не здійснювалася без допомоги та активної участі Заходу. А зараз їй модернізація життєво необхідна, адже традиційна «економіка труби» вже давно себе вичерпала, а технологічно РФ у всіх галузях залишилася у минулому столітті.

11. Враховуючи стабільну, непохитну і безстрашну підтримку України Великою Британією, її вірність ідеалам ООН та принципам Гельсінського заключного акту, її політичну, моральну і військову вагу в сучасному світі, Україна приймає рішення:

— оголосити Велику Британію найближчим партнером України, якому Україна надаватиме максимальне сприяння та посильну допомогу в будь-який час і незалежно від обставин чи позиції третіх сторін;

— наповнити практичним змістом пропозицію про створення британсько-польсько-українського військово-політичного союзу;

— надати Великій Британії у довгострокову оренду для створення постійних військово-навчальних центрів об’єкти на території України, включаючи, наприклад, острів Зміїний чи аеропорт Бельбек;

— розглянути питання про вступ України до Співдружності Націй (Commonwealth of Nations).

12. Забезпечення нарешті виробництва в Україні та надання їй державами-партнерами всіх необхідних видів озброєнь у обсягах, достатніх для активної та ефективної оборони.

13. Організація і проведення вже у лютому-березні 2022 року перших щорічних багатонаціональних військових навчань із захисту України від можливої агресії по периметру кордонів (за винятком ділянок кордону, суміжних з країнами-членами НАТО), зробити такі навчання системними і регулярними.

14. Розгляд та прийняття країнами-партнерами консолідованого рішення про невизнання Путіна президентом РФ після 2024 року.

І нарешті — чи не головне:

15. Швидке приєднання до НАТО України та інших країн, чия позаблоковість — а отже, з погляду Москви, «нічийність» — просто провокує Кремль на агресивні дії. Справді демократичною Росія зможе стати тим швидше, чим швидше вона займеться вирішенням своїх численних внутрішніх проблем. А на внутрішніх проблемах вона зможе зосередити всі свої зусилля і вирішити їх тим швидше й ефективніше, чим швидше будуть унеможливлені розширення Росії чи її «сфери впливу», зникне те, що досі провокує її імперські амбіції, тобто «нічия», з її погляду, зона між нею та НАТО.

Тому швидке прийняття України в НАТО — в інтересах і Європи і майбутньої демократичної Росії, оскільки в короткостроковій перспективі є лише дві альтернативи: або східний і північний кордони України збігатимуться з кордонами НАТО, або Росія остаточно скотиться у звичне для себе імперське русло, з усіма наслідками для неї самої та всього світу. Третій варіант — «фінляндізація» України (тобто її існування як нейтральної і неприєднаної держави) — виглядає неможливим. Якщо «Країна тисячі озер» для московського політичного істеблішменту і пересічних росіян була і є мовно та психологічно чужою, то переважно слов’янська і православна Україна, в якій значна частина населення розмовляє російською, з погляду Кремля, просто не може залишатися нейтральною, або «нічиєю», і тому існування такої України було, є і залишатиметься перманентним подразником для Росії, джерелом постійної нестабільності в Європі.

Росія не може змінитися, але змінити її можна і потрібно — для її ж власного блага, як змінили Німеччину і Японію після 1945 року денацифікацією і демілітаризацією. Тільки деордизація Росії, тобто позбавлення її за допомогою цивілізованого світу «кочової матриці», приведе до її трансформування у цивілізовану державу, позбавить її сусідів постійної тривоги, а простір між Атлантичним і Тихим океанами перетвориться нарешті на територією миру та добросусідства.

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати