«Світла сторона державності»

Бачення Євгена Марчука розвитку країни завжди випереджало час. В радянській системі, наскільки це було можливо, з надр КДБ він максимально сприяв захисту українців. Коли наша країна відновлювала незалежність Марчук пильно і професійно відслідковував будь-які рухи Москви, інформуючи про це тодішнє керівництво України. А потім активно включився в розбудову незалежності: перший керівник Служби безпеки України; прем’єр-міністр України, народний депутат, секретар Ради національної безпеки і оборони, міністри оборони. Перебуваючи в активній політиці, йому довелося працювати в складні часи, коли суспільство ще не зовсім було готове до справжніх змін. І до фігури Марчука на чолі держави. Та навіть у тій системі координат Євген Кирилович, обіймаючи високі посади, зумів закласти багато цінного для становлення держави. На жаль, через неготовність, містечковість і амбіції багато хто не дослухався. Отримали війну... Та навіть в нинішні складні часи він не стоїть осторонь, а служить державі. На волонтерських засадах. Як Ви оцінюєте роль Євгена Марчука в новітній історії? Що для Вас означає «Школа Марчука» в українській політиці?

ФОТО ИЗ ЛИЧНОГО АРХИВА ЕВГЕНИЯ МАРЧУКА

«ЦЕ ШКОЛА МУДРОСТІ»

Ігор КАБАНЕНКО, адмірал, експерт з питань оборони та безпеки:

- Безумовно, Євген Кирилович Марчук – величезна постать державного рівня в історії України. В його змістовних словах і професійних діях завжди присутній стержень державності. Саме це, на мій погляд, є квінтесенцією школи Марчука в українській політиці. Навіть сьогодні, поза державною службою, він високопрофесійно демонструє приклад служіння Україні в рамках Тристоронньої контактної групи. Слід зазначити – на волонтерських засадах.

Будучи одним з учасником подій навколо острова Тузла в 2003-му, добре пам’ятаю як саме діяв міністр оборони Євген Марчук – з адекватним реагуванням і випередженням іншої сторони у доцільних заходах. На жаль, уроки Тузлинської кризи не були винесені – як відомо, історія не прощає помилок і вона повторилася з точністю до навпаки навесні 2014-го…

Не можна передбачити усе, особливо в період кризи. Але, приймати обґрунтовані рішення, а не уникати їх і діяти, розуміючі ситуацію і тримаючи руку на її пульсі – цьому треба вчитися у Євгена Кириловича. На жаль, не всі розуміють важливість уроків школи Марчука. Їхнє глибоке осмислення і вивчення українським політикумом ще попереду. Переконаний, що без цього цикли ходіння по колу будуть продовжуватися, а країна – руйнуватиметься. Шанс був у 1999-му, коли Євген Кирилович прагнув нейтралізувати руйнівні процеси в Україні, на жаль, не дослухалися... Зараз знов з`являється шанс побудувати нормальну європейську країну, де влада не краде, а нація – квітне. Не хочеться, щоб запитання «чи вдасться використати цей шанс» стало негативно риторичним...

Для мене особисто школа Євгена Кириловича – це школа мудрості. Гострий розум, глибокі аналітичні здібності, виваженість в оцінках і, водночас, вміння помічати стратегічно важливі деталі – це Євген Кирилович. Водночас, ніколи не бачив, щоб Євген Марчук намагався показати якусь перевагу над іншими – його віра в людей, вміння розкрити їхні найкращі риси характеру дорогого варті. Це як раз і є ознакою національної еліти та називається державним лідерством, якого не вистачає у діяльності влади. І, звичайно, воно заслуговує величезної поваги.

...Згадую візит в Україну делегації високого рівня НАТО. Переговори було вирішено провести в Криму. В той час, будучи начальником Головного штабу ВМС України отримав вказівку міністра оборони Євгена Марчука розгорнути корабель бойового чергування на позицію охорони з моря – корвет «Луцьк», який ніс тоді бойове чергування, вчасно і якісно виконав поставлене бойове завдання. Коли переговори було завершено і гість вибув, Євген Марчук запросив командира корабля до себе, тепло, по-батьківські подякував йому і екіпажу корвету за службу та вручив іменний годинник. Міністром було також заохочено членів екіпажу корабля. Я бачив очі командира «Луцька» після цієї розмови і слухав його добрі слова про Міністра Марчука. Це те, що на флоті називають: «екіпаж – одна сім’я»...

Історію творять люди. Хтось – історію себе. Хтось – історію сім`ї, групи чи прошарку. Хтось – темні часи історії. Хтось, як то кажуть, вляпується в історію. Євген Кирилович творить світлу історію державності України. Своєю життєвою місією він дає головний для усіх нас меседж: Україна може і повинна стати країною здійснених мрій мільйонів українців, поєднавши зусилля нації та дійсної, а не уявної еліти.

Величезна подяка Євгену Кириловичу за високу місію служіння Україні, школу державної і життєвої мудрості, найщиріші побажання у зв’язку з 78-річчям!

2003 г. / ФОТО НИКОЛАЯ ЛАЗАРЕНКО

«АВТОРИТЕТ МАРЧУКА В ТРЬОХСТОРОННІЙ КОНТАКТНІЙ ГРУПІ Є БЕЗЗАПЕРЕЧНИМ. ЦЕ ВИЗНАЄ НАВІТЬ ВОРОГ»

Ірина ГЕРАЩЕНКО, перший заступник голови Верховної Ради України:

- З Євгеном Кириловичем Марчуком вже 3,5 роки ми працюємо в мінських групах. Це нелегка історія – раз на два тижні говорити з ворогом про врегулювання війни. Й там потрібні жорсткість, інтелект, професійність, патріотизм і обов‘язково – почуття гумору, без нього ніяк. Євгеній Кирилович вміє і вжарити ворога, й розрадити нас, колег. Й це завжди підтримка і надійність.

 Мені повезло вчитися в тих, хто вміє жорстко захищати національні інтереси. За інтелігентністю і доброзичливою розсудливою манерою говорити сховано залізо, яке з‘являється в інтонації, коли ворога треба поставити на місце.

А ще Євген Кирилович вразив всю нашу делегацію унікальною допитливістю. Він, єдиний з делегації, після напруги переговорів, коли виходиш вичавлений як лимон, й не хочеш нікого бачити і чути, кілька годин до нічного потягу на Київ, витрачає на те, аби відвідати всі мінські музеї і театри, ще й нас потім просвітити.

Авторитет Марчука в групі є беззаперечним. І це визнає навіть ворог.

2003 г. / ФОТО    ИЗ ЛИЧНОГО АРХИВА ЕВГЕНИЯ МАРЧУКА

«ОДНОГО РАЗУ Я ЗАПИТАВ ЄВГЕНА КИРИЛОВИЧА, ЩО ДОПОМОГЛО ЙОМУ НЕ ЗЛАМАТИСЯ. «ВІРА В ПРАВДУ», - ВІДПОВІВ ВІН».

Леонід ФРОСЕВИЧ, головний редактор інтернет-сайту «Український репортер»:

- Політика – це робота, яка вимагає особливо чистих людей, тому що у ній особливо легко морально забруднитися», - говорив колись відомий дисидент, перший президент Чехії Вацлав Гавел.

А тепер скажіть, чи багато в Україні є політиків, державних діячів, які упродовж десятиліть морально не забруднилися, не переступили межу, за якою – гнівні докори суспільства, мовляв, усі вони там, на печерських пагорбах, одним миром мазані? Таких, на мою думку, дуже мало. Один із них – Євген Кирилович Марчук, якого маю честь особисто знати зо два десятки років.

Він міг сотні разів «забруднитися» у нашій навіженій політиці, де вистачає і підніжок, і підкилимової боротьби, і замовних справ, і де часто хам з депутатським значком чи з міністерським посвідченням видає себе за пана. Але ж не «забруднився». І це при тому, що був при дуже крутих посадах, не кажучи про те, що очолював Уряд.

Як не згадати листопад 1991-го, коли Марчука було призначено на посаду голови Служби національної безпеки України. Вже тоді це відомство намагалися втягнути у політичні розбірки, «підказуючи», кого з опонентів варто арештувати. Марчук на це не «клюнув», йому вдалося без крену в ту чи іншу політичну сторону вивести Службу на твердий шлях становлення й подальшого зміцнення. Згодом навіть критики Марчука змушені були визнати, що за часів його керівництва СБУ «була досить дієвою та дисциплінованою структурою».

Або такий факт. Ще до початку кампанії з виборів президента України у 2004 році тодішній міністр оборони Євген Марчук  в інтерв’ю Бі-бі-сі заявив, що не дозволить використовувати армію в інтересах того чи іншого кандидата в президенти.

Банковій не потрібен був «неблагонадійний» міністр оборони. Тому невдовзі – відставка…

Марчук – з когорти тих державників, які не грають за «поняттями»  олігархічних кланів. На таких як він неможливо «натиснути», їх не зігнути, не примусити, не залякати. Наведу факт із сторінки періоду Помаранчевої революції: на Майдані Євген Кирилович не був, оскільки у цей час лікувався у шпиталі. Але навіть у тих умовах він зробив те, що вважав за потрібне – виступив по телебаченню зі зверненням до керівників силових відомств та командирів спецпідрозділів не застосовувати до мирних громадян жодних дій поліцейського характеру. Журналісти записали виступ Марчука прямо у лікарняній палаті. Ось вам ще один штрих до портрета політика, для якого служіння інтересам народу є найважливішою справою. І народ, зрозуміло, бачив в особі Марчука «свого». Звичайно, президентському офісу на Банковій це аж ніяк не подобалося, тому й робили все (і прямо, і завуальовано), аби насолити, чимось дошкулити за першої ліпшої нагоди, бажано чужими руками.

Перебуваючи на посаді секретаря РНБО, Марчук блокував хитрі плани «прихватизації» деяких стратегічних заводів, а також викривав тіньові схеми багатьох спільних підприємств з іноземними інвестиціями, їхні багатомільйонні оборудки. Зокрема у 2000-2001 роках держава зазнала від їхньої «діяльності» колосальних збитків – до бюджету не було сплачено майже п’ять мільярдів гривень. А це дуже не подобалося махінаторам. Проти Євгена Кириловича розпочалася шалена кампанія цькування і дискредитації в підконтрольних олігархам ЗМІ. Цю атаку підхопили й російські медіа, роздмухували видумані «сенсації» й на міжнародному рівні. І не дивно, адже деякі персони з оточення Леоніда Кучми часто здійснювали вояжі до Москви, а відтак це наштовхувало на думку про зацікавленість Кремля в «поваленні» пронатовського політика Марчука. Зрештою, Кучма колись вбачав в особі Євгена Марчука серйозного конкурента за президентську булаву. Тому й не дивно, що однією з особливостей політичного життя було неписане правило: чим гірше Марчуку, тим краще почувався господар першого кабінету на Банковій.

Одного разу я запитав Євгена Кириловича, що саме допомогло йому не зламатися, вистояти у боротьбі зі злом. «Віра в правду. А вона, як відомо, завжди перемагає. Якби хоч на йоту я відступився від неї, то мені було б дуже важко», - такою була відповідь.

Уявімо, якою б заможною була наша країна, якби більшість політиків, управлінців найвищого рангу сповідували цей принцип – «віра в правду». Та ми б горя не знали! Натомість добре бачимо і знаємо, як нам тотально брешуть на усіх рівнях влади, як процвітають крутійство, шахер-махер, як рвуться на управлінські щаблі тільки для того, аби набити калитку. За багатьма такими начальничками – примітивними і недалекоглядними – стоять свої ляльководи…

При Марчуку подібних ляльководів гнали у три шиї. Бо була відповідальність за долю країни. Євген Кирилович сам ніколи не боявся цієї відповідальності, вимагаючи такого ж підходу в роботі від інших.

Він уміє визначати головне в тій чи іншій проблематиці (навіть найскладнішій) і ставить перед собою завдання – знайти шляхи вирішення. Уміти бачити перспективу, прогнозувати й ефективно діяти, з максимальною користю для справи. Ось у цьому й полягають, на моє переконання, особливості стилю Євгена Кириловича Марчука.

«ПОЛІТИКАМ ВАРТО СТАВИТИ СОБІ ЗА ПРИКЛАД МАРЧУКА»

Костянтин ГРИЩЕНКО, екс-міністр закордонних справ України:

- Євген Кирилович був на вістрі тих подій, які, як передували отриманню Україною незалежності? так і після її отримання. Його роль була визначальною в самий критичний період, коли Україна переживала жахливу економічну ситуацію і величезний тиск зовні. Він зумів зібрати та організувати навколо себе великих фахівців, патріотів на те, щоб забезпечити безпечний сталий розвиток країни. У нього були непрості відносини з керівниками держави, але він завжди  принципово ставив питання які доводилось вирішувати у той спосіб, який в кінцевому рахунку дозволив Україні стати сильною і незалежною державою. Марчук пережив автомобільну аварію, яка могла зламати людину не тільки фізично, а й духовно. Але навпаки він став ще сильнішим. І своїм прикладом продемонстрував, що сила людського духу набагато важливіша за всі обставини. Його поважають в світі, його поважають в Україні, його поважають патріоти і з ним рахуються ті, хто можливо не згоден з його підходами до тих чи інших проблем сучасності. Але ця людина стала взірцем для всіх, тих хто бачить у відстоюванні інтересів нашої держави. Держави сильної, демократичної, незалежної і такою, що має велике майбутнє.

Зараз, на жаль, ми маємо дефіцит особистостей такого масштабу як Марчук в політиці. Коли ми спостерігаємо президентські перегони, чуємо декларації, заяви і популістські гасла, які лунають в ході дебатів, то мимоволі порівнюємо їх з тими глибокими думками, які завжди висловлює Євген Марчук. Тому політикам і всім, хто має стосунок до розбудови держави, варто ставити собі за основу приклад Марчука.

«В САМІЙ УКРАЇНІ РОЛЬ, ПРАЦЯ І ЗНАЧЕННЯ ЄВГЕНА КИРИЛОВИЧА ДОСІ НАЛЕЖНО НЕ ОЦІНЕНЕ»

Борис КЛИМЕНКО, видавець:

- Україна має бути вдячною батькам Євгена Кириловича за те, що нагородили його не лише глибоким талантом, але й потужним здоров’ям, яке дозволяє йому витримати всі навантаження. В першу чергу це навантаження психологічні. Він пережив замахи на своє життя і знаходить в собі сили залишатись на службі Україні. Я бачу з якою повагою до нього ставляться за кордоном. При цьому вважаю, що в самій Україні його роль, його праця, його значення досі належно не оцінене. Йдеться не лише про формальне визнання, але найголовніше – суспільство досі не усвідомило до кінця, що мало можливість обрати головою держави людину, яка б не допустила війну, яка б задала зовсім інший тон і рівень в розбудові держави. Маса політичних журналістів боїться про нього позитивно писати і зараз, щоб їх не записали в його команду. Марчук завжди вчасно попереджав труднощі з якими зіштовхнулась зрештою країна. Іноді одне-два речення Марчука суттєво впливали на поведінку як Москви, так і Заходу. Надзвичайно важливо, що він знаходить в собі сили бути постійно в бойовій готовності.

«ПЕРЕКОНАНИЙ, ЩО ВІН МАВ БИ БУТИ ПРЕЗИДЕНТОМ УКРАЇНИ»

Юрій ЩЕРБАК, письменник, Надзвичайний і Повноважний Посол України:

- Євген Кирилович Марчук є дуже вагомою фігурою в новітній історії України, в якій він має справедливе право називатись видатним державним діячем. Я мав високу честь спілкуватися з ним працюючи в українському уряді. Були випадки, коли відбувались надзвичайні ситуації (він тоді був першим віце-прем'єр-міністром України) і я у нього вчився державному та управлінському ставленню до подібних речей. Без паніки і рефлекторних рухів. Він сам в таких ситуаціях мудро, спокійно і виважено реагував на ці виклики. Для прикладу пам’ятаю пожежу на другому енергоблоці Чорнобильської АЕС. Цей об’єкт залишався найбільш небезпечним ядерним об’єктом в Україні. І подібних ексцесів було багато. Я як тодішній міністр охорони навколишнього середовища міг переконатися в якостях Марчука. Як і переконатися у ставленні Євгена Кириловича до державної справи.

Після того мені довелось бути послом в Ізраїлі. Тоді відбулася зворушлива і маловідома історія, коли Євген Кирилович дав мені справи, які вело в свій час КДБ, на людей що в той час вже перебували в Ізраїлі. Ці справи я передав в архівне управління Ізраїлю, що було сприйнято там з вдячністю. Цей подарунок зміцнив наші відносини.

Я переконаний, що за своїми здібностями, за своїми морально-вольовими якостями Євген Марчук мав право стати Президентом України. Пам’ятаю, як перебуваючи в США я дуже часто зустрічався з представниками української діаспори, з тими хто мав право голосувати на президентських виборах, і вони мені казали, що воліли б мати за Президента генерала, сильну руку. Такі настрої були дуже поширені. Гадаю, вони і зараз існують. Люди не хочуть, щоб Україною керували блазні чи якісь естрадні зірки. Вони хочуть, щоб на такій високій посаді була людина, яка справді розуміє державницькі механізми. Тому ці люди підтримували Євгена Кириловича.

Він зустрічав величезний опір серед тих, хто тоді правив Україною і вони всіляко намагалися не допускати його до влади. Для мене було шокуючим відкриттям, коли до США (тоді я вже був послом в цій країні) приїхала делегація на чолі з Кучмою, і Дмитро Табачник, який тоді очолював Адміністрацію Президента, сказав мені, що у них виникають великі сумніви щодо Марчука, який тоді перебував на посаді прем’єр-міністра. Я був здивований, адже Євген Марчук був щойно призначений на цю посаду, але вже почалися навколо нього інтриги. Марчук прибув до США, ми пішли з ним в Конгрес і там він справив дуже добре враження. Марчук вільно володів англійською мовою та гідно представляв державу. Сенатори і конгресмени були приємно вражені і задоволені ним. Але, на жаль, в Україні проти нього вже плелися інтриги, які потім закінчилися мало зрозумілою і досі не дослідженою автомобільною катастрофою, в яку потрапив Євген Марчук. Тоді він пережив дуже важку травму. І ця історія досі не розслідувана. Але в ній є багато таємничих моментів. Тоді, враховуючи всі обставини аварії, можна було кваліфікувати її як замах на життя державного діяча найвищого рангу. 

На будь-яких посадах Євген Марчук справляв враження глибокої та ґрунтовної людини, яка підготовлена, обізнана, врівноважена, має досвід та багато інших якостей справжнього державного діяча. Він ніколи не впадав в істерики, не бризкав слиною та не розмахував руками, як часто буває у людей, які мають владу та вплив. Марчук ґрунтовно і спокійно розбирався в різних ситуаціях будь-якої складності.

Прикметним є ще й те, що вороги Євгена Марчука сповна використали той факт, що він працював в КДБ. Його вороги намагалися всіма силами цей факт використати в боротьбі проти нього. Ніхто з них при цьому не згадує безліч свідчень про те, що Марчук в КДБ проводив дуже ліберальну політику і зробив все щоб применшити масштаб тих репресій, які впали на українське суспільство і українських дисидентів з боку Москви.

Зі свого боку я можу висловити лише жаль з того, що Євген Марчук не був допущений до тих найвищих посад, які б могли змінити ситуацію в якій ми перебуваємо нині. Переконаний, що він мав би бути Президентом України. Історія України в такому випадку могла б виглядати сьогодні зовсім іншою. Візьмемо Крим. То була безпрецедентна історія, коли він системно, технічно і тихо навів там порядок, в той час коли Росія вже намагалась зробити перші кроки до дестабілізації ситуації і окупації півострова. При цьому Марчук не привертав великої уваги преси, не займався політичним піаром та пустопорожніми заявами. Тоді першу спробу розіграти сепаратистську карту він виграв у Росії блискуче. Гадаю, що це вдалося зокрема завдяки його школі розвідника, яку він отримав в КДБ. Це Росія зрозуміла і переконалась, що Марчук є дуже потужним і мудрим суперником. Тому гадаю, що саме Росія працювала в Україні проти нього. Тому що у Кремля стояло завдання не допустити до найвищих керівних посад в Україні таких людей. Вони не хотіли, щоб в Україні були такого масштабу і самостійності політики, яким був і залишається Євген Марчук.

Що торкається школи Марчука, то гадаю що й мені випала така нагода багато чому навчитись у нього. Я два роки мав справу з Марчуком, коли працював у якості міністра. Досвіду державницької роботи у мене не було, але ентузіазм був великий. Я з нуля створював міністерство за сучасними європейськими принципами. У мене були ліберальні настрої того часу. І організаційні поради Євгена Кириловича для мене були дуже важливі зокрема у визначенні пріоритетів роботи та створенню апарату. В нашій країні є немало людей, які поважають його, пройшли його школу і вважають одним з найздібніших державних діячів України. Більш того, є й дисиденти, які пам’ятають позитивну роль Марчука в їхній долі.

«ПОСЛІДОВНИЙ ДЕРЖАВНИК І ПРИНЦИПОВИЙ ПАТРІОТ»

Трохим КОВАЛЬЧУК, доктор економічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України:

- Євген Кирилович Марчук уособлює і демонструє відмітну фотографію унікального державотворця і політика.

У свій час, я змінив звичну життєву лінію професора-науковця і став працювати в якості штатного радника прем’єр-міністра України Євгена Кириловича Марчука. А коли Євген Кирилович був призначений Секретарем РНБО – був його заступником.

Така «посмішка долі» дозволила мені впритул аналізувати  «школу Марчука» в українському державотворенні та його роль у новітній національній політиці. Є.К.Марчук, на моє глибоке переконання, рішучий і послідовний державник, носій високої політичної культури, принциповий патріот.

Про безпрецедентну далекоглядність Євгена Кириловича свідчить, наприклад, таке попередження, яке він висловив у 1997 році: «Коли  загальна ситуація – і соціальна, і політична – має високий рівень політичної гіпертонії, то рвонуть може у любому місці. Тому я б не виділяв окремо якийсь  регіон. Хоча у першу чергу я повинен був би назвати Крим і Донбас». 

Ще у вересні 1995 р., вступаючи перед учасниками Всеукраїнської наради економістів, як прем’єр-міністр України, Є.К.Марчук висловив «повну неприйнятність для України лібералізованої моделі «ринкового бліцкригу», застерігав  про те, «що відторгнення держави від реального впливу на економіку є загрозою для національної економіки».

У часи масштабної приватизації, яка заклала матеріально-фінансовий базис національної олігархіації, принциповість Є.К.Марчука у протидії корупційним схемам та діячам що їх уособлювали, мала своїм наслідком підготовлену і спровоковану ними драматичну автомобільну аварію. Майже півроку Євген Кирилович відновлювався у військовому госпіталі.

Очолюючи парламентську фракцію у Верховній Раді і виступаючи на одному з пленарних засідань, Є.К.Марчук вимагав: «Головне, що ми маємо усвідомити внаслідок нинішньої кризи – це необхідність кардинальної зміни концепції й механізмів економічного існування. Потрібен новий економічний курс, головною метою якого є не абстрактне проведення реформ, не збагачення п’яти відсотків населення на тлі загального зубожіння, а якнайшвидше  підвищення загального рівня життя усіх громадян». 

І наскільки сучасно звучить «крик душі» Євгена Кириловича Марчука напередодні недалеких виборів Президента і Верховної Ради, що прозвучав рівно двадцять років тому: «Доки не буде вирішено проблему нинішньої влади – Україні добра не буде. Максимально швидко й остаточно знищити кримінально-кланові метастази, зщо пожирають економіку і суспільство, - ось ключове завдання  Нової лади. Усі інші пріоритети без цього мало чого варті».  

Отож, щиро вітаю вельмишановного Євгена Кириловича із  датою появи на світ буття! Здоров’я міцного на довгі роки, душевного комфорту та щастя земного!

«ЦЕ – ЛЮДИНА СЛОВА»

Ігор ПАСІЧНИК, ректор Національного університету «Острозька академія», професор, Герой України:

– Євген Кирилович пройшов досить цікавий шлях становлення як політичний і громадський діяч, займаючи стратегічно важливі посади в нашій державі. Це людина, яку доля готувала до найвищого щабля керівництва – президентського. Мені зараз важко робити якісь висновки, утім вважаю, що тоді в частини оточення Євгена Кириловича власні амбіції домінували над питанням державотворення. І це, мабуть, стало основною перепоною на шляху до президентства, на яке заслуговує передусім рівень інтелекту Євгена Марчука.

Особисто я мав неодноразові зустрічі з Євгеном Кириловичем і постійно дивувався глибині його мудрості. Якби до його порад уважніше прислухалися наші президенти, призначивши Євгена Марчука на відповідні посади, то їхня політика була б набагато успішнішою. Пам’ятаю, будучи на посаді міністра оборони України, Євген Кирилович завітав до Острозької академії. Саме тоді ми планували відкрити військовий ліцей для хлопчиків-сиріт та із малозабезпечених сімей. Оскільки в той час в Острозі розформовувалася військова частина, то відповідно казарми і військове містечко він передав Острозькій академії. Тепер ми маємо найкращий військовий ліцей в Україні і чудові гуртожитки, які неформально називаємо «Студентським містечком Марчука». Це – людина слова.

Євген Марчук неодноразово виступав перед студентами Острозької академії. Це не просто лекції, а справді «Школа Марчука». Нам дуже приємно, що маємо можливість вивчати колосальний досвід цієї людини з перших вуст. Пишаємося, що дискусійну платформу «Острог Forum» у 2017 році відкрив саме Євген Марчук разом зі своєю дружиною – головним редактором «Дня» Ларисою Івшиною. Майже три години Євген Кирилович говорив зі студентами про становлення Служби безпеки України та про сучасні виклики, які постали перед нашою державою. Також Євген Марчук пообіцяв окремо приїхати до нас, щоби прочитати цикл лекцій для студентів, зокрема освітньо-професійної програми «Національна безпека», яка розвивається під його протекцією. Надзвичайно вдячні, що Євген Кирилович із Ларисою Олексіївною залучили до процесу відродження Острозької академії багатьох вчених та меценатів. Передусім це подружжя Віталія та Олени Гайдуків, завдяки яким у нас з’явився не лише оригінал Острозької Біблії, новий автобус, а й відреставрована наукова бібліотека.

Я дуже радію, що Євген Кирилович став представником України у Тристоронній контактній групі в Мінську щодо врегулювання ситуації на Донбасі. Думаю, що завдяки його участі у цих перемовинах будуть позитивні зрушення.

Євген Кирилович – почесний академік Острозького Академічного Братства та член Наглядової ради Острозької академії. Разом із Ларисою Івшиною він бере активну участь у розбудові нашого університету. Як щирого друга і людину-легенду в українській політиці, вітаємо Євгена Марчука з Днем народження! Сердечно бажаємо міцного здоров’я, щастя, везіння та Божого благословіння. І звичайно, від нашого «бджолиного вулика» – солодкого медового життя. Упевнений, що ми ще неодноразово почуємо про Євгена Марчука багато позитивного – такого, що змінить наше суспільство у кращий бік. З роси і води Вам, Євгене Кириловичу!

«ПОЛІТИК З ІНТЕГРАЛЬНИМ МИСЛЕННЯМ»

Роман ЯЦІВ, професор, проректор з наукової роботи Львівської національної академії мистецтв:

– Євген Марчук – політик з інтегральним мисленням, у якому взаємодіють якісні гуманітарні знання, стратегічний та оперативний розум, а понад тим – глибина національного сумління. Такий знаменник професійних, психологічних та етичних рис вирізняє його серед учасників державницьких процесів в Україні. В Євгена Кириловича збереглися надзвичайно важливі – генетичні – якості українського інтелігента з широким форматом внутрішньо інспірованих громадянських почувань, стремління до самовдосконалення в системі «Людина – Суспільство».

Його установка на координацію між усіма ланками державної влади при виробленні нових стандартів життя, на жаль, була відчитана лише найбільш освіченою частиною українського суспільства 1990–2000-х років – здебільшого, інтелектуальною елітою. Заклики до об’єднання різних соціальних прошарків над спільною програмою творення національної держави з виразним ідейно-культурним стрижнем не були почуті – надто дошкульними були наслідки тривалої совєтифікації свідомості громадян УРСР. Утім, позиція Євгена Марчука щодо багатьох принципових питань внутрішньої і зовнішньої політики України за часи Незалежності була відчутною і стабілізуючою у площині націєцентризму. До цього варто додати й вимір політичної культури, культури суспільного діалогу, здатність історично мислити, шукати ті чи інші важелі для реалізації перспективних питань життя держави – це теж важливі елементи «стилю» Євгена Кириловича Марчука, а відтак і його школи в українській політиці.

«ОДИН ІЗ НЕБАГАТЬОХ ЯСКРАВИХ ПРИКЛАДІВ ДЛЯ ВИХОВАННЯ НОВИХ ЛІДЕРІВ»

Володимир БОЙКО, кандидат історичних наук, Чернігів

– «Розколу України не буде», – заявив професіонал, так ще який професіонал – голова Служби безпеки України (незабаром – перший віце-прем`єр-міністр) Євген Марчук. Не гарантую бездоганну точність висловлювання, але саме так за змістом прокоментував улітку 1994 р. журналіст радіо «Свобода» публічну оцінку Євгеном Кириловичем сумнозвісної «мешковщини». Тоді склалася реальна загроза захоплення Росією Криму – вона виглядала надто реально на тлі підйому сепаратизму, проведення дострокових парламентських та президентських виборів в Україні, в цілому, слабкості центральної влади Києва. Але Україна тоді проявила дива гнучкості та точність політичного розрахунку, що дозволило розв`язати ситуацію на її користь. Неприховану злобу за цю поразку великоросійські шовіністи майже цілком спрямували на Євгена Кириловича, таким чином об`єктивно оцінивши його провідну роль у подоланні кризи.

Мій колега-історик, тоді – аспірант Інституту історії України НАН України, так прокоментував майже детективну розв`язку з елементами трагіфарсу зі сторони небезпечного противника: «А знаєш, його [Є.Марчука] бояться. Бо відчувають, що йому може вдатися змінити країну». Згадана розмова відбулася ще до призначення прем`єром й, на жаль, виявилася надто правдивою. Тоді ми вперше за весь час незалежності України відчули, що в країні з`явився сучасний лідер, який розуміє чого він прагне, знає як це зробити і (надзвичайно важливо) здатен реалізувати задумане без огляду на зовнішні впливи. Як з`ясувалося, не лише ми так вважали. Тож реакція не забарилася – політичний режим відчував загрозу своєму існуванню та відреагував ледь не інстинктивно, позбавивши країну та народ швидкого шляху для оновлення та створивши нові загрози.

Щоправда, сила постаті виявилася настільки значною, що з Євгеном Марчуком його, фактично, тепер вже політичним опонентам, доводилося все одно рахуватися та навіть знову залучати до влади – для самозбереження. В результаті Україна вперше через своє законодавство заявило про прагнення вступити до НАТО та ЄС. Хто готував ці документи – добре відомо. Їх необхідність підтвердив весь подальший перебіг подій.

Колишній американський посол в Україні Джон Гербст так визначив найбільшу проблему нашої країни: «У вас забагато політиків, у вас замало державних діячів». Останні здатні жертвувати власними тактичними інтересами заради досягнення того, що становить інтерес національний. Євген Марчук – один із небагатьох яскравих прикладів для виховання нових лідерів. Підтвердження того – згода стати представником України в Тимчасовій контактній групі на Мінських переговорах. Бо є обов`язок, що не вимірюється нічим іншим, ніж переконаннями та внутрішніми зобов`язаннями перед власним народом.

«БУВ І ЗАЛИШАЄТЬСЯ УКРАЇНЦЕМ В ПЕРЕКОНАННЯХ І ДІЯХ»

Тарас ЛІТКОВЕЦЬ, політолог, старший викладач Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки, Луцьк:

– Здається, що вся історія України – це суцільні тяжкі, критичні і нещасливі часи, проте є періоди, коли вони особливо політично несприятливі і водночас доленосні. Саме в такий період викликів вітчизняної минувшини і сьогодення живе і активно діє неординарний політик та громадський діяч Євген Марчук. Адже доля розпорядилась жити і творити йому в часи комуністичного тоталітарного режиму СРСР, в епоху становлення і розвитку незалежної України і, врешті, в нинішній час «підлої політики» на знищення без правил. Історія творить лідера, як і сам лідер історію. Євген Кирилович завжди був у самому вирі політики, працюючи на випередження, не боячись прийняття доленосних і особисто відповідальних рішень, котрими може гордитись не лише він. Діяльність Євгена Кириловича уже ввійшла в аннали вітчизняної історії кінця 90-х ХХ і початку ХХІ століття.

Уродженець самого центру України (Кіровоградщини) був і залишається Українцем в переконаннях і діях, завжди знав і розумів те, за що сьогодні агітують майже всі кілька десятків кандидатів в президенти України – наскільки важко робити найлегші речі разом і впродовж тривалого періоду, як гуртом вирішувати заплутані політиканами, підкинуті ворогами і «задавнені» місцевою «п’ятою колоною» захисників інтересів Кремля українські проблеми. Якою б була Україна зразка 2019, якби до слів Євгена Кириловича прислухались на зорі становлення незалежної держави? Історики та політологи вже аналізують діяльність непересічного вітчизняного політика, котрого важко осягнути в одному вимірі. Автор стратегії співпраці України з НАТО знав багато років тому, що повноцінне членство в цій організації було б гарантією територіальної цілісності і державного суверенітету України на десятиліття і ми не втрачали б сьогодні на сході України кращих українських синів і дочок і не робили б нереальні потуги щодо стратегії повернення анексованого Росією Криму. 

У цивілізованій частині євроатлантичного простору політика жорстка, конкурентна і велична, а в Україні вона жорстока і жалюгідна. Якщо на війні можна загинути, але лише один раз, то в політиці тебе можуть знищувати неодноразово. Проте Євген Кирилович, не зважаючи на регулярні спроби ворогів, був і залишається непотоплюваним авіаносцем українського державного будівництва. Як видатна особистість він викликав заздрість у зрадливих землячків і ненависть ворогів. У його житті було стільки карколомних поворотів долі, що їх вистачило б не на одне життя політика найвищого ґатунку і не один сюжет кінематографа. В суворі і похмурі часи українського політичного сьогодення Євген Кирилович ще далеко не повністю реалізував свій потенціал. Він був і залишається доступною та відкритою людиною, незважаючи на всі регалії та соціальний статус. Це саме той рідкий український політик, котрий пройшов випробування за дефіцитним принципом трьох «П»: патріотизм, професіоналізм, порядність.

«ЄВГЕН МАРЧУК ЗАВЖДИ ВЧИТЬ СЛУЖИТИ БАТЬКІВЩИНІ»

Гліб ГОЛОВЧЕНКО, секретар НСЖУ, директор Коледжу преси та телебачення, генеральний продюсер ТК ТАК TV, Миколаїв:

– Школа Марчука на Півдні!

Євген Марчук завжди вчить служити Батьківщині – це унікальне явище, особливо сьогодні.

Вплив політика завжди визначається вмінням впливати незалежно від посад. Тому Марчук продемонстрував найвищий рівень. Він вміє впливати, пояснювати, добиватися виконання, навіть не маючи повноважень.

Особливо важко це в Україні, де все побудовано виключно на повазі до посад. Він продемонстрував вміння прийняття рішень на авторитеті. Виключна чесність та вміння працювати заради країни.

Згадую момент, коли в 2014 році у найважчий момент – лютий – березень, коли він не міг пояснити політикам небезпеку ситуації – він пішов на телебачення та розповідав людям, що треба робити і як протидіяти ворогу. Ми дивилися ці програми та потім втілювали, щоб протистояти на Півдні. І Південь було збережено у складі єдиної Україні.

Завдяки політикам такого рівня ми маємо сформувати нове явище. Ми маємо у молодих політиків визначити пріоритет репутації та авторитету незалежно від посади.

Саме авторитет має стати визначальним в оцінці успішності.

Чому важливо?

Тому що величезна кількість пішла по шляху служіння грошам. Євген Кирилович Марчук завжди демонстрував важливість служіння Батьківщині.

І ми саме цьому маємо вчити та навчати молоде покоління політиків. Саме служіння має складати головний мотив української політики високого рівня .

Україна має пишатися постаттю та особистістю Євгена Марчука, тому що на пострадянському просторі – це унікальне явище.

«УКРАЇНА УВІЙШЛА Б У ЧИСЛО ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЛІДЕРІВ»

Володимир ОГРИЗКО, міністр закордонних справ України (2007 — 2009 рр.):

- Якби такі постаті в українській політиці, як Євген Марчук, об'єдналися і почали спільно діяти, за 5-7 років Україна увійшла б у число європейських лідерів. І так буде. Многая і благая літа Вам, шановний Євгене Кириловичу! З днем народження!

«ПЕРША ЗУСТРІЧ ЄВГЕНА МАРЧУКА З ЯСИРОМ АРАФАТОМ ЗАКЛАЛА ПІДВАЛИНИ НАШИХ ВІДНОСИН З ПАЛЕСТИНЦЯМИ Й УСІМ АРАБСЬКИМ СВІТОМ»

Володимир ХАНДОГІЙ, посол України у Великобританії (2010—2014 рр.):

- Я знаю Євгена Кириловича з середини 90-х. Особливо запам'яталась наша поїздка в Колумбію, в місто Картахена в жовтні 1995 року. Під час тієї поїздки я, новоспечений заступник міністра закордонних справ, супроводжував прем'єр-міністра України на саміт Руху неприєднання. У той час молода незалежна українська держава шукала свого місця на політичній мапі світу. Деякі політики серйозно розглядали нейтралітет і позаблоковість як магістральний вектор нашого розвитку, виходячи з Декларації про державний суверенітет 90-го року, підтвердженої Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 91-го. І саме в Картахені нам було надано статус спостерігача у Русі неприєднання. Це було непросте завдання. Ми їхали на саміт без жодної гарантії на позитивний результат, оскільки в Русі неприєднання існували небезпідставні сумніви щодо щирості наших намірів стати в майбутньому постійно нейтральною державою. Та й у нас самих не було стовідсоткової впевненості у правильності курсу на нейтралітет і позаблоковість. І саме завдяки особистим зусиллям Прем'єра Марчука, його переговорній майстерності нам вдалося досягти бажаного компромісу і отримати статус спостерігача, який з одного боку задовольняв, в принципі, амбіції різних політичних сил, а з іншого не перешкоджав розвитку наших відносин з НАТО.

Пригадую, що особливе враження на учасників Саміту справив виступ Марчука на пленарному засіданні, зроблений вишуканою англійською мовою з Оксфордським акцентом. Делегати, які приготувалися слухати його в перекладі з російської, якою тоді послуговувалася більшість українських високопосадовців, підходили потім до мене, висловлюючи своє захоплення високим рівнем українського прем'єра.

Не можу не згадати ще один прорив української зовнішньої політики. Саме тоді в Картахені відбулася перша зустріч Євгена Марчука - одного з керівників України з легендарним лідером Палестини Ясиром Арафатом. Саме та зустріч заклала підвалини наших відносин не тільки з палестинцями, але й з усім арабським світом.

У подальшому у 2000-х мені як главі місії України при НАТО доводилося тісно працювати з Євгеном Кириловичем у бутність його секретарем РНБО, міністром оборони України в процесі  формування нашої політики щодо Північноатлантичного Альянсу. Без перебільшення можу сказати, що саме в той період Україні вдалося  вийти на такий рівень співпраці, який реально відкривав нам шлях до отримання Плану дій щодо членства. На жаль, внутрішньополітичні гойдалки щодо пріоритетів української зовнішньої політики на північноатлантичному напрямі були використані деякими європейськими лідерами, захопленими умиротворенням імперських амбіцій Росії, для блокування надання Україні ПДЧ в Бухаресті 2008 року.

«ЄВГЕН МАРЧУК – ДЕРЖАВНИЙ МУЖ – НІКОЛИ НЕ ПОСТУПАВСЯ ПРИНЦИПАМИ»

Володимир МОЗГУНОВ, кандидат філологічних наук, постійний читач газети «День»:

– Про Євгена Марчука доводиться періодично думати, про нього хочеться думати. Ці думки бувають абсолютно несподіваними – від захоплення масштабами цього Державного Мужа, рівних якому насправді дуже небагато у сучасній Україні (якщо вони ще залишилися), до образи на нього. Так, саме образи! Це дивно буває усвідомлювати навіть самому собі. Чому образи? Так влаштований людський мозок, що нам треба знаходити того, на кого можна скинути тягар своєї відповідальності, або знайти того, хто «винен» у твоєму відчутті обкраденості і безпорадності.

Коли у Євгена Марчука на очах всієї України у 1999 році крали перемогу на президентських виборах, то у дуже багатьох людей відтоді сидить оце огидне відчуття обкраденості. І для того, щоб якось «захистити» самого себе від переживання цієї обкраденості, не знаходиш нічого кращого, ніж періодично говорити самому собі: «Це він, Марчук, винен в тому, що його обікрали! Це він, Марчук, винен в тому, що мене обікрали у моїх сподіваннях на його перемогу!». Потім твоя свідомість «повертається» на своє місце, і ти знову розумієш, що він, Євген Марчук, тоді у 1999 році поводив себе не як політик, не як кандидат у президенти, а саме як Державний Муж, як той, що має Честь і Гідність, як той, що має Принципи.

Чи міг Євген Марчук – голова СБУ, міністр оборони, прем’єр-міністр – йти на компроміси і поступатися принципами? Мабуть, міг… Проте Євген Марчук – Державний Муж – ніколи не поступався Принципами. І саме цей його життєвий стрижень «не дав» йому перемогти у 1999 році, вірніше, дозволив його обікрасти, а разом з ним і кожного з нас.

Мені важко судити про те, що втратив сам Євген Марчук через неготовність поступатися Принципами, але водночас, чим далі ми йдемо від того 1999-го, тим більше я усвідомлюю, як багато втратив кожен із нас, як багато втратила Україна, як дорого ми всі заплатили за те, що не доросли до Марчука. Чим далі від 1999-го, тим більше я розумію тодішні сльози своєї Матері, простого учителя, і її слова: «Як шкода, що Україна втратила свій шанс!..». Розуміння цих слів, розуміння цих сліз прийшло до мене через роки.

І ще одна грань «мого Марчука». Вона відкрилася не так давно, восени 2018 року. На відкритті фотовиставки газети «День» я мав честь особисто познайомитися з Євгеном Кириловичем. І хвилини нашої розмови знайомий «зафіксував» на фото. Мені важко було ними не поділитися у соцмережах. І після цього я отримав величезну кількість дзвінків від далеких і близьких знайомих, від приятелів і «не дуже приятелів», від колег і родичів. І виглядало це приблизно так: «Це ви з тим Марчуком, що був Головою СБУ?!», «Це ти з тим Марчуком, що був Прем’єр-Міністром?!», «Це ви з тим Марчуком, що був Міністром оборони?!», «Це ти з тим Марчуком, який був секретарем РНБО?!», «Це ви з тим Марчуком, якого «обставили» на виборах у 1999-му?!». Такі питання (а мені довелося на них відповідати десь протягом тижня після публікації фото у соцмережах) дали можливість зрозуміти, що для багатьох із нас Марчук був і залишається у певній своїй іпостасі, далеко не всі розуміють його багатогранність, але мало людей, які могли б сказати щось на кшталт «Марчук?.. Це хто?..».

Чи не дивно це для людини, якої ми не бачимо на екранах телевізорів регулярно уже протягом 15 років? Чи не дивно це для людини, за порадами і досвідом якої ми всі кинулися у найскрутніші для держави хвилини? Якби Євген Марчук був політиком, то це було б дивно. Це не дивно, тому що він – Державний Муж.

«МАРЧУК БУВ ОДНИМ З ГОЛОВНИХ ДВИГУНІВ ЄВРОАТЛАНТИЧНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ»

Михайло ГОНЧАР, президент Центру глобалістики «Стратегія ХХІ»

- Я не відношусь до числа тих, хто працював безпосередньо з Євгеном Кириловичем чи під його орудою в одній з тих багатьох вертикалей державної влади, які він очолював. Але періодично робочі взаємини встановлювались при вирішенні тих чи інших питань прямо чи дотично пов’язаних зі сферою національної безпеки, зовнішньої політики.

1994 рік, коли я став працювати в Національному інституті стратегічних досліджень при РНБО України, проходив під знаком дострокових президентських і парламентських виборів в Україні. А в Криму з 30 січня Росія встановлює сепаратистський режим після обрання «президентом Криму» Юрія Мєшкова. В умовах політичної турбулентності відновлена українська державність зіштовхнулась з серйозним випробуванням. Але не дивлячись на бурхливі процеси політичної трансформації 1994-1995 р.р., не дивлячись на непрості міжособистісні взаємини між ключовими фігурами політичного Олімпу – Л. Кравчуком, Л. Кучмою, Є. Марчуком, В. Горбуліним, І. Плющем, О. Морозом – були прийняті відповідні рішення та реалізовано комплекс заходів, що дозволило успішно нейтралізувати «мєшковщину». Не буде перебільшенням сказати, що Євген Марчук, займаючи посади голови СБУ, віце-прем’єра, першого віце-прем’єра, в.о. прем’єр-міністра, відіграв ключову роль у блокуванні тогочасного сценарію «Кримнаш» протягом усього періоду турбулентності. Напрацювання НІСД по кримській проблематиці бралися до уваги на урядовому рівні.

Пригадую, що коли Євген Марчук був призначений прем’єр-міністром, одне із завдань, що надійшло до НІСД через РНБО України стосувалося розробки доктринальних документів щодо зовнішньої та безпекової політики, зовнішньоекономічної стратегії держави. Для невеликої робочої групи, яка була тоді створена в НІСД під керівництвом очільника Сергія Пирожкова, це стало індикатором того, що наверху нарешті (!) хочуть перейти від ситуативної політики балансування до системної стратегії розвитку держави та забезпечення національної безпеки. Пам’ятаю, що нам передали оцінку Є. Марчука після його ознайомлення з нашими напрацюваннями – згоден на 95%.  Однак, його прем’єрство виявилось недовгим. Стратегічні розробки робочої групи, очевидно, виявились на архівних полицях з грифом «таємно».

Особистий контакт з Євгеном Кириловичем виник в бутність його Секретарем РНБО України. Є. Марчук приділяв велику увагу питанням євроатлантичного співробітництва та енергетичної безпеки. Потрібно віддати належне двом секретарям РНБО – В. Горбуліну, з яким мені пощастило працювати, та Є. Марчуку, з яким згодом встановилися робочі взаємини. Обоє чітко розуміли у чому полягають стратегічні пріоритети держави і звідки йдуть головні загрози, які потрібно нейтралізовувати.

Боротьба з корупцієгенними схемами перевалки нафти та нафтопродуктів в Одесі, консолідація активів державних нафтотранспортних підприємств та створення ВАТ «Укртранснафта» - це результат зусиль, які розпочалися при В. Горбуліні та завершилися при Є. Марчукові. При цьому ще слід згадати добрим словом прем’єр-міністра А. Кінаха. Згадую, як не дивлячись на те, що Є. Марчук серйозно постраждав в автомобільній аварії взимку 2000-го року й перебував в госпіталі, причому лікарі обмежили його коло спілкування тільки членами родини, він вимагав, щоб до нього допускали директора Інституту транспорту нафти Олександра Тодійчука (нині вже покійного) з документами про хід створення «Укртранснафти». До тих пір, поки Є. Марчук був Секретарем РНБО України росіянам не вдавалося реверсувати нафтопровід Одеса – Броди.

В непростий період, коли керівництво України потрапляло у все більшу ізоляцію з боку Заходу внаслідок справи Гонгадзе та плівок Мельниченка, а також інспірованого Росією кольчужного скандалу, РНБО України приймає фундаментальне рішення про курс на приєднання до НАТО. Є. Марчук був одним з головних двигунів євроатлантичної інтеграції України всередині країни. Зовні він був тим, хто переконував західних партнерів у згубності ізоляції України, що сповна проявилось у розсадці гостей на Празькому саміті НАТО 2002 року за французьким алфавітом, внаслідок чого Л. Кучма виявився не між Д. Бушем і Т. Блером, а на кінці столу поруч з президентом Туреччини. Значну роль у таких справах відіграють неформальні контакти між офіційними особами. Пригадую, як одна з таких зустрічей з гостем з Брюсселю, який хотів переконатись в щирості намірів українського керівництва щодо інтеграції в НАТО, відбулась в непримітному, вже не існуючому на сьогодні ресторані «Рені». Така тиха дипломатія, як правило, важить куди більше, аніж численні офіційні зустрічі з протокольними промовами.

Наведені мною випадки, на перший погляд, можна вважати епізодами, але вони відображають грунтовність Євгена Кириловича як фігури державницької. Він не став очільником держави. Навряд чи це було можливо в умовах прогресуючого розвитку клептократії. Коли йому закидали працю на Кучму, він відповів, що не для нього він займався вирішенням проблем, а для держави. На жаль з-поміж нинішніх шукачів президентської булави немає фігур масштабу Є. Марчука.

«ЛЮДИ ТАКОГО ҐАТУНКУ ЗАЛИШАЮТЬСЯ ЗНАКОВИМИ ДЛЯ НАШОГО СУСПІЛЬСТВА»

Валентина ОРЛОВА, член Національної спілки журналістів України, Дніпро:

– Я вважаю, що в українській владі завжди бракувало інтелектуальних очільників, людей, які мають справді державницький підхід, здатні керувати державою і готові до цього. Таких людей, на жаль, у нас було не так багато. Що стосується Євгена Марчука, то він, як політичний лідер має величезний досвід  управління на різних посадах. І він, без сумніву, належить до людей з першого ешелону, вплив яких досі зберігається. Такі люди важливі для суспільства і працюють для людей.  Я не відкидаю і таких його рис, як шляхетність, того, що необхідно для справжнього лідера, в якому відчувається основа. Це те, що називається психофізикою лідера – він володіє цими речами без сумніву.

У 1999 році на президентських виборах я голосувала за Євгена Марчука. У мене досі зберігаються календарики і листівки з того часу. Нам дуже потрібні такі політики, люди виважені, які ставлять державницькі інтереси вище особистих. На жаль, ми не змогли побачити його на посаді Президента, але люди такого ґатунку, як Марчук, залишаються знаковими для нашого суспільства. Я хочу побажати йому міцного здоров’я. Не знаю, чи він вів свого часу щоденники, чи пише зараз мемуари, де зафіксоване його осмислення подій в Україні, але для нас це необхідно і важливо – його думки з цього приводу, його бачення, як державного діяча перших років незалежності України.

ДУМАТИ НА ВИПЕРЕДЖЕННЯ

Анатолій ШТАНЬКО, кандидат технічних наук, Київ:

- Вперше термін «діяти на випередження» в застосуванні до української політики я зустрів в книжці Євгена Кириловича Марчука «П`ять років української трагедії»: глибокий аналіз ситуації, постановка діагнозу і, що найголовніше,  шляхи виходу з кризи. Ця книжка, на мій погляд, є яскравим прикладом такої дії на випередження, як думати на випередження. Написана вона 20 років тому, але якщо змінити дати і прізвища, вона зі снайперською точністю характеризує те, що відбувається сьогодні в українській політиці.

Якщо врахувати, що на українській політичній шахівниці  розігрується геополітична партія між провідними світовими гравцями, а Україні в цій партії  відведена роль «грати в Чапаєва», то значення такої якості як вміння думати на випередження багатократно зростає. В умовах гібридної війни силовим бойовим операціям відведено незначний відсоток, лише для підтримання напруженості, а все інше знаходиться в інших сферах діяльності: економіка, політика, дипломатія, інформаційні операції та ін., причому позитивний результат досягається при злагодженості і координації в усіх сферах.

На жаль в силовій компоненті ми не можемо протистояти країні що має другий в світі ядерний потенціал, але Україна має достатньо потужний інтелектуальний потенціал для ефективного протистояння в інших компонентах.  Але для цього необхідно залучати фахівців що мають високий рівень професійної підготовки. Навіть найкраща ідея, програма будуть провалені і дискредитовані якщо її виконання доручити кадрам, що не здатні її реалізувати. В якості прикладів можна згадати такі факти.

Призначений головою Донецької адміністрації генерал армії Олександр Кіхтенко свого часу зазначав, що держава має підтримувати ті підприємства, що працюють на неконтрольованій території, але зареєстровані в Україні і платять податки в український бюджет. Також він виступав проти блокади, за що отримав численні звинувачення від тих, хто мав можливість заробити чималу копійчину на блокаді. Рішення було прийняте не на користь генерала.

Блокаду організували і узаконили, а через деякий час деякі депутати почали жалітися, що в результаті блокади країна зазнала декілька мільярдів збитків і втратила підприємства що залишились на непідконтрольній території.

Досвідчений генерал, що має прекрасну військову освіту, багато років служби від курсанта до генерала, думав на випередження: від тих підприємств були не тільки фінансові надходження до бюджету, але багато тисяч робітників на них працювали. Після блокади і зупинки підприємств агресор отримав прекрасну можливість перевести ці підприємства під своє підпорядкування «рятуючи від блокади, до якої вдалася українська влада»,  а тих робітників, що втратили роботу, запрошували вступати до озброєних формувань. На чию користь спрацювала блокада? Виявляється генерал думав на випередження, а його не послухали.

Відразу після анексії Криму на одному з телеканалів на запитання журналіста «Як нам повернути Крим?», генерал-полковник Ігор Смешко , однозначно заявив, що силового варіанту повернення не існує, але мирним шляхом цілком можливо: якщо в Україні жити стане краще ніж в Криму, Крим обов’язково повернеться, так як Східна Німеччина об`єдналась із Західною. Знову Ігор Петрович, що мав прекрасну освіту, величезний досвід військової  і дипломатичної служби думав на випередження, і тільки через декілька років війни, в результаті якої маємо десятки тисяч загиблих і поранених, мільйони переселенців, навіть ті хто, обіцяв закінчити війну за пару місяців, зрозуміли, що силового сценарію не існує. Грамотний, мудрий фахівець бачить вихід в покращенні життя людей, а  влада, замість покращення життя громадян, зайнялася брутальним грабунком найбідніших і незахищених  через ціни на газ і комунальні тарифи.

Нам всім варто замислитися в чому відмінність державного діяча від підприємця, політика? Задача підприємця – отримання максимального прибутку для себе, мета державного діяча – створити умови для отримання максимального прибутку іншими. Тому державний діяч розуміє, що тисяча мільйонерів в країні значно краще одного мільярдера і робить ставку на середній клас. Задача політика – вчасно потрапити на фуршет до чергового переможця, а державний діяч завжди приймає рішення на користь країни.

Україна має достатньо потужних особистостей,  які діють як державні діячі. Дуже яскравий приклад – Євген Кирилович Марчук. Всі ми пам`ятаємо непрості відносини прем`єра Марчука і президента Кучми. Але коли країна в небезпеці – всі особисті стосунки в сторону, і Євген Кирилович разом з Кучмою воювали  в одному окопі на першому білоруському дипломатичному фронті, бо так було потрібно Україні.

28 січня у Євгена Кириловича день народження. Хочу привітати його і побажати міцного здоров`я і довгих років на службі Україні і українському народу.

ГЕНЕРАЛ НЕ У ВІДСТАВЦІ

Ігор Дуда, м Тернопіль:

- Зізнаюся, не надто сумуватиму, коли будь-хто з політиків, які нині завзято рекламують себе в президентських перегонах наче торговці на східному базарі, "пролетить мимо каси" - надто вже глибоко загруз у свідомості скепсис щодо всіх них. І надто твердим є винесене із сумного досвіду переконання, що в епоху соціального хаосу та економічної  нестабільності до влади (і асоційованого з нею корита) здебільшого рветься усілякий непотріб...

Втім, таким скептиком я був не завжди - пригадую, щиро шкодував, коли на виборах 1999 р. невдача спіткала Євгена Марчука, якому тоді щиро симпатизував. Саме сьогодні - добра нагода згадати його: Євгену Кириловичу виповнюється 78 років. Він - у строю і віднедавна став наступником Леоніда Кучми якщо не на посту Президента країни, то на посаді представника України в Тристоронній контактній групі з мирного врегулювання ситуації в Донецькій  та  Луганській областях. Взагалі, з-поміж усіх топ-політиків, з ким перетиналися мої журналістські стежки-доріжки, він, мабуть, справив найсильніше враження. Миттєва реакція, аналітичний склад розуму, лаконічність і водночас афористичність мови, вміння завоювати аудиторію – все це було йому притаманне. Плюс - незайве для політика вміння володіти собою в будь-якій ситуації. Пригадую, у вересні 1999 р. під час виступу на сцені Співочого поля до нього кинувся якийсь неадекват. Є.Марчук досить спокійно відсторонив "порушника спокою", попутно повідомивши присутнім, що хвилюватися не варто - у нього розряд з боксу. А ще мені, людині не зовсім байдужій до алкогольної теми, запам'яталося його вміння пити: під час неформальної зустрічі за лаштунками ПК "Березіль" (знову цей "Березіль"...) після велелюдного зібрання Форуму під його проводом Є. Марчук "чокався" чаркою з горілкою з багатьма, однак лише пригублював чарку. І лише коли проголосив тост за присутніх жінок, то дозволив собі випити трохи більше. Зайве казати, що тернопільські медійні дами різного віку просто сяяли від такої уваги з боку високого гостя і навипередки поривалися взяти його під руку під час фотографування.  Знаю, багато хто кривився тоді, мовляв, типовий "кадебіст" з усіма його атрибутами. Але ж недаремно  на тих виборах Є. Марчука підтримали ряд націоналістичних організацій, зокрема  КУН, а також Левко Лук'яненко. Пригадую, обома руками був за нього мій покійний дядько - мудра, виважена і совісна людина з багатим життєвим досвідом. Що й казати -  багатьом Євген Марчук уявлявся таким собі українським Піночетом (він сам, до речі, віддавав належне економічним досягненням чилійського генерала), здатним вивести Україну з манівців на пряму дорогу прогресу. Не склалося. Що завадило тоді генералу Марчуку стати на чолі країни? Колотнеча амбіцій у "канівській четвірці", до якої він записався? Нестача власного організаційного та фінансового ресурсу вкупі із безсоромно задіяним адмінресурсом з боку команди тодішнього Президента? Минуле співробітника КДБ, яке відлякувало багатьох? Мабуть, усі ці фактори вкупі відіграли свою роль. Якою була б країна за гіпотетичного правління Є. Марчука? Історія, як відомо, не знає умовного способу, але чомусь думається, що не було б справи Гонгадзе і плівок Мельниченка. А ще, не виключено, вдалося б уникнути розчарування "драглисто-мляво-інертної" п'ятирічки Віктора Ющенка, на початку якої бандитам обіцялися тюрми, а в кінці якої до влади дорвався "двічі несудимий" викрадач шапок. А ще... Та хто його знає, що було б ще... Доречніше говорити про те, що є реальним сьогодні. Сьогодні мир на сході країни ще не завойований. І невідомо, коли буде завойований. Тому  в свої 78 років  генерал армії України Євген Кирилович Марчук періодично їздить у Мінськ. Він їздить туди працювати.

Закінчення вийшло, ну вже майже зовсім як фінал "Сімнадцяти миттєвостей весни". Нічого не вдієш: герой фільму і герой цієї публікації  - вихідці з однієї "контори". Ще одна риса епохи, в якій події та людські  долі часто суперечливі й химерним чином переплетені...