Релігія й суспільство

Міжцерковна ситуація в Україні "залишається складною" і все ще не виявляє найменшої тенденції до поліпшення. Вельми істотним чинником розбіжностей у нашому церковному житті є стосунки з Російською православною церквою, з Московською патріархією. Одні вважають ці стосунки стабілізуючими, інші - деструктивними. Сьогодні на запитання газети "День" відповідає Патріарх Московський і всієї Русі Алексій ІІ, висловлюючи свій погляд на наші проблеми.

- Як оцінює Його Святість загальну ситуацію Православ'я в Україні сьогодні?

- Ця ситуація як і раніше викликає глибоку стурбованість Російської Православної Церкви. Погодьтеся, що не можна назвати нормальним становище, коли силою захоплюються храми, інше нерухоме й рухоме майно православних громад, коли люди змушені відстоювати право молитися там, де молилися їхні предки, коли розподіл за релігійними мотивами зачіпає сім'ї, коли права віруючих Української Православної Церкви зневажаються лише через прагнення цих людей зберегти вірність церковним канонам.

Люди, не досвідчені ні в питаннях канонічного церковного ладу, ні в переплетіннях інтересів політиків, стоять перед складним вибором, одночасно стикаючись із свідомим спотворенням початкових об'єктивних критеріїв та пріоритетів. Унаслідок цього спірні питання, що неминуче виникають у такій ситуації, намагаються вирішити на емоційному рівні, всупереч здоровому глуздові, законам держави і канонам Святої Церкви. Дестабілізація релігійної ситуації негативно впливає на стан суспільства загалом. На жаль, такому становищу сприяє прагнення різних політичних сил використати релігійну напруженість для досягнення своєї мети.

Церковна ситуація в Україні вимагає вдумливого, глибокого вивчення і зваженої політики з боку держави. Необхідно зрозуміти, що духовна сфера є вельми чутливою, бо заторкує найпотаємніші струни людської душі й споконвічні основи життя народу.

Становище Православ'я в Україні ускладнюється глибоким розколом і безпрецедентним за грубістю порушенням розкольниками канонів Святої Церкви. Єдиною канонічною Українською Православною Церквою Всеправославною Повнотою визнано тільки Православну Церкву в юрисдикції Московського патріархату на чолі з Блаженнійшим Митрополитом Київським і всієї України Володимиром (Сабоданом). Це підтвердив Найсвятійший Патріарх Константинопольський Варфоломей І під час нашої недавньої зустрічі в Одесі. Одначе розкол вимагає зцілення, для чого необхідна складна, копітка робота, заснована на духовній розсудливості й на точній оцінці ситуації, що склалася. Адже кожен лідер того чи того неканонічного угруповання в Україні веде за собою живих людей, багато з яких несуть у серці глибоку віру, щире бажання робити добро й благородну ревність про справу Божу. Розкол - це рана на тілі Церкви, її треба лікувати, і багато залежить як від мистецтва цілителів, так і від прагнення всього суспільства до духовного здоров'я.

- Які прогнози може зробити Ваша Святість щодо об'єднання або подальшого дроблення українських православних церков?

- Я вже показав, що є лише одна законна з точки зору світового Православ'я Українська Православна Церква. Історія вчить нас, що міцність будь-якого суспільства - в єдності, й руйнівні сили виявляються немічними перед твердістю й непохитністю такого суспільства. Вірю, що дух єдності й соборності, притаманний Святому Православ'ю, подолає всі спокуси розділення й ворожнечі. Переконаний: з Божою допомогою православні віруючі України здобудуть мир та однодумність.

Будь-який розкол має за джерело гординю, адже, за словами святого апостола Якова, гордим опирається Сам Бог (Як. 4. 6). Тому рано чи пізно єдності Православ'я в Україні буде досягнуто. Крім того, протягом всієї історії Церкви простежується така істотна закономірність: відпадаючи від єдиного Тіла Церкви, розкольники незмінно знову й знову діляться на численні ворогуючі групи, кожна з яких зухвало претендує на володіння істиною.

- Чи є, з точки зору Вашої Святості, законною постановка питання про утворення помісної автокефальної Української Церкви: чи суперечить це канонам і традиціям Вселенського Православ'я?

- Питання автокефалії є істотним елементом православної еклезіології. Воно глибоко пов'язане з церковними канонами, із вченням про Помісну Церкву і вимагає всеправославного узгодження. Нині немає чіткого соборно вираженого визначення про спосіб і порядок дарування автокефалії. Між Помісними Православними Церквами існують розбіжності з цього питання, які вони прагнуть подолати у ході роботи Міжправославних богословських комісій. Така робота засновується на глибокому вивченні канонічного права й еклезіологічного вчення Древньої Церкви. Остаточне визначення щодо цього питання має дати Всеправославний Собор.

Становлення автокефалії помісної Православної Церкви вимагає низки умов і, зокрема, здатності зберігати чистоту Православ'я і єдність Помісної Церкви, а це передбачає одностайність і високу відповідальність повноти церковного народу. Тут не повинно бути політичних пристрастей і особистих амбіцій окремих церковних або мирських лідерів чи груп. Благо Церкви - от чим повинні ми керуватися під час прийняття відповідальних доленосних рішень.

Нині церковний народ України дуже роз'єднаний. Існує немало прихильників автокефалії Української Церкви, але є й багато ревних її противників, особливо у східних, північних та південних областях України. Еклезіологічний термін "автокефалія" нині багатьма людьми, які не знають ні церковної історії, ні канонів, сприймається як певний феномен, що означає національну незалежність. І така підміна вселенської сутності Церкви пріоритетом національної самобутності призводить до глибоких, а часом і трагічних помилок. У таких умовах передчасне отримання автокефалії породить нові розколи.

Історія Православ'я в Україні знає багато трагічних наслідків самочинного проголошення автокефалії, й безперспективність такого шляху всім має бути очевидна. Необхідно зміцнювати в народі канонічну свідомість, бо зневаження принципів церковного права може істотно позначитися на чистоті нашої віри й мати надто негативні дії для всієї Повноти Православ'я.

- Яка роль Вселенського Патріарха в ситуаціях розколу Помісних Церков, подібних нинішнім?

- Перевага честі, якою користується Константинопольський Патріарх серед інших Предстоятелів Помісних Церков, заснована на традиції, що існують від часів існування Візантійської імперії. Коли 330 року столицю імперії з Рима було перенесено до міста Візантії, пізніше перейменованого на Константинополь, столичний єпископ був зрівняний у правах із Патріархами, які обіймали древні апостольські престоли - Римський, Олександрійський, Антіозійський та Єрусалимський. Таким чином, Константинопольському єпископові надавалася вельми велика честь, але немає ніяких підстав виводити з цього правила перевагу влади.

Намагаючись апелювати до авторитету Предстоятеля Церкви, що має серед Предстоятелів інших Помісних Церков "перевагу честі", багато розкольників прагнуть одержати підтримку Константинопольського Патріарха, аби затвердити своє становище. У зв'язку із цим позиція Предстоятеля Константинопольського патріархату передбачає бути особливо відповідальною й зваженою, аби канонічна єдність Церкви і братська любов не порушувалися швидкоплинними пріоритетами, політичними віяннями або якимись іншими інтересами "світу цього". У нинішній складній і хворобливій ситуації в Україні публічна підтримка Найсвятішим Патріархом Константинопольським Варфоломеєм канонічної Української Православної Церкви, очолюваної митрополитом Володимиром (Сабоданом), показує, що розкольники церковної єдності не можуть розраховувати на визнання.

- Чи буде Російська Православна Церква і надалі використовувати такий засіб, як анафема?

- Свята Православна Церква здійснює своє служіння заради порятунку душ людських, і кожен член Церкви є частиною єдиного соборного організму. Тому, кажучи словами Апостола Павла, "страждає один член, страждають із ним всі члени; славиться один член, із ним радіють всі члени" (1 Кор. 12. 26). Цей принцип духовного зв'язку членів Церкви як єдиного Тіла Христового є основою нашої загальної відповідальності та служіння, "щоб не було розділення у тілі, а всі члени однаково піклувалися один про одного" (1 Кор. 12. 25). Саме такою турботою про цілісність і здоров'я церковного організму є канонічні прещення , що застосовуються у виняткових випадках до окремих членів Церкви або навіть груп. У церковних правилах існують різного роду прещення: це і епітимії, й відлучення від причастя, і заборона священнослужіння або зняття священного сану для кліриків, і, нарешті, анафема, або відлучення від Церкви.

Слід зважати, що церковне анафематствування не є дисциплінарним актом, до якого вдаються, аби якимось чином покарати ту чи іншу людину, котра провинилася. У Євангелії від Матвея Господь Ісус говорить, що коли грішник не послухає Церкви, то буде для християн "як язичник і митар". Церква надто рідко вдається до цього прещення. Пам'ятаючи, що "немає волі Отця... небесного, щоб загинув один із малих цих" (Мф. 18. 14), вона завжди з величезним терпінням і поблажливістю до немощів людських закликає заблудлих принести щире покаяння.

Однак Церква покликана являти зовнішньому світу тверду волю у прагненні зберегти чистоту віри та єдність духу, оберігаючи саму себе від розколів і безладу. Оголошення анафеми є свідченням церковного розуму про те, що той чи інший член Церкви сам поставив себе поза нею, відкинув її благодать і рятівну турботу.

- Як оцінює Ваша Святість позиції та церковну політику Греко-католицької Церкви в Україні? Римсько-католицької Церкви? Чи планується найближчим часом зустріч Вашої Святості з Папою Іваном Павлом П?

- Нас не може не турбувати велика складність міжцерковних стосунків у Західній Україні. Гоніння на Православ'я з боку греко-католиків, захоплення храмів, інші безчинства призвели до того, що, наприклад, у Львові православний єпископ Августін має один невеликий храм, який не вміщує всіх бажаючих, й у святкові дні люди змушені молитися на вулиці. В Івано-Франківську виникла загроза виселення єпископа Миколи з будівлі єпархіального управління.

На жаль, сьогодні ми змушені констатувати відсутність позитивних змін у міжконфесійних стосунках в Україні, змін, які б поселили в серцях православних віруючих надію на найшвидше припинення ганебної практики дискредитації та переслідування за юрисдикційними ознаками. Заходи, вжиті апостолським нунцієм в Україні у травні-червні цього року, розглядаються місцевими православними віруючими швидшеяк символічний, ніж реальний, внесок у поліпшення ситуації.

Так, вельми непросто змінити на краще становище в Західній Україні. Досі є сумним фактом відсутність будь-якого прогресу в поліпшенні безправного та приниженого становища віруючих канонічної Православної Церкви в цьому регіоні, що викликає особливо сильну негативну реакцію українського єпископату й духовенства. Увесь цей вантаж проблем був однією з причин того, що намічена на червень цього року моя зустріч із Папою Римським Іваном Павлом ІІ не відбулася. Проте ми маємо намір продовжувати діалог із Римсько-католицькою Церквою з усіх згаданих питань, від якого багато в чому залежить перспектива нашої особистої зустрічі.

- Декілька слів про Ваш шлях у церковній ієрархії, про розуміння своєї місії. Ваші улюблені заняття у вільний час? Чи є радикальна семантична різниця між життям світської і духовної особи?

- Я з дитинства в Церкві. У вірі виховали мене мої благочестиві батьки, і юні роки природним, органічним чином привели мене до життя священнослужителя. Особливу відповідальність перед Церквою я відчув, коли Господь закликав мене до єпископського служіння. Були важкі часи, і довелося разом з паствою пережити гоніння шістдесятих, подальші репресії та обмеження. Моє ж обрання на Московський Патріарший Престол промислительно збіглося з періодом усебічного відродження Церкви - другого Хрещення Русі. У постанні перед Богом за багатомільйонну багатонаціональну паству Російської Православної Церкви, у несенні патріаршого хреста, особливо нелегкого у великотрудний час відродження, я бачу сенс свого служіння. Вільного часу майже не залишається, а те, що вважається формальним вільним часом, все одно заповнюється справами. Хочеться на самоті бувати на природі, але це вдається нечасто.

Кожна людина - священнослужитель або мирянин - має докладати всіх зусиль до свого етичного перетворення, до того, аби жити згідно з віковими етичними нормами. Святий праведний Іван Кроншдтатський пише: "Всі гріховні порухи серця й похоті плотські треба упосліджувати, зневажати, ненавидіти всією душею, як шкідливі й згубні для людини та неугодні Богу. Треба прославляти й любити всі духовні пориви та прагнення до молитви, читання Слова Божого, до духовних співбесід, до любові, співчуття, милосердя, чистоти, стриманості, покори". Сподіваюся, що кожен із нас, хоч би яким був складним і суєтним наш світ, знайде свій шлях до Бога і духовної досконалості, шлях, який вказує нам Господь Бог.