Олександр Лавринович: "Чи навчились ми жити згідно з Конституцією?"

Минув рік із пам'ятного дня конституційного оформлення Української держави. Який же її вплив на кожного з нас, на владу України, на суспільні процеси? Неухильною тенденцією останніх років є інтенсифікація негативізму в усьому, що нас оточує, що відбувається довкола. Це, зрештою, закономірно, проте навіть за таких умов слід відзначити перші паростки позитивних впливів Основного закону на українське суспільство.

Одна з фундаментальних статей - ст. 8 Конституції. Її друга частина стверджує найвищу юридичну силу конституційних норм, а третя - наголошує: "Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції гарантується". І хоч як непросто входять у наше життя конституційні норми, вже неодноразово суди України ухвалювали рішення, безпосередньо керуючись положеннями Конституції. Це стосується як кримінального процесу, зокрема свідчень членів сім'ї щодо підозрюваного, так і цивільних, і трудових спорів. І хоча деякі митники і правоохоронці намагаються конфісковувати майно громадян, вже є неодноразова практика судових розглядів, яка нагадує їм, що ст. 41 Конституції назавжди позбавила їх таких повноважень: "Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду..."

Окрема тема - судові рішення відповідно до Конституції щодо виплати заробітних плат. Тут поруч із незаперечним позитивом є проблема виконання судових рішень. Далеко не всі судові виконавці вміють користуватися своїми правами та передбаченими законом механізмами для реалізації рішення суду, а виконання судового рішення почасти є об'єктивно неможливим.

Конституція визначила: "Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю". Але як важко ми просуваємось до цієї далекої мети-мрії, визначеної в Основному законі! Рідкісне явище сьогодні, коли суддя України знає, що конституційно визначене його призначення (ст. 55) - це захист прав і свобод людини і громадянина. Домінуючим іще залишається стійке ментальне уявлення про владний елемент єдиного державного механізму, котрий стоїть на захисті державних інтересів. Не завжди Президент України пам'ятає, що він є не тільки гарантом державного суверенітету, а й гарантом дотримання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Як можна розуміти дії глави держави, спрямовані на недопущення місцевого самоврядування в столиці України? Підтримка незаконних дій Київської міської державної адміністрації й подальше функціонування в районах Києва держадміністрацій, які взагалі є поза законом, змушують сумніватися в ключовому питанні: чи керується Конституцією гарант її дотримання?

Окрема проблема: Президент - Кабінет Міністрів. Від дня народження Української держави постійно виникало питання єдності та єдиного керівного центру виконавчої влади в державі. Було й декілька спроб розв'язання створеної власноруч проблеми. Рік 1993-й: вносяться зміни до Конституції, згідно з якими найвищим виконавчим й одночасно законодавчим органом стає колегіальний орган - Кабінет Міністрів на чолі з прем'єр-міністром Леонідом Даниловичем Кучмою. Але негативні наслідки практичної діяльності законодавчо повертають раніше створений дуалізм. Рік 1994-й: у Верховній Раді готується до розгляду проект Закону "Про державну владу і місцеве самоврядування". Уперше Постановою Верховної Ради створено узгоджувальну комісію за політичним принципом: по одному представникові від фракції чи депутатської групи. Перед початком роботи представники семи з дев'яти існуючих фракцій (груп) (Рух, "Реформи", "Державність", "Єдність", "Селяни", "Центр", МДГ) погоджують концептуальний підхід до майбутнього закону. Із семи головних положень шість узгоджуються одностайно, серед них два стосуються взаємовідносин Президент - Кабінет Міністрів. Було погоджено те, що Україні потрібен єдиний уряд на чолі із Президентом, і те, що Президент сам має призначати членів свого уряду, а за Верховною Радою залишається право на висловлення недовіри, що може спричинити відставку членів уряду. Розуміючи неефективність, м'яко кажучи, виконавчої влади із двома центрами керування, яка об'єктивно породжує безвідповідальність, а також те, що немає одного політичного напрямку, і маючи в країні недорозвинуті великі загальнонаціональні політичні партії, ми хотіли, щоб був крок до дієвої та відповідальної виконавчої влади. Не судилось. Як тоді, так і під час підготовки тексту Конституції Президент непорушно і безкомпромісно не погоджувався на такий варіант. В умовах, коли не було політично структурованого парламенту з коаліцією більшості, ми зберегли схему, яка не дозволяє державі отримати ефективну владу. Уряд, як і раніше, формується практично одноосібно, з урахуванням корпоративних інтересів та особистих симпатій, очевидно, що він безмовний перед Президентом і реально не виконує функцію колегіального органу, який керує виконавчою владою. Якщо й надалі розглядати Кабінет Міністрів як "розмінну монету" в руках "гаранта стабільності", за висловом представника Президента у парламенті на партійному форумі, то сподіватись на вирішення суспільних проблем замість їх створення - абсолютно марна справа. За умови існуючої конституційної моделі без стабільної парламентської більшості і підтриманого нею прем'єра, який сформує уряд, ефективної роботи виконавчої влади не буде.

Якщо до зазначеного додати, що під час ухвалення рішень у Верховній Раді далеко не завжди народні обранці звіряють свої кроки із Конституцією, то відповідь на поставлене в заголовку питання цілком однозначна. Нам усім потрібно вчитися шанувати Основний закон і жити згідно з ним.