Маневрам - так, членству - ні

Недавні суперечки довкола проведення навчань "Сі-Бриз-97" у рамках програми "Партнерство заради миру" ще раз підтвердили: неабиякі розбіжності в українському суспільстві в питаннях зовнішньої політики ставлять під сумнів майбутнє відносин Україна - НАТО.

ЩО ДАЮТЬ НАВЧАННЯ

Основна відповідальність за виконання практичних заходів, пов'язаних із приєднанням України до натівської програми "Партнерство заради миру" (ПЗМ), лягла на два провідні відомства - Міністерство закордонних справ і Міністерство оборони. На початковому етапі приєднання їхня діяльність була цілком узаємозв'язаною й узгодженою.

Презентаційний документ України (пропозицію про наміри співпраці), що його 1994 року вручив Генеральному секретареві НАТО міністр оборони Віталій Радецький, окрім іншого містив розділ, де було вказано місця, пропоновані для подальших спільних навчань: на суходолі й на морі, у прибережній смузі. Докладнішим документом, що виводить на конкретні заходи, є індивідуальна програма співпраці, складена на 1 - 2 роки. лягла на Міністерство оборони. І зауваження, що їх сьогодні вислуховує Україна щодо зриву з її вини багатьох пунктів програми, свідчить не тільки про недосвідченість і незрілість керівництва Генерального Штабу Збройних Сил України, а й про успадковану від Радянської Армії закритість цього відомства від цивільного контролю.

Слід відзначити, що на навчаннях ПЗМ об'єднані війська діють проти вигаданого ворога, а це політично важливо для України, у військовій доктрині якої немає визначення конкретного супротивника. На навчаннях відпрацьовуються єдині нормативи й застосовуються спільні стандарти: єдині топографічні карти, сигнали й нормативи зв'язку, порядок ухвалення рішень і мова.

Ні в кого з професіоналів, гадаю, не викличе сумніву важливість для української армії хоча б у такий спосіб підтримувати рівень бойового вишколу, запозичати передовий досвід, тим паче, що в СНД від 1992 року не проводили жодного навчання за участю України, крім окремих тренувань із протиповітряної оборони.

Всі витрати на навчання в рамках ПЗМ роблять натівські держави. Приміром, готуючись до навчання "Кооперейтив-нейбор-97", Україна й деякі інші держави могли виділити на харчування одного військового лише по 2 - 3 долари на день, натівські учасники - по 15 - 16 доларів. Але у збірних підрозділах військовослужбовцям належить їсти з одного казана. Різницю оплатили США.

Окремим напрямком у рамках ПЗМ є невійськові заходи: екологічні (боротьба зі стихійними й іншими лихами) й гуманітарні навчання, які проходять за такою самою схемою - на реальній місцевості з вигаданою назвою. Таким чином накопичується досвід дій в умовах екологічного лиха, якого сьогодні не мають ні регулярні війська, ні місцеве керівництво, ні навіть підрозділи МНС України. Крім того, це дасть змогу в майбутньому значно скоротити інші воєнізовані формування, які вже стали чисельнішими за власне Збройні Сили. Раціональність такого підходу апробовано: так роблять у всьому світі. Так роблять і в нас, але "незаконно", бо в українській військовій доктрині записано, що армію використовують лише у воєнний час. Проведення невійськових навчань із залученням регулярного війська дає змогу переглянути це положення.

Отже, навчання "Сі-Бриз-97" з будь-якого погляду - корисний для України захід. Вони не несуть найменшої воєнної загрози, позаяк імітують ліквідацію наслідків землетрусу. Росія не бере в них участі з політичних мотивів і, мабуть, через недосить коректне і своєчасне її запрошення. Надалі нам слід це врахувати.

Неучасть у навчаннях деяких провідних європейських держав НАТО пов'язано з унутрішніми суперечностями в альянсі: не все пропоноване США є прийнятним для інших держав, до того ж випала нагода підтримати Росію. Деякі держави НАТО також мотивують відмову браком коштів: їхні бюджети на наступний рік затверджено восени, а запрошення на участь надійшло у грудні-січні. З цього також слід здобути науку.

Неґативне ставлення до "Сі-Бриз-97" пов'язано з тим, що в Україні не створюють систему об'єктивного інформування населення. Якщо в Києві завдяки ЗМІ стан справ у цьому плані задовільний, то в реґіонах, навіть у таких великих містах, як Харків, Запоріжжя, Одеса, громадськість не готова об'єктивно оцінити ситуацію, її представники, навіть викладачі вузів, демонструють "дива" політичного дилетантства.

Сьогодні суперечності, які стосуються позиції України щодо НАТО, досягли серед політиків і широкого загалу найбільшого напруження. Керівництво країни мусть урахувати цю обставину. Незайве було би повчитися в американців: нещодавно на зустрічі в Атлантичній раді України представник Конґресу США розповідав, що останнім часом, аби переконати в необхідності розширення НАТО американських платників податків, навіть державному секретареві Мадлен Олбрайт доводиться більше приділяти уваги роботі в Каліфорнії та інших впливових штатах, ніж закордоном.

ХАРТІЯ ПРОТИ ДОГОВОРУ

Після підписання українсько-російського договору й Хартії про особливе партнерство між Україною й НАТО з урахуванням Основоположного акту між Росією й НАТО Київ міцно закріпився в політичному трикутнику взаємозалежності: "Україна - Росія - НАТО". І договір, і хартію сумлінно опрацювали дві групи фахівців, що діяли в інтересах України, але в різних політичних обставинах.

Підготовлений наприкінці 1994 року договір не міг, ясна річ, враховувати, що 1997 року буде підписано хартію. Судячи з усього, розробники хартії, так само як і державні структури, що претендують на координацію політики, до останнього моменту не були певні, що Росія піде на укладення широкомасштабного договору з Україною. Проте договори з Росією та Румунією підписано, у світлі чого Україна мала би переглянути вже парафовану в Португалії міністром закордонних справ хартію з НАТО (хоча цього й не заведено робити після парафування). Адже вона містить домовленість про створення Україною та НАТО "кризового консультативного механізму задля проведення спільних консультацій у будь-якому випадку, коли Україна вбачає загрозу своїй територіальній цілісності, політичній незалежності чи безпеці". Після підписання договорів із Москвою та Бухарестом логічно замислитися, від кого Україна має намір захищатися за допомогою натівського механізму. Чи означає цей пункт підготовленої до, але підписаної вже після договору з Росією хартії з НАТО наше припущення, що конфронтація з Росією триватиме? За своїм юридичним значенням договір сильніший від хартії, але вона чинна, а договір іще слід ратифікувати, й Україна сама створює для цього непрості умови. Пишаючись багатовекторністю своєї зовнішньої політики, ми не можемо розібратись у двох головних векторах.

Хтось мав би останньої миті звернути Президентову увагу на появу "неузгодженості в часі". Подібно до того, як це було 1995 року в Алма-Аті, коли йому було запрпоновано підписати угоду про приєднання України до колективної системи ППО СНД. Тоді він знайшов вихід зі становища, підписавши документ із застереженням: відповідно до законодавства України", - усунувши конфліктність і внеможлививши участь України в угоді. Хочеться вірити, що оновлювана команда Президента візьме під свій кваліфікований "координаційний" контроль і зовнішні відносини, аби надалі не ставити державу й Президента в ніякове становище.

ЄВРОПА ЗАМІСТЬ НАТО

Перспективи зближення України з НАТО розколюють українське суспільство, та й керівництво на дві поки що непримиренні частини. Говорячи про ці перспективи, необхідно враховувати й те, що розширення НАТО на схід буде складним і тривалим процесом. На дві його "хвилі" піде 14 - 15 років. За цей час ситуація в Європі докорінно зміниться. Безпеки можна досягти лише трансформацією і НАТО, і Союзу Росії та Білорусі з військово-політичних оборонних систем (якими вони сьогодні є) у спільну, колективну систему безпеки. У ній зможе знайти своє гідне місце й Україна. Така твереза оцінка ситуації повинна зняти з обговорення фантастику про вступ Києва в НАТО. Входження в Європу - це так! Але для цього слід працювати, й не так, як сьогодні. Багато чого в реалізації цього заклику залежить і від розумних, спертих на єдину національну українську ідею, дій суспільства і його керівництва.