Чи стане Україна terra cognita?
Газету «День» читаю регулярно, з особливою увагою — публікації, присвячені історії України. Сторінки історії та герої історичних нарисів, що їх відкривають автори газети, дають змогу глибше аналізувати події українського сьогодення. На жаль, колоніальний стан України, який тривав кілька століть, закрив пласти національної історії, викреслив з історичної пам’яті народу імена героїв, розділив героїв на «правильних» і «неправильних».
Відповідь на питання — кого іменувати героєм, а кого ні — й досі за науковцями, які пройшли вишкіл ще у часи УРСР. Відтак, школярам і студентам досі розповідають про Київ як «колиску трьох братніх народів», про українське козацтво як борців з польськими феодалами тощо. Іноді доходить до абсурду: наприклад, благодійна ініціатива «Героїка» запропонувала мешканцям села Зеленьків Тальнівського району Черкаської області назвати одну з вулиць на честь односельця — командувача 2-ю Волинською дивізією Армії УНР Олександра Загродського. Ініціативу більшість селян не підтримали — натомість, у квітні цього року центральну площу Зеленькова названо іменем Героя соціалістичної праці, голови колгоспу Іллі Васильченка... Можливо, цей голова колгоспу й справді був визначним аграрієм, але звідки така однобічність погляду на власну історію, коли гідними уваги вважають тільки вірних слуг радянської системи? Подібних прикладів вистачає в усій країні.
«Очистити» українську історію від іноземних впливів намагається один із авторів історичних нарисів газети — Сергій Грабовський, філософ, дослідник державотворення України. На додачу до публікацій у газеті, С. Грабовський видав істотно розширену — аж на сотню сторінок — версію книжки «Генії проти ідіотів. Алгоритми української історії» (К.: ВД «Стилос», 2012. — 448 с.). У ній зібрано його розвідки про факти і події історії країни, формування українства, і, що не менш важливо, про роль українців або представників інших народів, народжених на українських теренах, у розвитку вітчизняної і світової політики, науки, культури, військової справи тощо. За слушним зауваженням С. Грабовського, українцями не народжуються, ними стають. Пошуки національного «я» тривають, як тривають і пошуки національної ідеї і шляху розвитку Української держави. І все ніби повторюється, ніби Україна обходить коло за колом у процесах формування політичної нації, незалежної держави, місця в Європі та світі. І так і залишається чи то Малоросією, чи Окраїною, а її населення — чи то хохлами, чи то українцями.
Автор книжки «Генії проти ідіотів» змальовує окремі періоди з історії України, подає портрети їхніх героїв й антигероїв: Переяславська рада, українська війна з російським самодержавством у 1879—1981 роках, початки української революції 1917 року, проголошення УНР тощо. На сторінках книжки постають гетьмани Богдан Хмельницький та Іван Виговський, народовольці й діячі визвольних змагань. А поруч — всесвітньо відомі, «подаровані» «українські не-українці» генерал, барон Дельвіг, генерал Греков, русин фон Захер-Мазох, українсько-польські шляхтичі Ігор Сікорський і Казимир Малевич, як і українці, піонери космічних досліджень Юрій Кондратюк, Сергій Корольов, авіаконструктор Костянтин Калінін і багато інших. Більшість імен пересічний українець, наш сучасник, якщо і чув, то під «російським (радянським) кутом зору».
«Україна є. Та, з другого боку, вона досі невідома самій собі, її тожсамість розмита, вона перебуває у полоні неоколоніальних міфів, які дуже професійно продукуються як «кремлівськими чекистами», так і плином життя «в затінку Москви». Не лише пересічні громадяни чи політичні діячі Сходу держави, а й галицькі інтелігенти нерідко заплющують очі на очевидне або дивляться на самих себе очима метрополії. На додачу, у країні практично відсутній конче потрібний їй сьогодні «суспільний фермент» у вигляді того різновиду націоналізму, який знаний філософ Микола Шлемкевич цілком умотивовано звав «творчим націоналізмом», — пише Сергій Грабовський. Тож завдання автора — відкрити Україну, зробити її «знаною територією. На думку С. Грабовського, йдеться «про лице сучасної цивілізації, яке було б зовсім іншим або інакше сформованим, якби не герої цієї книжки й не ті події, творцями яких вони стали».
При цьому автор книжки не забуває про антигероїв, себто про тих, кого намагаються подолати генії. Адже, як зауважував свого часу один із батьків світового сіонізму, народжений в Україні Владімір (Зеєв) Жаботинський, кожна нація має право на своїх ідіотів. Тож, як стверджує С. Грабовський, «мають на них право і українці. От тільки якби позбутись ще й ідіотів, накинутих ззовні колишньою метрополією та дбайливо викохуваних нею ж у теперішній Україні — чи не стало б усе (в Україні) поволі на свої місця й чи не посіли б ми гідне місце у світовому оркестрі націй?» Щоб генії все-таки здолали ідіотів, найголовнішим є служіння Україні. «До того часу, поки Господь дарує мені життя і здоров’я, матиму мужність боротися за нашу країну й український народ». Ці слова належать «речникові русинів (українців)», або ж «батькові мазохізму», львів’янину Леопольдові фон Захер-Мазоху.
Але чи не найцікавішою, на мою думку, для широкого загалу є та частина книжки С. Грабовського, яка розповідає про... український неомарксизм 1960—1980-х років! Сучасним економістам, аналітикам, фінансистам за умов нинішньої кризи знадобляться погляди на вчення Карла Маркса, зроблені українськими науковцями у другій половині ХХ століття. Адже, починаючи з першої кризової «хвилі» 2008 року, про «Капітал» К. Маркса, про людські виміри економіки, про утворення і крах потужних (нібито) корпорацій і «пірамід» заговорили знову. І вивчають не стільки Марксову ідеологію, скільки досліджені ним особливості функціонування системи капіталізму.
Сергій Грабовський про неомарксизм пише: «За всієї своєї різнорідності і внутрішньої суперечливості ця течія здобула велике число адептів як на Заході, за умов вільного філософського дискурсу, так і на комуністичному Сході, коли лексика і стилістика філософування були вимушено обмежені Марксовою парадигмою... Маркс накреслив, як він уважав, вихід з майбутньої цивілізаційної кризи у вигляді руху до панування такого різновиду індивідуальної власності, що водночас є й власністю громадською».
Вочевидь, саме ця частина його вчення цікавила науковців у добу «розвиненого соціалізму», що не мав нічого спільного до теорії Маркса, як і аналітика вченого щодо походження пролетаріату та його роль у розвиткові економічних відносин. Нині ж варто прочитати, що вивчали українські вчені у 1960—1980-х роках, щоб оцінити спадок К. Маркса у наш час, коли «старий» (марксівський) капіталізм ніяк не воліє поступитись «постіндустріальному суспільству», про прихід якого писав уже інший мислитель теоретик і дослідник — Збігнєв Бжезинський. У цьому контексті надбання 1960—1980-х років — фактично відомі лише вузькому колу людей — можуть стати у нагоді сучасній українській науковій думці як мінімум.
Загалом же, книжку Сергія Грабовського «Генії проти ідіотів. Алгоритми української історії» у своєму доповненому й оновленому вигляді цілком можна вважати інтелектуальним підручником для тих, хто вирішив служити українській справі за нинішніх обставин.
