Загадки та чарівність Гватемали
Із знакових постатей Срібного віку Микола Гумільов, мабуть, здійснював чи не найвідчайдушніші подорожі. І він же десь потім казав, що подорожі є ілюзією діяльності, з ними треба обережніше, щоб не потрапити в оману. Але чим була подорож до Еритреї або ще бозна-куди в ті роки? На це запросто могли піти місяці життя. Тепер же дозвільні подорожі здійснювати набагато легше. Тому, щойно почувши про скасування для українців віз до Гватемали, я вирушив туди на літаку з Мехіко.
«Як вам наші квасольки?», — запитує Фернандо (він же — сеньйор Кастільйо). Я сиджу за сніданком. Фернандо — уродженець Дубровника, власник готелю, у якому мені пощастило прокинутися після першої ночі, проведеної в Гватемалі. Готель названий на честь якоїсь там Маріанни, напевно, господаревої жінки. Їдальня тут чудова. Вона витримана в колоніальному стилі, якщо так можна сказати про інтер’єр. Усе в тонах темного лакованого дерева, солідно, міцно, надійно, на століття. Стіл, стільці, буфет, полички — усе грунтовне, ваговите, нічого легко не зрушується з місця. Є деякі прикраси, виставлено трохи красивого посуду. Це не безлика готельна їдалка, це справжній дім, домашнє вогнище. Поруч — добре обладнана сучасна кухня. Скрізь ретельно прибрано, але відчувається, що ця обстановка була налагоджена тут дуже давно. «Квасольки» — коронна страва. Тобто — тушкована консервована квасоля. З точки зору європейського сніданку — це надто ситно для ранку. Фернандо говорить про квасолю, неначе він власноруч місяцями полов усі грядки і, нарешті, виростив її. Але так і треба. У ставленні до клієнта не може бути дрібниць. Подають омлет, булки і ще щось — різне. І, звісно, кава. Мені подобається. У їдальні я сам. Завтра нас буде аж четверо, і це буде вельми веселий сніданок. Але й зараз непогано. Прислуговує чорношкіра жінка, схожа на бразилійку, така собі Жануарія.
Потім я вийшов з готелю і, проминувши алею сучасного мистецтва з безліччю скульптур, дістався до широкого проспекту з арками — чітка вказівка на те, що я рушив у бік центру. По дорозі справа був парк з трьома музеями, а зліва — сучасна озія податкової інспекції зі скла й бетону (але гарно!) та старі ворота закладу, аналогічного до нашого Суворовського училища. Пройшовши дуже багато, я виявив цікаві графіті й невеличку розв’язку-естакаду з містком. І раптом! О, це було вражаюче. Там стояв прекрасний пам’ятник грізному воїну-індіанцеві зі списом, що суворо вдивляється в далечінь. Я потім дивився на нього щодня, підходив до нього з різних боків. При погляді на цей монумент думалося лише одне: «Отож, це — найсправжнісінька непідроблена Гватемала!». Це пам’ятник 90-х років. Але під ним чомусь написано: «мер Оскар Берже». Утім, не йдеться про те, що в камені увічнено мера особисто.
Рухаючись у бік Центрального парку, проходжу площу Іспанії. На ній красується пам’ятник одному з моїх найулюбленіших королів — Карлосу ІІІ. Другим був виродком, плодом кровозмішення, а Четвертий був вельми гарний на вроду. Але й Третій — все одно незгірший, дуже характерний. Його неважко впізнати на будь-якому зображенні, у будь-якій статуї. «Буенос діас, Ваша величносте!», — кажу я йому. Бо ж не можу я сказати монархові просте «Оля!». На площі дивовижно красиві кам’яні лавки з розписними плитками, що нагадують Севілью. На одній з них спить чоловік. Вийшовши на бульвар, повертаю ліворуч. Тут буде дуже багато пам’ятників. Намагаюсь розглядати, читати написи. Про такі пам’ятки, зазвичай, можна докладніше довідатися вже після поїздки, спеціально прочитавши що-небудь на відповідну тему. Щоб зрозуміти, хто є хто.
Іти треба дуже далеко. І раптом я чую звуки музики. Потім гучить мова, що транслюється через динамік. Підійшовши, я розумію, що це мітинг. Люди зібралися біля будівлі, розвернули транспаранти. Дивлюся — а будівля-то ця не проста. Посольство США. І раптом зазвучав найпрекрасніший на світі гімн — демократичний гімн Латинської Америки, відомий усім з дитинства у виконанні Діна Ріда. Замість приспіву всі скандують: «El pueblo unido jamas sera vencido!». Усюди зображення Че. О небо. Я немов потрапив до Болівії 60-х! Як же мені пощастило! Зараз ми рушимо центральними вулицями столиці Гватемали і почнеться двогодинна демонстрація! Я теж з ними! Я — заодно з ними! Ура! Розвіваються прапори, рух транспорту зупинено. Нас знімають дві телекамери й маса фотокореспондентів. За нами їде машина-транслятор. Уперед! За волю Гондурасу! Адже я тільки-но звідти, і я так полюбив цю чудову країну та її людей! Мені не потрібно хитрувати, я насправді знаю, що відбувається, і цілком це підтримую! Мені вручають листівки. Дорога веде нас до того самого Центрального парку, який я лагодився відвідати. І я рішуче поринаю у хвилі маніфестації.
Через декілька днів настав час вирушити в старовинну столицю країни місто Антігуа. Туди можна добратися на маршрутці протягом години, заплативши десять доларів. Готель у мене був заброньований заздалегідь. Одразу після приїзду я вийшов на вулицю, розуміючи, що вже затікав дорогоцінний час перебування в «серці Гватемали». Хотілося рішучих дій, божевілля, поєдинку з отруйною змією тощо. Але де все це? Я вирушив вулицею, яка мала вивести мене з міста. Я був упевнений, що непролазні тропічні ліси почнуться буквально «за останнім городом». Колись так само я мріяв опинитися сам в андалузькому оливковому гаї (це вельми проблематично, оскільки всі гаї ви бачите лише крізь вікно поїзда, що несеться щодуху, або автобуса). Але моя «андалузька мрія» справдилася в місцях, що їх оспівав Лопе де Вега. А чи справдиться гватемалська мрія? Отже, вийшовши з міста, я зрозумів, що хідник закінчився. Далі нема кому й нема чого ходити. Хоча ліворуч уже почали тягтися вельми «конкретні» джунглеподібні масиви, що здіймаються по схилу гори. Враження порушував той факт, що джунглі було надійно відгороджено сіткою. «Ось і чудово!», — думав я. — Змії, тигри, зебри... Значить, вони поруч!» Про пересування туристів в цих місцях не було й мови. Бо сюди не забрідали навіть місцеві «людини розумні». Дорога була двосмуговою, але вузькою й звивистою. Машини (зазвичай — вантажні) проносилися нечасто, але досить хутко. І водії, поза сумнівом, використовували все багатство іспанської мови, помічаючи мене на бруківці. Хідник нагадаю, давно закінчився. Я здійснював незграбні рухи тіла, ухиляючись кожного разу то в один, то в інший бік, намагаючись при цьому ще й фотографувати. І якщо ліворуч були джунглі, то праворуч був рів з висихаючою річкою. Коротше, прогулянку тяжко було назвати спокійною. Шубовснути в рів, кинутися на колючий дріт огорожі або попасти під машину. Моїм завданням було уникнути цих трьох варіантів долі. Але жодного четвертого варіанту поки не назиралося.
Я ще не знав, скільки чудових можливостей і перспектив подарує мені цей перший день у Гватемалі. Зустріч з австралійкою Джулією, що розкрила мені деякі таємниці гватемалської географії. Хлопчик Пабло, що схилив мене до ідеї відвідати кратер діючого вулкана. Диво-фірма, завдяки «маршрутам» якої я згодом уперше в житті попав на узбережжя Тихого океану, а потім — і до Сальвадору. Попереду були прогулянки вечірнім містом і споглядання всієї його краси. Поки ж я просто йшов уперед. І раптом зомлів. Зліва джунглі урвалися і моєму поглядові відкрилися занедбані розвалини білого храму, дугоподібно обійняті подібністю амфітеатру. Я спустився, уважно їх оглянув. Не зрозумію як, але буквально «шкірою» я відчув, що десь в глибині, за хвірткою, стоїть деякий доглядач, а може і не доглядач, а зовсім навпаки. Але там була людина. З іншого боку, у «гущавині джунглів» були міні-нетрі — житло однієї сім’ї, не більше. Але жодної людини не видати. А поза тим, усе залишалося тим самим — дорога, гора, що пнеться до неба, велика кількість рослинності. Але додалися ці загадкові розвалини. Цікаво, чому храм було побудовано саме тут? Адже тут ніколи не було міста. Тому храм виглядав як будівля інопланетного походження. Побувши наодинці з цією незвичайною спорудою, я почав шлях назад. Потім повернувся до того ж містка через рів, по якому вийшов з міста. Навпроти був уже знайомий мені будиночок з барельєфом ящірки — символом успіху.
Найбільш стишеними й безпечними в Гватемалі були мої вечірні прогулянки по Антігуа. У такі хвилини ви можете попрямувати на площу до церкви де ла Мерсед, трохи порозважати про життя в освітленому ліхтарями Центральному парку або просто поблукати різноколірними кварталами. У темний час доби немає сенсу виходити за місто, як я це робив, прагнучи в джунглі. До речі, в Антігуа є щонайменше чотири храми, які неодмінно варто одвідати. Хай там як, у будь-який час дня серед зустрічних вам неминуче потраплятимуть іноземні туристи. А це — переважно американці. Скривдити американців усі бояться як вогню. Тому й ви, зійшовши за громадянина цієї великої держави, теж маєте всі шанси залишитися цілими й неушкодженими. Вечорами на перехрестях чергує поліція. Та й підозрілих типів майже немає, зрідка зустрічаються жебраки, що сидять на хіднику. Одного дня, щоправда, зі мною заговорили, запропонувавши в результаті наркотики. Але що означає ця скромна спроба порівняно з «наркотичним» натиском Лісабона або Барселони?
На вулицях ви маєте шанс зустріти ресторани, що працюють допізна і пропонують різні національні кухні — європейську, китайську. Вуличні торговки місцевим фаст-фудом теж зустрічаються завжди, навіть коли вже споночіло. Зате цілодобових продуктових магазинів нема. Великий супермаркет рукодільних сувенірів можна вважати окремою пам’яткою, майже музеєм. Я заходив туди й зустрів дивовижного кота: у нього з народження щось негаразд з лапкою. Тому він увесь час сидить на коштовних килимах ручної роботи, умивається й може навіть прихильно звернути увагу на ваші репліки, звернені до нього. Він подібний до сіамського, але хто знає, що це за порода й де погуляли його шановані батьки? Сама крамниця справляє незабутнє враження — там багато національних костюмів і всіляких предметів інтер’єру.
Часом на вулиці можна почути національну музику — просто так, для всіх. Хоча інколи її виконують спеціально з метою заманити в певний ресторан. У місцевого населення практично немає приводу докучати вам якимись припрошуваннями. У разі чого, можна просто відповісти, що ви не говорите по-іспанському й пройти далі. Наполегливо раджу ні з ким з тутешніх не знайомитися, особливо ввечері. Повірте, це не хвороблива помисливість. Домісіть до свого романтизму трохи холоднокровності, і поїздка вдасться на славу.
Удень можна заглянути на ринок, розташований за автовокзалом. Там продають усе що завгодно. Саме там я вперше покуштував севічес — асорті з океанічних молюсків, приправлене гострим як вогонь чілі. Оскільки я жив побіч цього жвавого району, то відразу ж вирушив з’ясовувати, скільки часу потрібно, щоб дістатися до найближчого крупного міста-порту на березі Тихого океану. Він називається Сан-Хосе або Ель Пуерто дель Сан-Хосе. Його назву я знав лише по картах. У перший же день я знайшов обізнаного співрозмовника й заговорив з ним. Це був літній чоловік, що сидів на парапеті біля автовокзалу. Він сказав, що автобус їде до Сан-Хосе більш як три години. Але я подумав, що це далеченько і, на щастя, потім з’ясував, що охочому побачити Тихий океан простіше поїхати в містечко Монтерріко. Так я й зробив.
Удень в Антігуа у вас завжди зберігається враження, що ви перебуваєте в маленькому давньому місті, яке лежить у великій «улоговині» посеред гір. Зате в темний час доби, коли далекі краєвиди зникають з поля зору, ви відчуваєте затишну камерну атмосферу, яка, у той же час, не має нічого спільного з європейською. Тому й перший, і другий вечір в Антігуа не здадуться вам нудними: усе дуже незвичайне й нове. Щоправда, за декілька днів можна й занудьгувати: місто все-таки невелике. Добре, що звідти легко можна їздити по всій країні. Браку автобусних фірм немає, ціни помірні, оплату зазвичай приймають у американських доларах. Можна поїхати навіть углиб Гондурасу (це далеко, багато годин їзди). Попутно відзначу, що мало не єдині в Гватемалі піраміди, що нагадують споруди в мексиканському Теотіуакані, стоять дуже далеко звідси. Вони значно менші за розміром, збереглися гірше, та і їх не так багато, як у Мексиці. Теоретично до гватемалських пірамід можна дістатися з Антігуа на «маршрутці», але я цього не робив. Мене відрадили від цього мої нові знайомі з Австралії. Незабаром літак поніс мене в столицю Коста-Ріки, і моя одіссея продовжилася. Але спогади про Гватемалу живі в моїй пам’яті й досі.
