Слідами принца датського
На півночі часто виникає відчуття «краю світу», це я собі навигадував ще в ранній юності. Тоді навіть Таллінн здався мені таким «краєм», що з усіх боків обвівається вітрами Балтики. Але потім, побувавши в скандинавських країнах, я зрозумів, що все це — лише фантазії. І що справжній «край світу», мис Нордкап, розташований дуже далеко. І все-таки, це відчуття не так давно виникло в мене ще раз. Сталося це на півночі Зеландії, датського острова, на якому, окрім іншого, розташований і Копенгаген.
...Я нетерпляче соваюся на сидінні вагону, втрачаючи розум від радісного хвилювання. Ми мчимо на швидкісному суперпотязі на північний захід Зеландії. Якщо рахувати від Копенгагена, минули вже 21 платформу! Зупинялися ми лише на деяких. Давно перевалило за полудень, і це розпал дня. Але зараз майже зима, і о п’ятій уже зовсім стемніє. Повноцінно фотографувати буде майже неможливо. Знав би я, що чекає на мене цього вечора, коли всю Данію покриють нічні сутінки! Але не забігатимемо наперед. Ми вже проїхали станцію Olstukke. Наступна — кінцева. О, що це за дивовижна, чаклунська «кінцева»! Нарешті ми у Фредерікссунді. Для мене це майже край землі. Але не перебільшуватимемо — це всього лише куточок найбільшого з датських островів. Виходжу на платформу і ледве не втрачаю свідомість від захвату. Ми в глухому куті! До платформи веде одна-єдина дорога, далі — перегородка. Ось він — «край світу»! Ой, як я люблю такі віддалені місця! Скільки в них загадки і романтики! Суворі вікінги залишають вагони, людей не так уже багато. Данія — країна, в якій я щодня часто-густо зустрічаю людей вищих за себе, тобто вище 194 см. Оглядаю невеликий вокзальчик, тут же автобусна станція. Зараз я скористаюся своїм добовим квитком на всі види транспорту і поїду в місто Роскільд, уздовж побережжя Роскільд-фйорда. Такий квиток коштує 115 крон і дозволяє їздити на всіх швидкісних потягах, що курсують Зеландією. Попереду на мене чекає незвичайний вечір — спроба паломництва в містечко, в якому зараз повинна перебувати королева Данії.
Подорожуючи далі за своїм диво-квитком, я забрався в Хіллерьод. Із кожної крайньої точки було непросто дістатися на потязі в інше місто, навіть якщо воно розташоване порівняно недалеко. Бо всі залізничні колії починалися в Копенгагені і звідти вели в різних напрямах. Для того, щоб відвідати інше далеке місто, в ідеалі потрібно було кожного разу повертатися в столицю, а це довго. Але лише одна ділянка залізниці мала особливість, що дозволяла переїхати з одного великого міста до іншого. Я маю на увазі перешийок Хіллерьод-Ельсінор. Між цими містами є маленька залізнична колія, що веде безпосередньо в прибережний Ельсінор. По дорозі там є лише одна зупинка — Фреденсборг. Я ніколи не забуду подорожі в цей край. У Хіллерьоді було вже темно і холодно. І на вокзалі, збоку, розташовувався окремий глухий кут, з якого курсували потяги до моря. Невеликий потяг був, здається, всього один і він регулярно їздив назад-вперед. Можливо, їх було два. Відстань порівняно невелика, тому періодичність руху була зручною. З’їздивши в Ельсінор, потягу нічого не залишалося, окрім як відразу ж повертатися назад. Вся дорога в один кінець, здається, займала менше півгодини. Сам по собі Ельсінор був мені цікавий як місто, що має відношення до Гамлета. У моєму мозку наполегливо крутився ахматівський рядок із «Поеми без героя»: «Ельсінорських терас парапет». Але по дорозі був ще невідомий Фреденсборг (яке співзвуччя!). І попри холод та пізню годину, я не забув відправитися туди. Вирішено — зроблено. У потязі було дуже мало людей. Розкладу я не знав, але скоро для мене стала очевидною система неминучих «повернень» цього складу. Влаштувавшись у химерному вагоні, що не нагадував інші відомі мені потяги Європи, я відправився в дорогу. А ось і Фреденсборг. У цьому містечку розташовується традиційна зимова резиденція датської королівської сім’ї (далеченько все-таки вони забралися!). Цілком можливо, що саме того дня королева була тут. Я вийшов на крихітний перон, а поїзд помчав туди, де за моїм розумінням має бути бездоганно прекрасний і ніколи не бачений «ельсінорських терас парапет». І що ж тепер? Хтось сідає в машину, лічені пасажири, які вийшли з потяга, розходяться геть. Таксі трохи почекало і теж, здається, помчало. На проїжджій частині майже не видно транспорту. Біля вокзалу — вулиця і особнячки. Вони тихі-тихі. У темряві видно, як горить світло у віконцях, і то не скрізь. Помітні й дворики з полісадничками. Вгадується затишок, доглянутість і мила чарівність невеликого містечка, типового для високорозвиненої європейської країни. Але все це найбільше може вразити влітку, та й то — не в нічний час. А як же розгадати чарівність Фреденсборга мені, який потрапив сюди сирої листопадової ночі? Вологий вітер проймає до самих кісток. Темінь, невідомість і, до речі, поки що вельми смутні надії на швидке повернення. Якщо не відразу до Копенгагена, то хоча б у вагон, де все-таки тепліше і можна всістися на зручному сидінні. Мимоволі почуваєшся персонажем казки, такою собі «Дівчинкою з сірниками». За віконцями — тепло і затишок. У книжках я читав про те, що в датській глибинці в людей дуже привітне і прямо-таки трепетне ставлення до іноземних туристів. Це робить честь датчанам, але, на жаль, зараз я явно не зможу скористатися нічиєю гостинністю. Що ж усе-таки залишається?
Пересилюючи муки від непомірного холоду, навмання йти вперед вулицею. Хай вітер кидається мені в обличчя. Але я встиг дуже полюбити Данію. І цього запалу вистачає для того, щоб зробити таку напівбезумну пішу прогулянку в нікуди. Вночі містечко дивовижне! Відразу автоматично включається фантазія, відразу думається про людей, які живуть тут. До речі, де ж королева? Цікаве питання. Роздуми відволікають від холоду і вологості. Мій піший кидок нічним Фреденсборгом мало схожий на геройство. Від геройства тут був лише ризик. Я почав відчувати, що доки побачу жаданий «ельсінорських терас парапет», що залишився десь уже зовсім далеко, то, чого доброго, позбудуся або нирок, або стіп. Смертельний холод ставав буквально лякаючим. Ось парк, із краю видно дуже своєрідний пам’ятник незвичайної форми, в темряві він виглядає майже загрозливо. Добре б щось сфотографувати, але що сфотографуєш, коли так темно? Людей не видно. Але я бачу якийсь заклад, в якому горить світло. Це була піцерія, усередині працюють італійці. На жаль, банківські картки в ній не приймають. Значить, тут я не затримаюся. Готівкових крон у мене з собою немає. Не пам’ятаю, чому так вийшло в той момент і звідки вони в мене з’явилися потім. Напевно, залишив частину грошей у готелі. За інших обставин я б не зацікавився піцою, але тут усе згодилося б, аби посидіти в теплому приміщенні. А так — ні. Продовжую шлях і, минувши клумбу, що служить одночасно невеликою транспортною розв’язкою, прямую вже освітленою вуличкою. Уздовж вулиці — закриті магазинчики і заклади, що зачиняються. Все одягнене в передріздвяне вбрання: у Європі ознаки наближення Різдва помітні вже починаючи з жовтня. Зустрічається кілька перехожих — це перші живі люди, яких я можу хоч трохи роздивитися у Фреденсборзі. Поступово я починаю розуміти, що вдень тут, напевно, дуже красиво.
Але час повертатися назад. Хай там як, а попереду ще дорога до залізничної станції і (не знаю, наскільки тривале) очікування рятівного потяга. І що ви думаєте? Поїзд, помічений здалека, пішов у мене з-під самого носа. Відчувалося якесь небезпечне зачароване коло, якась містика. Бо найменше я розраховував мерзнути в незнайомому місці, не знаючи навіть, коли зможу повернутися до готелю. Адже прямо до Копенгагена звідси не доберешся! Потрібно спочатку доїхати до Ельсінора або, в крайньому випадку, хоч повернутися назад у Хіллерьод. Обидва ці міста розташовані порівняно далеко від столиці. Невідомо ще, який там буде розклад потягів. А вже зовсім пізно! Легко зараз про це писати, але тоді мені було вже точно не солодко. Поїзди проїжджають Фреденсборг у двох напрямах — в Ельсінор і назад, у Хіллерьод. Відправлення — з різних перонів. Якому напряму віддати перевагу? Кинутися все-таки в Ельсінор, сподіваючись на диво? Раптом встигну оглянути місто, побережжя і сісти в який-небудь останній копенгагенський потяг? Самотня пасажирка пройшла на другий перон. Щось знову не склалося і я знов не сів до потягу, що підійшов! Та й стоять вони тут всього лише декілька секунд. Розібрався з розкладом і зрозумів, що наступний поїзд буде через стільки-то хвилин, і ним я вже неодмінно виїду. Але всі ці обтяжливі хвилини доведеться знову-таки простояти на пероні. Раптом підходить молодий чоловік, здається, з Нігерії. Просить закурити. Ми перекинулися кількома словами. Нарешті поїзд з’явився, і я поїхав не в Ельсінор, а назад у Хіллерьод. Але не все було так просто. Приїхавши в Хіллерьод, я відразу ж зайшов у цей потяг, аби вже точно потрапити в Ельсінор. Знову, зрозуміло, минувши Фреденсборг. Бо чекати повернення цього поїзда у Фреденсборзі більше не було сил. Потяг — суща дрібниця в порівнянні з моїми недавніми поневіряннями. І ось я вже вийшов на ельсінорському вокзалі. Чудово! Швидше до моря!
Побачене в Ельсінорі було щедрою винагородою за всі мої страждання. Розкішний королівський замок, розташований на шведському березі і цілодобово освітлений яскравим світлом. Три пороми, що курсують через протоку в сусідній шведський Гельсінгборг. Ця подорож займає 20 хвилин, але лише тому, що поромам потрібно встигнути як слід розвернутися і причалити. Назви в поромів досить колоритні — «Тихо Браге», «Гамлет». У світлі нічних вогнів вони виглядали просто фантастично, при мені всі три розверталися у водах протоки, здійснюючи несподівано красивий і химерний спільний «танець». Вулиці Ельсінора ще не спали. Це все-таки велике місто і життя там затихає набагато пізніше. Оглянувши сучасний морський вокзал, я вибрав потяг Ельсінор-Мальмьо, який був мені потрібний для повернення до Копенгагена. Яким блаженством було розташуватися на м’якому сидінні і проїхатися нічною Данією, в зовсім незвичному напрямі! Адже ця дорога для мене нова. А ось і контролер — фрекен, зростом близько двох метрів. Я вже казав, що всі люди тут дуже високі. Вночі я прибув до Копенгагена. Але нічого страшного в цьому не було, адже жив я зовсім поруч із центральним залізничним вокзалом. Добратися «додому» було справою декількох хвилин. Дзвони на одній із башт звично видзвонювали знайому мелодію. На столі парувала гаряча кава. Як добре! День пройшов не даремно. Адже окрім згаданих міст я побачив ще стільки нового! У тому числі, звичайно, і дивовижний Роскільд-фйорд. Ось вона — перевага добового квитка. Ви можете вільно поколесити впродовж дня майже всією країною. А наступними днями на мене чекали відвідини Датської королівської опери і ще багато всього цікавого. Копенгаген восени — диво. І я, південець до мозку кісток, ловлю себе на думці, що зараз, коли за вікнами осінь, починаю трохи нудьгувати за цим прекрасним містом.
