Якщо гонщики йдуть із життя, то тільки на шалених швидкостях
Усі, хто стежить за змаганнями «Формули-1», пам’ятають ті скорботні травневі дні 1994 року, коли на італійській трасі в Імолі за один уїк-енд загинуло відразу двоє чудових гонщиків — австрієць Роланд Ратценбергер і бразилець Айртон Сенна. Всім відомий триразовий чемпіон Нік Лауда назвав ці гонки «вихідним катастроф» і сумно додав, що обидва справжні хлопці залишили землю на шаленій швидкості. Це було точно помічено. Спочатку в суботу під час останнього кваліфікаційного заїзду загинув Роланд Ратценбергер (це була перша жертва «Гран-прі» після 1982 року, коли загинули батько нинішнього чемпіона Жака Вільнєва — Жіль і Рікардо Палетті), а через добу на повороті Тамбурелло розбився, мабуть, один із найвидатніших гонщиків дев’яностих років бразилець Айртон Сенна, чию популярність на батьківщині можна порівняти хіба що з королем футболу Пеле.
Смерть відразу двох пілотів за один «уїк-енд» викликала буквально шок, тим паче що до трагедії в Імолі 185 гонок «Гран-прі» пройшли без втрат. Попри те, що Сенна врізався в огородження на швидкості близько 310 км на годину, його автомобіль уцілів. Але, на жаль, сам Айртон зазнав нищівного удару переднім колесом у голову, внаслідок чого зламав шию. Проводжати в останню путь «людину дощу», так свого кумира називали шанувальники, вийшла вся країна — у Бразилії було оголошено національний траур.
Травнева трагедія ще довго не сходила зі шпальт газет і часописів. І це не випадково, адже в загибелі Сенни було багато суперечливого й неясного. Взяти хоча б абзац зі звіту слідства: «ще до удару об стіну на повороті рульова колонка, яку незадовго до цього було змінено, що й призвело до ослаблення конструкції, частково надломилася, й через це гонщик втратив контроль над машиною. Автомобіль зазнав сильного поштовху. Намагаючись виправити траєкторію руху, гонщик відчув, що рульове управління не функціонує нормально».
Тим часом адвокат Френка Вільямса, господаря команди Williams Rendult, за яку виступав Сенна, стверджує цілком протилежне: «Наші дані доводять, що аж до моменту удару рульове управління на машині працювало справно». Свій внесок у ці дебати зробив і президент міжнародної федерації автоспорту Макс Мослі, котрий із цього приводу сказав, що за його глибоким переконанням «ніхто не робив чогось особливого, що прямо могло спричинити загибель гонщика».
Несподівано, після опублікування газетою «Санді Таймс» знімка, випадково знятого одним із фотокореспондентів буквально за кілька хвилин до катастрофи, з’явилась і третя версія. На цій фотографії виразно видно (на вході в поворот Тамбурелло) невелику купку сміття, яка, стверджує текстівка, могла стати причиною катастрофи. Неясно лише, чому така важлива обставина не потрапила в матеріали слідства.
Судове слухання стало ще одним прикладом того, як у результаті таких розслідувань винних не знаходять. У зв’язку з цим доречно пригадати випадок, коли 1 серпня 1980 року під час тренування команди «Альфа-Ромео» на трасі автодрому «Хоккенхаймрінг» у Західній Німеччині, де буквально днями завершився «Гран-прі Німеччини» — 11-й етап нинішнього чемпіонату світу, дістав смертельні травми Патрік Депайє. Зробивши п’ять кіл, гонщик попросив механіків відрегулювати коробку швидкостей. Це був його останній виїзд. На одному з поворотів болід вискочив iз траси і врізався в загородження, яке від страшного удару нахилилось і мало не впало. Машина останні сто метрів уже без коліс проповзла на «череві». Патрік Депайє помер у лікарні, не опритомнівши. У нього було розбито голову, зламано ноги й роздроблено плече. Відразу після цього трагічного випадку поліція все, що залишилося від розбитої машини, відвезла для проведення слідства. Висували безліч гіпотез причин аварії, але жодна з них не підтвердилася. Всі, хто знав Патріка, стверджували, що він перебував у хорошій спортивній формі, був дуже врівноваженим і серйозним гонщиком.
Чи з’ясують коли-небудь причину смерті Патріка Депайє? Що призвело до трагедії — технічна несправність машини, помилка гонщика, раптова непритомність чи щось інше? Для Депайє це вже не має значення. Як, утім, і для Айртона Сенни.
Так само Феміда заплющила очі й на страшну аварію, яка сталася 1955 року на гонках в Ле Манні. Тоді мерседес, керований П’єром Левежем, врізався в огородження, забравши 81 життя й серйозно поранивши принаймні ще стільки ж людей. Після закінчення розслідування офіційна комісія остаточно оголосила, що нікого не можна визнати винним у цій кривавій бійні.
В історії «Формули-1» більше ніж досить трагічних сторінок. 1969 року в Нюрбургринзі загинув Герхард Міттер, 1970-го на трасі Монце в Італії — Йохен Ріндт, а в Зардвоорті — П’єр Кураж. Цей чорний список невдовзі поповнили Джо Сіфферт, Франсуа Сєвєр, Пітер Ревсон, Ронні Петерсон, Том Прайс. А загалом за весь час існування цих гонок, починаючи з 1954 року, загинуло 22 пілоти, а лідерство за кількістю смертей серед команд стало утримує «Феррарі» — 5 чоловік.
Шалені швидкості та смертельна небезпека роблять змагання в класі машин «Формула-1» видовищними, захоплюючими і приваблюють безліч глядачів. А пілоти, котрих шанувальники чорного гумору називають «камікадзе», на їхню втіху десятиліттями мусять балансувати на межi життя й смерті. Знати б тільки, де ця межа...
