«Весняно-польові» дипломатичні роботи
В українсько-російських відносинах настала очевидна криза. Вчора зранку інформаційні агентства повідомили про скасування запланованого на 15-16 квітня візиту до Москви прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко. Перед тим президент Росії Володимир Путін під час своєї зустрічі з канцлером ФРН Герхардом Шредером дозволив собі порівняти входження України в ЄС із розпадом країни по аналогії зі Східною й Західною Німеччиною, тому що в Україні, як висловився Путін, «живе не менше 17 відсотків російського населення». В Києві не повірили в те, що лідер сусідньої держави плутає російське населення і російськомовних громадян України. Речник МЗС України висловив сумнів у точності наведення цитати у ЗМІ, назвав її абсурдною й алогічною, проте заявив, що інформація перевіряється.
Причиною скасування візиту Тимошенко коментатори і в Україні, і в Росії практично одностайно називали висловлювання генерального прокурора Росії Устінова. Він знову, якраз напередодні візиту, нагадав про те, що справу, порушену російською військовою прокуратурою проти Тимошенко, не припинено, й вона продовжує перебувати в розшуку. Але при цьому, згідно з протоколом, Тимошенко, за словами Устінова, може відвідати Москву. Міністр економіки і з питань євроінтеграції України Сергій Терьохін прямо назвав таку заяву російського високопосадовця скандалом. Він пов’язав скасування візиту з виступом російського генпрокурора і каже, що тепер українська сторона чекатиме, як керівництво Росії буде залагоджувати цю ситуацію. Офіційно ж у Києві заявлено, що візит відкладається... у зв’язку із проведенням весняно-польових робіт і необхідністю вирішення актуальних завдань по усуненню складностей, що виникли при їхньому проведенні. Навряд чи цю причину, викладену у дипломатичній ноті, можна розглядати як справжню.
Слова російського генпрокурора Устінова можна було розцінити як відвертий виклик. Заяв про незалежність генпрокуратури в Росії було й буде багато, але навряд чи це може похитнути впевненість у фактичній її підконтрольності Кремлю. Якщо абстрагуватися від особистостей — йдеться про виклик Україні як державі та, очевидно, йдеться про подолання певних комплексів. У Росії є абсолютно очевидним комплекс великодержавності, в Україні ще потрібно долати комплекс другорядності. Відчуття еліт, правлячих у Москві, можна зрозуміти: справи в Україні наприкінці минулого року пішли, м’яко кажучи, не зовсім так, як це бачилося в Москві. Президент Путін на першій зустрічі із Президентом Ющенком змушений був виправдовуватися — Росія не робила нічого, про що б її не просила українська влада. Справа, відкрита в Росії проти Тимошенко, надто явно виглядала передвиборною, проте в часи протистояння між українськими елітами вона використовувалася як пропагандистський захід, спрямований передусім на населення українського Сходу. Тепер, як можна судити, це використовується як нагадування, що Росія все ще впливає на настрої та на реальну політику. Інформація про оголошення Тимошенко в розшук через Інтерпол не підтвердилася. Напевне, ніхто не заважав російським слідчим провести якісь слідчі дії в Україні. Можливо, в інтересах Тимошенко було б навіть демонстративно запросити слідчу бригаду з Росії та провести допит у прямому ефірі. У всякому разі, проблему потрібно вирішувати, і заява міністра закордонних справ Росії Сергія Лаврова про те, що перешкод для візиту Тимошенко немає, не є правдою. Демонстративність і «своєчасність» заяви генпрокурора Устінова лише це підтверджує. У міжнародній практиці так не робиться.
Можна припустити, що мала місце спроба тиску. Його мета може бути дискусійною: адже йтися може про цілком конкретні інтереси, скажімо, у нереалізації проекту Одеса — Броди — Гданськ чи проекту створення дійсно міжнародного газотранспортного консорціуму, чи про допуск російських структур до участі у приватизаційних конкурсах на загальних підставах, без особливих преференцій порівняно з іншими, чи про розвиток ЄЕП, вірніше, межу української участі у цій організації. Саме ці питання мали розглядатися під час візиту. Представники українського уряду стверджують, що була підготована насичена програма візиту Тимошенко, планувалося підписання багатьох документів. Дошукуючись, чому пролунала заява Устінова, не можна не згадати й про намір Тимошенко «розібратися» з нафтотрейдерами й власниками наших НПЗ (тобто з російськими олігархами), а також про певну конкуренцію за російський напрям серед вже нової владної команди України.
Інцидент, очевидно, так чи інакше буде залагоджено дипломатичними каналами. Причому Україна має право та шанс на прецедент: досі Росія, успадкувавши апломб у дипломатичному спілкуванні від Радянського Союзу, ще нікому не приносила офіційних вибачень.
Оголошена Кремлем війна нервів, очевидно, має на увазі передусім перевірку міцності України. Адже засобів тиску у Москви досить, щоправда, більшість із них — дуже ефемерні. Минуле Тимошенко має до цього опосередковане відношення. Насправді йдеться про дуже значну дипломатичну помилку Росії (хоча спроби перетворити це минуле на проблему, ймовірно, продовжуватимуться). Російський політолог Станіслав Бєлковський вже говорив, що Росія втратила Україну як партнера. Це може стати правдою — причому за допомогою російських «прокурорів».
