Птахи запилених доріг...

Рома. Син кочового народу. Далекі дороги та більш ніж скромне становище у світовій історії не змогли змінити його докорінно. Глибина, психологічна природа етнічної спільності, по суті, зосталася колишньою. Дехто осідає, а декого і в квартиру поселять — то паркет невдовзі гоготить у грубці полум’ям, у кутках — купи сміття, а в них брудні малюки порпаються, зростаючи всім гігієнам на зло.

ЗОШИТИ І... КОНІ

НА ЗЕЛЕНОМУ БЕРЕЗІ

Погляньмо пильніше на них. Циганчата попльовують полущеним насінням, ліниво шаркають туди-сюди бруківкою. А то злетяться бозна-чого галченятами до гурту, щоб наступної миті розсипатися навсібіч. Ні на кого незважаючи, здаля гукають один до одного чи зосереджено тягнуть у мішку до найближчої «точки» знайдений на смітниках «кришталь» і картон, а на мокрі виручені копійки ласують жуйками чи найдешевшим пломбіром. Або ж...

До автобуса на зупинці вбігає хлопчина. Школярику років десять. Наче хто палицею вдарив під коліна — падає навколішки, хреститься, а рука човником: «Подайте, дяді й тьоті». Хтось не витримує — лякає «Беркутом». Блиснув очима, зник.

Хто візьметься сповна визначити міру незвичності чи буденності цього явища? Адже слова «жебрати» та «циганити» здавна поріднилися у словнику синонімічним рядом. Учителі восьмирічки №13, де в Ужгороді навчаються циганські діти, так міркують:

— Це зовсім не значить, що діти справді знедолені. Вранці, щоправда, їх не годують. Зате жменю монет на сніданок батьки сипнуть.

— Скільки буде: п’ятдесят додати п’ятдесят? — запитали в молодшому класі. — Гривня, — не вагаючись випалив двієчник.

Дехто, щоб не прати, після забруднення одежу викидає й купує нову.

З дитинства запам’яталася легенда: давно колись цигани були птахами. Ось чому дорога та мандри — в циганській крові. Поетично звучить лаконічна легенда, але погляньмо на пташине життя-буття з огляду на їхніх нащадків. Прагнення до еволюції немислиме без прагнення до освіти й культури. Та абсолютно зворотним шляхом від прогресу є заробітчанські мандри, хай не в кибитках — у поїздах, жебрання на дорогах, багатодобова ночівля на вокзалах. У школі з тринадцятим номером теж вважають справжнім лихом мандри батьків, які охоче беруть нащадків із собою. Масовий від’їзд із квітня до листопада фактично занурює дітей у життя, далеке від школи, сповнене різко негативних прикладів поведінки. Звідси відвикання дітей від школи: вчителі змушені щодня робити похатній обхід, переважно в «найбільш циганському районі» — Радванці (а які циганські діти схильні висиджувати вдома?), та збирати на урок хоч когось. У процесі цього трапляються казуси.

Спитали в одної мами, де це два місяці пропадає її донька-п’ятикласниця.

— Де? — відповіла спокійно. — Дитину бавить.

— Ви свою дитину й бавте.

— То не моя, то її дитина.

— ?..

Що не кажи, знов-таки підтверджується прислів’я: яблуко від яблуні далеко не падає.

Від честолюбних мрій про навчання дітей у вузі цигани майже стовідсотково далекі. Проте для більшості не зовсім байдуже, що їхня дитина за короткий час, іще в стінах школи, навчиться виготовляти красиві вжиткові речі — плести із лози, виготовляти прикраси, жерстяні вироби... Бо хоч розвиток логічного мислення — справа необхідна, а комп’ютерам — честь і шана, та вихід якось приходить сам — вони до самозабуття люблять малювати коней, люблять ліпити... Зрештою, й тепер витвори їхніх рук — кошики, вінки, гарно пошиті чоботи. Смаглявих хлопчиків, котрі не виїхали з батьками на заробітчанський сезон, не мучить вибір — у клас іти золотим вереснем чи вивантажувати кавуни на базарі, заробити кілька смуганів із соковитими «баранами» всередині. Люблять вони звичайну «заземлену» працю. Ще в школі є такі, котрі мають особисті патенти на виготовлення певної продукції. Отже, необхідний більший, без фарисейства та звертання на загальноприйняті шкільні програми, акцент на трудовому вихованні.

... Хто визначить сповна міру незвичності чи буденності не зовсім дитячих «сенсацій» циганських школярів: народження дитини після десяти літ, перевірку на паразитів у діючому пункті боротьби з педикульозом, почуття мало не гордості за батька, котрий відбуває строк покарання?.. Як реагувати на новеньку Анжелу, яка, прийшовши до шостого класу, не вміє писати?

І спогад когось із викладачів:

— А пам’ятаєте, як Магула все коней зображав?

Так, їхні малюнки, ліплення, як пісні й танці, можуть подивувати не менше. Такі запальні, як, скажімо, на останньому циганському сході, що вийшов галасливим, цікавим та безрезультатним. Жодної пропозиції щодо виховання не надійшло від запрошених туди батьків.

А діти й далі малюють — густозелену траву, ріку Уж, баских коней і тремку ватру на березі...

ПТАХИ НА СМІТНИКУ

Егей, рома! Через віки котилася твоя скрипуча гарба з нехитрим скарбом та купою дітлашні й докотилася у наш час. Різко спинилися коні, клубочками покотилися діти, поки мати на ноги зводила їх — напився батько з горя, що хата — халабуда й нічим нащадків годувати, пограбував — і в тюрму. Ходить циганка біля гуртожитків. Животом лягає на брудний край металевих сміттєвих контейнерів, гребеться. Пляшка, друга. Банка, а в ній трохи варення. Поліетиленовий пакет з іще м’яким хлібом. Намастила шматки. Ходять діти. Є такі птахи — посмітюхи. Є й люди.

Чи типово? На жаль. Хай саме таке нечасто, та інші форми ницості — всуціль. Немало серед понад тритисячної циганської громади в Ужгороді жебраків, які чіпляються до іноземців. Злочинність характеризується стабільними даними: 28—30 злочинів щорічно. Це — розкриті злочини. Торік, скажімо, притягнені до відповідальності шестеро за грабіж, чотирнадцять — за крадіжки особистої власності та державного майна, троє — за спекуляцію тощо.

Сумна статистика спонукає міліцію до дій. Дільничні здійснюють обходи мешканців, рейди-перевірки стану паспортного режиму в мікрорайонах, де розташовані вулиці Тельмана, Пирогова, Прикордонна, Ужанська, Тимірязєва, Дунаєвського, Шахтарів та інші, з метою виявлення нечесних. Але, однак, устрій їхнього життя важко змінити. Адже не вирішиш умить житлову проблему циган-дармоїдів, коли на межі бідності, майже бездомного існування — чимало чесних українців, угорців, росіян, тих же циганів.

Серед смаглявої громади багато раніше засуджених. Контроль міліції за ними послаблений — тому пиячать, «гуляють» у брудних кишлах, звідки знову пряма дорога на лаву підсудних. Адміністративний нагляд напівформально існує, а вплив його майже нульовий. Діти безконтрольні, місяцями не навчаються, їздять на заробітки. Вони говорять: «У білих є квартири й газ, а в нас нічого немає». Недаремно кажуть. Треба властям спільну мову знаходити, іти працювати на місцях проживання, опиратися на циганських керівників — «баронів», до яких найохочіше дослухаються цигани.

Поки що декотрі живуть за принципом: вдалося — вкрали, піймали — покаялися. Просто й майже весело... Шестикласник Едуард Р. помітив у кафе «Гарячі бутерброди» по вулиці Суворова, що буфетниця зайшла в підсобку, — негайно поцупив із каси 95 гривень. Піймали — просив пробачення. Треба за неписаним сценарієм людяності вірити хлопчикові, та надія на повне його виправлення щось не з’являється. Шандор А. — 1952 року народження, циган, особливо небезпечний рецидивіст. Жив останнім часом, порушуючи правила адміністративного нагляду. Ось рядки з доповідної дільничного на нього, залишимо їх для індивідуалізації без стилістичного лакування:

«При неодноразових бесідах він говорив, що сам шукає собі роботи, але його ніхто не приймає, бо циган і фізичним станом слабий. Також говорив, що лягає на операцію з животом, у нього на животі після ножового поранення пухлина, як кулак. Я бачив його руки, вони дійсно слабі, від плеча до пальців рук все порізане. При бесіді з батьками про те, щоб він трудовлаштувався, вони мені говорили, що він часто лежав на ліжку з температурою і неодноразово намагався покінчити з собою. При мені він двічі різав собі вени і шию, після чого я залишав його у спокої. І все ж зусиллями нашими вдалося його влаштувати на роботу двірником, але він довго не працював, після двох місяців звільнили».

Леонід Т. украв у магазині «Трикотаж» спортивний костюм. Піймали — дуже каявся. Костюми, хрестоматійні кури, кролі, велосипеди, жуйки й ліфчики для перепродажу — яка сіра й довга вервечка цього кримінального та колокримінального дріб’язку, що темним намистом обтяжує циганську шию. Чи знаємо ми, про що співають в обідраних халупах Виноградова, Мукачева й Великого Березного, чому так тонко скімлить співоча нота морозяним ранком, коли на смітниках гріються у синьодим’ї біля смердючих вогників циганчата в лахманах?

Бабуся розповідала нам на Волині: ніч, гарба, а повен місяць саме вийшов. «Сонце, сонце! — закричав старий циган. — Грійтеся, дітки». Поскидали сорочечки, грілися, поки й похололи.

А на місяць кругловидий відтоді й досі кажуть інколи — циганське сонце.