Обмін - не плутати з обманом
Людство зробило одне з найбільших відкриттів коли невідомий доісторичний економіст запропонував одноплеміннику, який краще за інших робив кам'яні сокири, обміняти в іншого - майстерного мисливця - нову сокиру на шмат м'яса. Завдяки цій простій дії обидва вони виграли: якщо, наприклад, мисливець-фахівець здобуває за одиницю часу вдвічі більше м'яса, ніж майстер сокирної справи, зате той встигає витесати вдвічі більше сокир, то організація взаємовигідного обміну дає змогу в півтора рази підвищити добробут кожного з них без будь-якого вдосконалення технології! Точнісінько так само вигідна спеціалізація на рівні підприємств, територій, країн, регіонів...
Звісно, поділ праці приносить користь лише тоді, коли спеціалізуються на своїй справі саме ті, кому він найкраще за все вдається і єдиним об'єктивним механізмом тут слугує конкуренція. З другого боку, ринкова ніша вибрана згідно зі своїми порівняльними перевагами дозволяє людині, підприємству чи країні істотно полегшити собі виживання в жорсткому світі природного добору.
А втім, так гладенько все виглядає в теорії, а на практиці натуральне господарство виявляється доволі живучим. Насамперед, поділ праці - це взаємозалежність, а люди, підприємства і держави не повністю довіряють одне одному і тому прагнуть до самозабезпечення. Особливого успіху в цьому досягли Північна Корея та Албанія часів Енвера Ходжі. По-друге, людина за своєю природою досить інертна: скільки б не пояснювали городянинові-городникові те, що з урахуванням вартості проїзду та затраченої праці картопля на його ділянці виходить за ціною апельсинів, навряд чи вдасться переконати його надати право вирощувати її фахівцям. І, зрештою, конкуренція приємна для того, хто в ній перемагає, а не для того, хто програє, тому спроби нашої країни включитися в міжнародний поділ праці зустрічають відчайдушний спротив тих, кому хоч і тимчасово, але судилося від нього постраждати. Розглянемо найпоширеніші їхні аргументи:
Наші товари неконкурентоспроможні через завищені ціни на енергоносії
Проблема не нова: чесні економісти ще за радянських часів попереджували, що з тієї самої сировини та енергії в інших країнах можуть виготовити значно більше корисніших і якісніших товарів, а, отже, вигідніше продавати не готові вироби, а саму сировину - газ, нафту, руду, або принаймні напівфабрикати, наприклад, метал. Природно, щойно така можливість з'явилася, все це подорожчало до світових цін (але не вище, за винятком деяких монопольних неподобств), а більшу частину вітчизняного виробництва саме час закривати. Проте лікувати слід все-таки не симптоми, а хворобу: знижувати енергоємність виробництва і підвищувати якість товарів, відмовлятися від економічно невигідного (в реальних цінах) асортименту. При бажанні це цілком можливо, а стимулом тут як раз і виступає міжнародна конкуренція.
Наші товари неконкурентоспроможні через високі податки. Однак вітчизняний виробник все-таки платить у скарбницю нашої держави, а зарубіжний - своєї, тому як компенсацію слід уводити відповідні мита
Частка правди в цьому є - за нинішніх податків справді практично жодний легальний бізнес нормального прибутку не приносить. Але саме цю проблему й слід розв'язувати, а не намагатися компенсувати одну безглуздість іншою: охрімова свита погано гріє й швидко рветься. Звісно, мито підняти краще - забороняти і "не пускати" в нас взагалі вміють краще, проте результат від цього якщо й буде, то дуже короткочасний, а шкода від монополізму вітчизняного виробника й зволікання з початком структурних реформ відчувається вже сьогодні, дедалі погіршуючись.
Імпорт позбавляє нас робочих місць
Ми не перші і не останні: поява мікросхем убила виробництво арифмометрів, трактори знищили мільйони робочих місць у сільському господарстві, а японська побутова електроніка повністю витіснила американську. Безперечно, процес пошуку своєї ніші болючий, непросто водночас перевчити мільйони людей - це якраз той випадок, коли держава може й повинна допомогти організувати масову перекваліфікацію, потурбуватися про створення нових робочих місць. Проте жертвувати прогресом і загальним благом в ім'я їх збереження - самовбивство: краще вже платити допомогу.
Визнання реальності дається нелегко не тілки нам. Наприклад, в Англії прислів'я "возити вугілля в Ньюкасл" було аналогічним російському "до Тули із своїм самоваром". А втім, якщо тульські самовари справді унікальні, то вугілля з ПАР навіть із доставкою в Ньюкасл виявилося дешевшим за місцеве! Не один уряд упав у боротьбі з шахтарями, які вперто не хотіли перекваліфіковуватися в операторів ЕОМ, але коли-небудь ринкова справедливість усе ж повинна була перемогти - своїм знаряддям вона обрала Маргарет Тетчер. У результаті її політики вугілля в Ньюкасл справді ввозять, колишній закіптюжений промисловий регіон перетворився на бурхливо зростаючий центр сучасних технологій, а Великобританія стала однією з економічно найблагополучніших країн Європи.
Там, де наша держава не змогла або не дуже намагалася захищати "вітчизняного виробника" від конкуренції після певного спаду намітилося очевидне пожвавлення, причому якість товарів поліпшується прямо на очах: наприклад, з'явилися й успішно завойовують ринок цілком конкурентоспроможні кондитерські вироби, напої, взуття та одяг (здебільшого нових виробників), комп'ютери та програмне забезпечення... Водночас, фармацевтична промисловість скористалася державним протекціонізмом для підвищення цін на давним-давно відомі ліки, при цьому якість практично не змінилася, а асортимент навіть скоротився.
Звісно, можна обмежувати імпорт аби не "годувати іноземного виробника". Проте підприємець, який зумів одержати прибуток там, де інший втратив - ні в кого нічого не відібрав, він узяв лише те, що створив сам, за вирахування податків, сплачених, до речі, почасти й нашій державі.
Усі аргументи прихильників протекціонізму з'явилися не сьогодні, і не вчора - вони існують із доісторичних часів. Якби наші предки прислухалися до них, ми б, мабуть, і досі жили в печерах.
