«Чим більша любов до правителя, тим нижчим є поріг терпіння»

Оксана Сліпушко, працюючи з Миколою Жулинським над книжкою «Віктор Ющенко: випробування владою», провела з ним чимало розмов. Природно, що більшість стосувалася внутрішньої суті влади й того, чому вона так сильно приваблює людину. Сьогодні ми пропонуємо вашій увазі уривки з цих розмов. Вони тим цікавіші, що Микола Жулинський досяг влади власними зусиллями, завдяки особистій силі волі й таланту. За його плечима — здобутки у сфері науки, він — директор Інституту літератури, академік НАН України, народний депутат Верховної Ради України двох скликань, екс-віце-прем’єр-міністр iз гуманітарних питань.
     Микола Григорович Жулинський народився 25 серпня 1940 року в селі Новосілки на Рівненщині. Але ця дата — 25 серпня — умовна. Чому? Бо насправді невідомий день його справжнього народження. Складні то були часи для України. Ще малим він пережив усі трагедії й жахи Другої світової війни. А найважчим було те, що батько назавжди був відірваний від своєї родини. Він став в’язнем Освенцiму, а потім був відправлений до Німеччини на будівництво заводу. До України він більше не повернувся. Микола Григорович написав: «Мені здається, було декілька причин, чому батько залишився у Німеччині, а потім — в Америці. Він хотів поїхати у великий світ, щоб доробитися там до мільйонів і потім допомогти своїй родині, своєму селу. Ще — він не любив радянську владу. Ще — він боявся страшної матеріальної біди, яка чекала на нього у селі. Він знав, що ні до чого доброго в селі не доробиться, бідуватиме знову і знову. А він вірив, що здатний на щось більше» (Григорій і Микола Жулинські. «То твій, сину, батько». — К., 2005. — С. 9).
     Микола Жулинський став студентом факультету журналістики Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка. Проте навчався заочно, а водночас працював робітником на суднобудівному заводі в Ленінграді.
     Iз 1972 року життя Миколи Жулинського пов’язане з Інститутом літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. Тут він зробив кар’єру. Тут сформувався як літературознавець і критик. Тут захистив кандидатську і докторську дисертації. Тут його благословили на членкора й академіка НАН України. Звідси він пішов у політику, але ніколи не поривав iз iнститутом. Політика була потрібна для того, щоб відстоювати інтереси науки, боротися за поліпшення соціогуманітарної політики в Україні, докласти максимум зусиль для того, аби підняти Інститут літератури з тієї руїни, в котру він потрапив у перші роки незалежності України, підняти заробітні плати науковцям, аби вони залишалися працювати в структурі АН, а не розбіглися у пошуках більших заробіткiв.
     Учора рідні, близькі, друзі та колеги вітали Миколу Григоровича з 65-річчям. «День» залюбки приєднався до привітань. Микола Жулинський — наш давній автор і хороший друг. Ми бажаємо йому натхнення, енергії та твердості в «трансформації культурної діяльності» України. Вітаємо!

— Якою має бути структура влади, аби врешті в державі було сформовано єдину, й головне — дієву, ефективну — державну стратегію?

— Більше двох тисяч літ тому мудрий Платон сказав: «Яка б не була держава, в ній завжди є дві держави, ворожі одна одній: одна — держава бідних, друга — багатих». Ми щось зарано заговорили про той тип держави, який Платон означив як олігархія. Спочатку у цього давньогрецького мислителя негативним типом суспільного ладу виступає тімократія — влада, яка базується на пануванні честолюбних, амбітних правителів. І лише після того, як честолюбці відчули смак влади, що дозволяє їм примножувати багатство, коли блиск золота й дорогоцінних металів почав засліплювати їхній розум, тоді вони свою пристрасть до збагачення поєднали з пристрастю володарювання. Відбувся перехід від тімократії до олігархії — панування небагатьох над багатьма, над більшістю.

Зжалься, Боже, накладати платонівську модель держави на сучасний суспільний лад в Україні. Але куди дітися від того сакраментального визначення «олігархічна влада». Його не «зняла», на жаль, і помаранчева революція, і я боюся, щоб не справдилася теза Платона, що подальший розвиток олігархії неминуче й послідовно веде до ще іншої форми державного устрою — до демократії. Не вірив філософ у те, що влада і правління народу, більшості розв’яже конфлікт між багатими і бідними. Тимчасово — так, з допомогою гільйотини чи іншої «караючої руки пролетаріату».

— Наскільки революція адекватна демократичним принципам? І чи може революція привести до того ладу, за який її учасники боролися?

— До речі, слід пам’ятати, що первісне значення слова «революція» (від лат. — revolutus) — звернення, повернення предмета на те ж саме місце, звідки й почався рух. То вже пізніше додали, уточнили на догоду творцям цих «повернень»: несподівана зміна порядку, відношень.

Та ця «несподівана зміна порядку» далеко не завжди завершується торжеством справедливості і, як правило, не є свідченням прогресу історії. Найчастіше наслідком цих революційних «змін порядку» є авторитаризм, який поривається стабілізувати втрачену рівновагу, подолати руїну, хаос. І це на перших порах подобається масам, втомленим від невизначеності, хаосу і туги за вождем. Але авторитаризм — це капкан для культури. Методи заманювання в цей хитромудрий капкан вироблялися протягом кількох тисячоліть і, ніде правди діти, багато талантів змогли реалізувати свій творчий дар, перебуваючи на золотому ланцюжку влади. Очевидно, що багато залежить від особи правителя, а саме — від його культурного рівня, духовного світу.

— Одна з головних проблем української нації — відсутність консолідації. Якщо нині в Україні немає єдиною ідеології, то її роль може виконати культура, як та духовна сила, котра творить єдиний світогляд і спосіб мислення, гуртуючи таким чином людей в єдину націю.

— Ми за ці 14 років незалежності не спромоглися на відродження в суспільній свідомості української традиції, не зуміли зібрати в єдине ціле розвалену на клапті різного ряду руйнівниками національної традиції державотворення політичну і державну культуру українського народу. Ми не зарядили суспільні настрої енергією державного самоздійснення на основі національної традиції демократії, гуманізму і християнської єдності. І за це гірко розплачуємося й сьогодні.

Ми, наше суспільство, так і не перейнялися гордістю за свою історію, культуру, за своє, рідне, українське, нас і далі переслідує комплекс раба, «другокласника», відсталого, заздрісного і не впевненого в собі, у своїх силах, «вічного аутсайдера». Нам необхідна своєрідна ідеологічна революція, яка б радикально зміцнила ідейні координатори суспільного мислення, наповнила суспільні настрої національною енергією, мобілізувала дух нації і скондесувала інтелектуальний потенціал на вироблення нових ціннісних орієнтацій українського суспільства. Слід перебороти історичні психологічні травми, які знесилюють національний дух і поповнюють ряди тих, хто, за словами М.Бердяєва, готовий відмовитися «від свободи духу в ім’я хліба» (Бердяев Н.Самопознание. — Москва: ДЭМ, 1990. — С. 215).

Крім того, морально-психологічні травми, нанесені українському духові Переяславом, Полтавою, Крутами, Берестечком, голодоморами, сталінськими репресіями, радянською і гітлерівською окупацією, поразкою національно-визвольної боротьби ОУН-УПА, витворювали атмосферу інтелектуального песимізму й послаблювали зусилля здійснити політичне і культурне відродження нації.

— Влада вростає не лише у суспільні структури, а й людську свідомість...

— Надзвичайно складними завжди були стосунки митця і влади. Влада манить, зачаровує, втягує людину у вир боротьби спочатку за її здобуття, а незабаром — і у вир боротьби за збереження цієї влади. Влада має властивість заманювати митців, як світло метеликів, і ті готові кружляти навколо цього сліпучого ореолу, яким огортає їхня фантазія сильних світу цього. Особливо тоді, коли влада загортається в тогу демократії, коли в особі одного можновладця фокусуються народні сподівання на рівність, свободу й братерство. Митці найчастіше уявляють себе в ролі деміургів — виразників часто неусвідомлених, інтуїтивних поривань народних мас добитися правди, рівності, благополуччя, і тому беруть на себе величаву місію проголосити у відповідних художніх формах ці ідеали, а нерідко й вступити безпосередньо в боротьбу за торжество цих ідеалів.

Славетний Хорхе Луіс Борхес спеціально приїздив до Чилі, аби подякувати генералові Піночету за його рішучий удар мечем по комуністичній експансії в Латинській Америці. А з яким натхненням оспівав «сильну Вітчизну» і блага воєнної диктатури аргентинський поет і прозаїк Леопольдо Лугонес, який 1923 року в Чилі проголосив: «Знову пробив час меча на благо миру. Патріотизм, колективізм, демократія — терміни одного ряду. Це лише знаряддя, дані долею у володіння обраному, тому, кому дано право володарювати як кращому з кращих, в межах закону і поза ними, бо закон — втілення могутності, і він невіддільний від волі лідера».

— Отже, нація не може жити без лідера.

— Туга за лідером переслідує й нас, українців. Повинен нарешті прийти той, кого чекають. А кого чекають? Того, хто обіцяє, хто своєчасно опановує суспільні настрої і на хвилях народної довіри та натхненного ентузіазму понесеться до владних висот, на яких маса хоче його бачити. Народне терпіння швидко вичерпується. Навіть швидше вигасає, ніж любов до вождя, бо чим більша любов до правителя, тим нижчим є поріг терпіння. Очікування радикальних змін, які б задовольнили маси, швидко стає нестерпним і навряд народ з таким же ентузіастичним запалом, з яким підіймав свого улюбленця на владний Олімп, знесе свою надію, свій нездійсненний ідеал до підніжжя Олімпу, розтопче і знеславить.

А от повсякчасно вимірювати температуру суспільних настроїв і переживань, вловлювати зміни в суспільній свідомості і доносити до громадськості, а швидше — до влади, ці сигнали про визрівання в глибинах мас нових настроїв, бажань, поривань — це передусім обов’язок інтелігенції. Оці визріваючі в глибинах суспільної свідомості сигнали про бажання щось змінити в житті, мрії, надії, прагнення інтелігенція, національна еліта вловлює, конденсує й оформляє як ідейну систему, завдяки якій здійснюється переоцінка існуючого стану речей.

— Тобто знову приходимо до ідеології та її ролі в суспільстві.

— У цьому контексті слід говорити про ідеологію, але вона набила нам оскому ще за часів комуністичного режиму. Відомо, що Маркс і Енгельс рішуче воювали мечем діалектичного матеріалізму з ідеологією, переконуючи своїх послідовників у необхідності переборення ідеологічної свідомості та обстоюючи тверезе, наукове вивчення фактів дійсності, матеріального буття людської спільноти. Мовляв, пролетаріату, революційному класові потрібна для звершення своєї історичної місії не «ідеологія, а наукове теоретичне пізнання, необхідне для практики, для дії» (Афратский В.В.Об идеологии // Под знаменем марксизма. — 1922. — № 11—12. — С. 206). Теоретики марксизму-ленінізму, які слідом за Енгельсом «виганяли» із природи та з історії філософію, закликали викорінити ідеологізм з допомогою вишколеної думки, бо, мовляв, мислення, яке заражене ідеологізмом, не може бути науковим. Отже, необхідно остаточно ліквідувати ідеологічний процес, а саме «перейти від ідеології до справді наукового теоретичного мислення» (Там же. — С. 210).

Можна було б про цей псевдонауковий прецедент, про цей теоретичний абсурд і не згадувати, якби в Конституції України не було статті 15, яка категорично стверджує: «Суспільне життя в Україні грунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова».

Отже, жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова, але чи має права держава обстоювати певну систему ціннісних орієнтацій суспільства? Сподіваюсь, сьогодні рідко хто буде повторювати слідом за ортодоксальними марксистами, що «ідеологія — це своєрідна аберація розуму, який відображає дійсність спотворено, в перевернутому вигляді» (Там же. — С. 202), що це відірвана від дійсності свідомість, і нарешті: «Марксизм — ворог ідеології» (Там же).

Отже, марксизм — ворог окремої особистості, індивідуальності, бо життя кожної людини визначається її орієнтацією у світі, її пізнанням й осмисленням дійсності та себе самого в цьому світі, який вона прагне вдосконалити. В її свідомості живе світоспоглядальний макрокосм, в якому пульсують ідейні, духовні, культурні реакції на оточуючу людину дійсність зі сподіванням наблизити мить торжества добра, щастя, свободи, справедливості… Очевидно, що людина виробляє певну систему ціннісних орієнтацій і намагається їх реалізувати. Отже, індивід володіє комплексом ідейних цінностей, які слугують йому компасом у бурхливому морі життя і завдяки яким він єднається з іншими членами суспільства, споріднюється з ними на основі спільних ідейних установок, спільних ціннісних орієнтацій. Та головне, на чому базується їхня єдність, це культура, традиція, національний дух.

— Тож духовне начало, котре знаходить своє вираження і матеріалізацію в різних проявах культурного життя суспільства, треба вважати тим єднальним чинником, котрий цементує націю в єдиний організм?

— Доля української національної культури драматична, якщо не трагічна. Тому в Україні має бути особлива (пріоритетна!) культурна політика, спрямована як на збереження, так і на випередження. Усвідомлюю: заперечення проти такої тези можуть бути аргументовані, бодай iз посиланням на те, що ми наздоганяли і випереджали. Але ж… Як нам бути, оновленій помаранчевою революцією державі, в глобалізованому світі, коли інформаційні потоки несуть таку силу-силенну різноманітних культурних сигналів різного роду гатунку, що вона буквально «забиває» власні національні сигнали. А це реальна загроза космополітичної ерозії національного культурного середовища. І чи ми забезпечені необхідним культурно- духовним імунітетом задля збереження власної ідентичності? Далеко ні. Бо останні події, а саме успіх деяких політичних сил у відчуженні від національного культурного ядра цілих регіонів, дезорієнтованих в історико-культурному, мовному та, врешті-решт, цивілізаційному розвитку, свідчать про те, що культура не є в нашій країні ефективним консолідуючим фактором. Не кажучи вже про українську мову.

— Торкнiмося складної і болючої теми — фінансування культури.

— Думай не думай, але без збільшення державного фінансування культури не обійтись. Ясна річ, видатки на культуру не досягнуть і в найближче десятиліття 8 % національного продукту, як це зафіксував Закон «Основи законодавства про культуру» від 14 лютого 1992 року. Але не можна ж далі обходитися 0,5 % ВВП! Скажуть, що середня частка видатків на культуру у зведеному бюджеті переходить за один відсоток, але ця сума покриває в середньому 20% усіх видатків на культуру. Порівняємо: Україна — ледве за 20%, тоді як Угорщина — 75 %, Швеція — 47 % … Якби нам досягти рівня бюджетного фінансування культури як частки ВВП до 1,5 % і водночас стимулювати розвиток культурного виробництва, культурної індустрії, тоді, я певен, суттєво розвиднилося б на культурному горизонті. А якби ще ефективніше стимулювати діяльність спонсорів і меценатів культури бодай оновленим Законом «Про благодійництво і благодійницькі організації» (1997 р.), а саме, зменшивши не до 4%, як це зараз, а до 10-12% суму прибутків спонсора, що підлягає оподаткуванню, то ситуація не видавалася б такою сумною. Хоча ні, ще багато треба зробити, аби можна було б почати говорити про культуру як про важливий і ефективний фактор соціально-економічного розвитку. Зокрема, слід активно стимулювати утворення недержавних інституцій, різного роду громадських органів, які могли б конкурувати з державними інституціями за участь у розподілі коштів на культуру.

До речі, частка експорту в загальних надходженнях від культурної діяльності по європейських країнах становить 30%, а у нас? На це запитання відповіді нема, як і нема чіткого уявлення в нинішньої влади про те, як запровадити нові принципи інвестування та кредитування культурної індустрії. Нема в нас і розробленої цільової програми зайнятості в культурному секторі, без чого неможливо створити продуктивний і конкурентний ринок культури. Можливо, для цього слід утворити регіональні управління з питань культури, бо як інакше узгодити цілі, план окремих регіонів та міст і на цій базі виробити єдину загальну культурну політику? Органи місцевого самоврядування тепер мають право формувати свою власну культурну політику, але радості від цього мало, бо ініціативи гинуть від браку фінансових ресурсів. Адже за рахунок державних коштів сьогодні в Україні утримується 46,5 тисяч закладів культури і мистецтва, але лише 655 належать до державної власності, тоді як 45,4 тисяч перебувають у комунальній власності.

Безперечно, необхідна системна, законодавчо забезпечена культурна підтримка недержавних культурних організацій і створення фінансових механізмів, котрі могли б доповнити державне фінансування культури. До речі, чому б нам, за прикладом Великої Британії, не запровадити національну лотерею, кошти від якої йшли б недержавним культурним фондам чи організаціям? Можна було б зобов’язати ігровий бізнес якийсь один відсоток від прибутків спрямовувати на реалізацію культурних програм, а всі телеканали мали б забезпечити обов’язковий місячний обсяг ефірного часу для культури, адже в усьому цивілізованому світі телебачення є головним каналом поширення культурної інформації.

Як кажуть, роботи — непочатий край. Але до цієї динамічної трансформації культурної діяльності нас зобов’язує також незначна наша присутність у глобальному культурно-духовному просторі. Але для того, щоб вести рівноправний діалог зі світом, необхідно спочатку утвердитися й зміцнитися на власному культурному просторі і вже з цього національного «стартового майданчика» розгортати свій потенціал на різномовний, багатокультурний ареал Європи та світу.