За що я люблю Президента Кучму і не люблю його виборців
Завдання бюрократії полягає в тому, щоб каналізувати зайву суспільну активність у вибори. Вибори з’їдають амбіції, відсівають дуже буйних і дають усереднений, безпечний і прийнятний для бюрократії результат. Але іноді трапляється, що візьмуть та й виберуть якогось Гурвіца.
— Ми не визнаємо результати виборів, — кажуть власті. — Ви не задоволені? Що ж, у нас демократія. Трохи відпочинемо і проведемо ще одні вибори, але вже без крайнощів, без Гурвіца.
Я отримував політосвіту на Кавказі і знаю, що в таких випадках робить кавказький виборець. Він дістає із серванта свій найпонтовіший кулемет і йде на площу перед адміністрацією покрасуватися в компанії таких же озброєних виборців, постріляти у повітря, потанцювати суфійські танці й, ледве не забув, заразом відновити справедливість.
Я читаю газети і дивлюся телевізор, я можу уявити, як поводяться західноєвропейські виборці, коли бувають обурені. Вони починають загальнонаціональний страйк, вони будують барикади на Монмартрі, вони валять уряд.
Я живу в Україні й з жахом бачу, що співвітчизник йде на вибори знову. Мене не обурює влада (на місці Кучми я робив би те саме), мене обурюють всі ці виборці, платники податків, пересічні телеглядачі. Вони не дають нашому Президентові стати політиком європейського рівня. Вони не намагаються його буцнути. Не можна стати великим тореро, пробиваючи загривок солом’яного бичка.
З початку дев’яностих я вважав і доводив низкою провокацій, що легенда про жахливий кримський сепаратизм не має під собою реальних підстав. Ніхто не вірив. Нарешті Кучма послав до Ялти трохи міліціонерів і якогось товстунчика — віце-прем’єра — і цього виявилося досить, щоб навести такий порядок, як у дворику для прогулянок Лук’янівської в’язниці.
Кучма міг би стати новим Де Голлем, якби одесити в дев’яносто восьмому році змогли поводитися так, як парижани в шістдесят восьмому. А вони замість того, щоб будувати барикади, йдуть на вибори. Якщо так піде далі, ми ніколи не отримаємо видатних державних діячів. У суспільстві, в якому не ховаються брути, ніколи не народжуються цезарі.
Кучма має всі дані для того, щоб стати Цезарем. Подібно всім великим він не любить Конституцію. Але вся проблема в тому, що піддані не здогадуються про її існування. Матеріал повинен чинити опір різцю. Канова не став би видатним скульптором, якби замість мармуру мав перед собою туман. Він не збивав би рук, але й не творив би форм.
Росіяни трохи побунтували в 1991 та 1993 роках, трохи повоювали з кавказцями і подивіться: які у них яскраві, колоритні, цікаві політики, правителі, монополісти. Які типажі!
В Україні все сіре, плоске, анонімне. Верхівка істеблішменту не піддається запам’ятовуванню. Немає особистостей, немає подій. Історію України дев’яностих буде легко вивчати: 1991 року на неї звалилася незалежність і далі вже нічого не відбувалося.
Втім, стараннями Кучми і у нас починають з’являтися більш-менш забавні типажі: Лазаренко, Гурвіц, Вітренко, Тимошенко. Я завжди вважав, що теорія самозародження мух із бруду — це не тільки безпідставно відкинута морганістами біологічна теорія, але й соціально-політична.
Чуйте? Вже дзижчать наші мухи!
