Як вижити під окупацією?
Коли два роки тому окремі українські інтелектуали називали нинішній владний режим «окупаційним», це виглядало як певне публіцистичне перебільшення. Однак нині сумнівів не лишається: Україну справді окуповано представниками зажерливого, агресивного й безжального угруповання, яке загартувалося на теренах Донбасу в легендарних битвах 1990-х. Надії на те, що владний статус зробить із цих людей «націоналістів», не справдилися. Нинішні можновладці справді зубами (й не лише зубами) захищатимуть свої активи від будь-яких зазіхань. Але до всього іншого, що лежить в основі національної ідентичності — до української мови, історії, культури — вони лишилися в кращому разі байдужими, а частіше — різко ворожими.
По-іншому, напевно, й бути не могло з огляду на своєрідний духовний досвід очільників нинішнього режиму. Ментально ці люди лишилися типовими «совками» — але вже без решток радянського аскетизму й поваги до фаховості. Для них поступитися у будь-якій ситуації (байдуже, пропустити на вулиці своїм лексусом чи майбахом скромне чуже авто, яке їде по головній, чи почати переговори з опонентом з метою справді домовитися про компроміс, а не просто обманути) означає визнати себе «лохом».
Відтак українців два останні роки дозволено було ображати і принижувати — і з телеекранів, і з парламентської трибуни, і з владних крісел. Особливо діставалося тим, у кого рівень національної самосвідомості в силу історичних причин виявився найвищим. Немає потреби зайвий раз цитувати пасажі Табачника, Колесніченка чи Болдирєва щодо галичан, згадувати щире обурення кримського спікера Константінова тим, що йому насмілюються слати з київських кабінетів листи українською, чи пасажі Богословської щодо недолугих «хахлів», які мають нахабство перекладати своєю недомовою Пушкіна! Як немає сенсу й пояснювати Табачнику, що ображати населення цілого регіону негідно не лише посадовця, а й просто інтелігентної людини (пан міністр щиро на цей статус претендує), чи розповідати Богословській, що сам Пушкін був вельми втішений, потримавши 1836 року в руках переклад «Полтави» пера юного Євгена Гребінки. Вони нас не почують, бо вважають, що недолюдей слухати взагалі не потрібно.
Відтак ухвалення закону Ківалова-Колесніченка стало цілком логічним кроком нинішньої влади. «Пацаны обещали — пацаны сделали». І не слід сподіватися, що й після нього все лишиться в мовному плані більш-менш як було, хіба трохи погіршає. За іншої влади в центрі й на місцях так справді могло би бути — цей хаотичний і відверто недолуго виписаний закон лишає широкий діапазон можливостей. Але немає жодних сумнівів, що сьогодні його буде використано саме для швидкої та брутальної русифікації.
Причому йтиметься не про забезпечення мовних прав російськомовних у судах чи держустановах. Ці права й раніше були забезпечені. Скажімо, суд у Миколаєві відразу ж задовольнив клопотання убивць Оксани Макар — слід думати, «людей російської культури» — вести слухання їхньою рідною мовою. Ні, йтиметься про повну та пришвидшену ліквідацію всіх острівців україномовності на Сході й Півдні й про зведення української до стану мови «гетто» в Центрі. (З Заходом щось треба буде робити окремо — але колесніченки переконані, що впораються врешті-решт і тут. Причому зовсім не відпустивши горду Галичину «у вільне плавання», щоб бодай тут українці як нація мали шанс зберегтися).
Отже, що робити мешканцям окупованої країни?
Насамперед — і це слід пам’ятати — не ми єдині потрапляли в таку ситуацію. І поляки під гітлерівцями, й українці в Галичині 1920-х, і косовари в Сербії 1990-х зуміли не за кращих умов створити свої «паралельні держави», які опікувалися життям і потребами людей і навіть намагалися їх (скільки це було можливим за тих умов) захищати. Шанси українців на майбутнє залежать від того, наскільки вони зуміють створити такі формації у ворожій для себе державі, спираючись на структури громадянського суспільства і (в окремих регіонах) на місцеві ради.
Що ж до політики, то сьогодні розмови про «об’єктивно порожню національно-демократичну нішу» (прочитав цей коментар в Інтернеті буквально напередодні парламентської катастрофи 3 липня) вже недоречні. До кращих часів у державі проліг чіткий поділ: влада й ті, хто її обслуговує (комуністи, литвинівці — може, вже без свого лідера-академіка, різні «технологічні» проекти, покликані зачищати опозиційне поле), й опозиція. Яка може відтак сьогодні діяти й бодай локально перемагати лише за принципом широкого народного фронту. Чи руху — як кому до вподоби. Поява на цьому полі дрібних партійок на кшталт гальванізованої «Нашої України» з її очільником, який несе персональну відповідальність за змарновані сподівання Майдану-2004, смерті подібна.
А щодо мови — то події 3 липня, поставивши її на межу загибелі, дали їй водночас і дуже суттєвий шанс. Цей владний режим став до української мови в настільки неприховано ворожу позицію, що сама мова мимоволі стає чинником консолідації всіх, хто не сприймає аморальності, захланності, жорстокості й брехні нинішньої влади. Чесні й порядні росіяни й російськомовні (переконаний — таких абсолютна більшість!) не можуть не визнати, що російська мова, за яку бореться влада, — це аж ніяк не мова Пушкіна і Толстого. Сьогодні це — мова безправ’я, гноблення й приниження всіх, хто живе на українській землі.
Чи зуміємо ми скористатися цим шансом, чи зуміємо пережити час (можливо, що й тривалий) під окупацією, але врешті-решт звільнитися й відродитися — залежить від усіх нас. І обличчя інтелігентних юнаків і дівчат, які стояли 4 липня під «Українським домом», лишають мені надію.
