Вертикаль влади
До числа буцімто досягнень нинішньої української влади її представники відносять два чинники: стабілізацію та відновлення вертикалі влади. До речі, на їхнє переконання, вони пов’язані одне з одним. Із другого витікає перше, натомість перше підтримує друге. Загалом, свого роду сполучені посудини.
Запитувати в наших політиків провладного штибу, що ж це за звір такий — вертикаль влади, марна річ. Окрім загальних слів та плутанини в термінах, нічого толком добитися не вдається. Скоріше за все, що вони самі не дуже чітко розуміють, що і звідки взялося та як із цим поводитися чи боротися.
Оскільки немає нічого більш практичного, ніж хороша теорія, то варто звернутися до визначення самого поняття. Ось тут нас підстерігають перші труднощі. Самому терміну і поняттю визначення не дається. Чомусь усі розмірковують про зміцнення вертикалі влади. Хоча як можна зміцнювати те, що не досить чітко визначене? Питання, звісно, з розряду цікавих. Хоч один із політологів, відповідаючи на наше запитання, обмежився простим роздумом: вертикаль влади — це коли нижчі підпорядковані вищим, як в армії. Нібито все зрозуміло. Але лише на перший погляд.
Правознавець Костянтин Симіс в ефірі «Радіо «Свобода» 2001 року висловив думку, що під зміцненням вертикалі влади (йшлося про Росію. — Авт.) зазвичай розуміють комплекс заходів, об’єднаних однією спільною метою, — гарантування прямої підпорядкованості нижчих органів влади вищим. У своєму посланні Федеральним зборам 1999 року президент Борис Єльцин під зміцненням вертикалі влади розумів зміцнення єдності виконавчої влади, підвищення її дисципліни, забезпечення єдності правового простору країни та верховенства федерального законодавства, вироблення погодженої позиції всіх гілок влади в центрі й на периферії щодо цілей і шляхів розвитку країни.
Нібито все сходиться. Нижчі підкоряються вищим, беззаперечно виконують усі розпорядження останніх, а потім звітують про виконану роботу і досягнуті успіхи. Втім, останнім часом ця вертикаль, мов Пізанська вежа, сильно посунулася вбік, перестала відповідати своєму призначенню, а стала похилою зі змінним кутом щодо горизонту.
Але за всієї ілюзорної ясності нічого насправді не зрозуміло. Ідеться про якусь вертикаль. Адже за Конституцією, наприклад в Україні, та й у Росії теж, діє принцип поділу влади. І кожна має свою вертикаль. То яку відновлюють? Чи всі одразу? Тоді є право говорити в множині. Але цього немає, зберігається в однині. І це не випадкова обмовка, а цілеспрямована дія. Адже мову не обдуриш.
Ось кажуть, що за часів Сталіна і радянської влади загалом існувала вертикаль влади. Нічого подібного. Була партійна вертикаль, виконавчої влади, профспілкова, комсомольська й ряд інших. Вони в якихось питаннях перетиналися, але переважно діяли самостійно. І це стосувалося всіх, передусім кадрових питань. Так, номенклатурні призначення не проводилися без відповідного узгодження в ЦК, але в цілому для кожної вертикалі створювалася своя лава запасних, як тоді казали, кадрового резерву. І підпорядковувалися кожен своєму керівництву, а ніяк не іншому. Навіть в армії, класичному прикладі владної вертикалі, насправді їх було кілька. У кожного командира був заступник із політичної частини. Номінально він був йому підпорядкований, звітував перед своїм партійним начальством. Начальник особливого відділу також був з іншого відомства зі своєю вертикаллю тощо.
Але найголовніше — в усіх цих вертикалей не було єдиної мети. А як свідчить теорія, немає мети, немає системи. Отже, є питання, але немає відповідей. Принаймні в теорії. А отже, і на практиці.
Невипадково настільки широко розрекламоване в Росії відновлення вертикалі влади викликало великий скепсис у багатьох експертів. Так, член Громадської палати Росії В’ячеслав Глазичов вважає, що вертикаль влади — це химера, якої в принципі не існує. На думку президента фонду «Інформатика для демократії» (ІНДЕМ) Георгія Сатарова, вертикаль — це один з прадавніх сакральних символів, властивий предкам сучасної людини, — як наслідок, прагнення до вертикалі є «субстратом примітивного мислення». У своєму матеріалі в інтернет-виданні «Ежедневный журнал» він проводить паралелі між вертикаллю влади і стовпом, довкола якого в давнину влаштовувалися ритуальні танці, і розглядає цей термін як магічне кліше. Політолог, керівник Mercator Group Дмитро Орєшкін вважає, що «...насправді вертикаль, як і велика частина того, що з нею пов’язане, не більше ніж потьомкінське село. При цьому вона вимагає досить реальних жертв». Відомий учений, доктор філологічних наук Михайло Горбаневський в інтерв’ю «Новой газете» зауважив: «У тріаді: держава — суспільство — людина взаєморозуміння не потрібне, якщо існує те, що називається вертикаллю влади (до речі, типовий приклад новомови)», що відрізняється від попередніх своєю евфемістичністю.
Отже, так звана вертикаль влади є чимось не цілком визначеним і тому несистемним. За що ж тоді точиться боротьба, заради чого народові, як зазначає Георгій Сатаров, вішається «недоварена локшина на розлогі вуха»?
Відповідь очевидна — заради зміцнення авторитарної влади. Немає не однієї людини, а певної групи. І ні про яке збільшення керованості не йдеться. Із теорії систем відомо, що коли ієрархія складається з кількох рівнів, то найвищий може більш-менш контролювати не більше трьох. Та й то завдання це досить складне, а за наших і російських умов — просто нездійсненне. Наведемо приклади того, що насправді ніякої вертикалі влади немає.
Деякий час тому до Дагестану з Москви відряджають голову республіканського податкового відомства. Які питання? Жодних, чиновника призначено на найвищому рівні. І що ж? Та нічого, йому в Махачкалі навіть не дозволили доїхати до власного кабінету. Місцевий нижній рівень влади дозволив собі відверто не підкорятися, а призначенцеві чітко заявили: «Ти у свій кабінет не повертайся, а то — грохнемо». І вимушений був московський призначенець, упіймавши облизня, повернутися в Білокам’яну. Більше того, президент публічно дезавуював своє призначення й вимушений був призначити на посаду місцевого. І це називається вертикаль влади, підпорядкування нижчих вищим? І таких прикладів можна наводити безліч. Чиновники діють всупереч закону, часто просто порушують його, здійснюють кримінальні дії, хвалена вертикаль заплющує на це очі. Та й як інакше. Президент нагорі цієї самої вертикалі, але зробити нічого не може. Якщо він серйозно ущемить корупційні інтереси спецслужб, то ті помстяться — «випадково» пропустять кілька масштабних терактів. Ущемить інтереси бізнесу — гроші почнуть відпливати з країни. Якось обмежить регіональних — на нього чекатиме провал на виборах або сплеск «стихійного» сепаратизму. Обмежить хабарництво даішників чи ще якихось чиновників — наслідком буде зухвалий саботаж на дорогах і в кабінетах.
А що ж у нас? Приблизно те ж саме. Березень поточного року. Президент Віктор Янукович попередив нових керівників Криму про те, що в них закінчилося спокійне життя: «Прошу вас записувати. Я не лекцію приїхав читати до Криму. Я запитаю за повною програмою. Тихого життя не буде. Ми наводитимемо порядок в усіх сферах життя автономії». Здавалося, що після цього колесо наведення порядку закрутиться зі скаженою швидкістю. Уже тепер президентський призначенець Джарти, який поставив Крим під повний контроль, задля виконання вказівки першої особи держави зробить усе, що вимагає гарант Конституції. Результат же бентежить. Нічого не змінилося. Загальні пляжі все такі ж запущені, на приватні нікого не пускають, окрім обраних.
Президент із прем’єром вимагають не витрачати жодної копійки бюджетних коштів на ремонти чиновницьких офісів, на закупівлю для чиновників автомобілів. І щодня повідомлення про новий ремонт офісу і нові машини для міністерств за шалені гроші. Так, на телебаченні на всю країну обіцяють тим, хто не послухався, кару небесну, а ті продовжують свою чорну справу. Нещодавній скандал у Дніпропетровську довкола придбання дорогої автомашини для місцевого відділення Держстандарту — тому підтвердження. Внаслідок наведення порядку відновленої начебто вертикалі влади безладу стало ще більше, а обсяги хабарів збільшилися в багато разів. Аби переконатися в цьому, досить включити телевізор і послухати випуски новин.
Виникає запитання: навіщо все це? Перша причина — суто пропагандистська. Народові втовкмачують, що життя змінюється на краще завдяки стабілізації. Неважливо, що останньої немає й близько. Ціни зростають, курс долара повільно, але неухильно зростає, інші прикрі речі збільшуються за геометричною прогресією. Реформи відкладаються. У Росії чергова фішка — модернізація. Під цей інформаційний оркестр намагатимуться привести Медведєва до влади й відтіснити від неї прибічників Путіна. Друга — вирішення конкретних проблем тих груп впливу у владі, що привели цього президента. Проблема в тому, що рішення на користь одних відразу ж множить ряди тих, хто всім цим незадоволений. У наших умовах це наочно видно за результатами виборів у Харкові. Начебто закатали всіх в асфальт, розчистили простір від усіх, хто не заслуговує на довіру, і, як у Запоріжжі, замовили банкет переможців. Як завжди, помилка сталася в третьому знаку, яким за всіма правилами можна було знехтувати.
Не в тому проблема, що Кернес одіозний. Можна подумати, що його опонент щодо цього набагато кращий. Харківські вибори показали глибокий розкол у партійних лавах. Багато хто з місцевої еліти регіоналів категорично відмовився підтримати Кернеса, а в Києві наполягли на своєму. Ось і отримали наочний урок, що таке вертикаль влади на словах і на ділі. У Києві наказали, а на місцях це просто проігнорували. І якби справа була лише в Харкові, Запоріжжі чи Одесі. У Дніпропетровську начебто все гаразд, а Нікополь, Марганець, Павлоград піднесли дуже неприємні сюрпризи. Там мерами обрали зовсім не тих, кого треба було.
Усе це свідчить про те, що в реальності так звана вертикаль влади покликана зовсім не для вирішення насущних проблем країни, а є знаряддям переділу власності. Що й відбувається на наших очах. Сьогодні багато говорять про те, що тепер усі ходитимуть строєм на всіх рівнях. Дозволимо собі засумніватися в цьому. Точніше, спроби такі будуть, але нічого не вийде. При цьому між Росією та Україною в цьому плані є розбіжності.
У Москві централізація буде глибшою і забезпечуватиметься змовою між спецслужбами та верхами бюрократії. Економічним підѓрунтям цього буде перманентна монополізація видобування і продажу енергоресурсів. В Україні таких умов немає, тому спроби подальшої централізації приречені. До того ж загострення економічних проблем має змусити проводити хоча б косметичні реформи. Вони не дадуть значного результату, але температуру соціального самопочуття можуть трохи знизити. А це категорично несумісне зі зміцненням вертикалі влади. Отже, в довгостроковому плані вона в нинішньому вигляді приречена.
Один з основоположників кібернетики, англійський вчений Вільям Ешбі вивів закон необхідної різноманітності (The law of requisite variety). За цим законом, для того щоб системою було зручно управляти, керівна система повинна відзначатися більшою різноманітністю, ніж керована. І це прямо суперечить вертикалі влади. Адже це наука про загальні закономірності процесів управління і передавання інформації в технічних системах, живих організмах та суспільстві. Нехтувати законами науки собі дорожче.
Насамкінець наведемо думку російського лексикографа Олексія Плуцера-Сарно: «Влада сьогодні переживає кризу власних метафор, тобто кризу самої ідеї влади, самого ідеологічного фундаменту держави, що спочатку ѓрунтується на різних концептах зразка «центр — периферія», «верх — низ», «катастрофа — порятунок», «смерть — відродження», «вертикаль — горизонталь», «перемога — поразка», «свій — чужий» тощо... Влада визначає себе як абсолютний центр та отримує всі проблеми, що витікають із самої ідеї розчленування простору на «центр — периферію», влада намагається будувати вертикаль і пожинає плоди цієї метафори. Сама метафора периферії виявляється здатною породжувати регіональні проблеми». Від цього не врятує жодна вертикаль влади. І чим швидше це зрозуміють ті, хто вважає себе правителями, тим краще буде для всіх. Для них — насамперед.
