Емісія — мати корупції?

Здавалося б, за кілька років експериментального реформування української економіки про емісію сказано все. Напевно, в країні не знайдеться жодної людини, котра читає газети й не мала б свого власного уявлення про те, що таке емісія та як слід до неї ставитися. При цьому, як не дивно, думки розкидано дуже широко. Від цілковитого неприйняття самого слова «емісія» до майже інтимного переживання з приводу її «недостатності».

Наприкінці минулого тижня до дискусії про емісію знову звернувся Президент Леонід Кучма. Через кілька днів голова Комітету Верховної Ради з питань фінансів і банківської діяльності Валерій Альошин попередив, що йдуть нові «дискусії з приводу грошової емісії у країні під час затвердження бюджету». Тут у читача справедливо може виникнути ряд запитань: чому ці дискусії ніяк не вщухнуть? невже й справді економічна теорія така неоднозначна? чому ніхто не згадує уроки практичного (а не «дискусійного») включення друкарського верстата 1992—1993 років? Треба зазначити, що, незважаючи на банальність цих запитань, відповісти на них не так просто. Більше того, немає ніякої упевненості в тому, що знайдена відповідь хоч частково задовольнить того, хто запитує. Проте ми ризикнемо запропонувати читачеві кілька версій, що пояснюють ці «чому».

ЕМІСІЯ: ТРОХИ АЗБУКИ

Класик світової економічної думки, автор теорії, іменованої «кейнсіанством» (що у певному розумінні опонує нелюбимому у нас «монетаризму»), Джон Мейнард Кейнс писав: «Кажуть, Ленін вважав, що розвал системи грошового обігу — кращий спосіб знищення капіталістичного ладу... Ленін був безумовно правий. Немає більш вірного й дійового способу повалення основ існуючого ладу, ніж підрив грошової системи. Цей процес пробуджує всі руйнівні сили, приховані в економічних законах, а сама хвороба протікає так, що діагноз не може поставити жодна людина».

Гіперінфляція, яку мав на увазі Кейнс, як і «приховані сили економічних законів», що її провокують, у принципі не такі таємничі, як це видається спочатку. Економічна наука в цьому значенні має у своєму розпорядженні точну відповідь, як і чому грошовий обіг може бути зруйнований. І робить це за допомогою рівняння кількісної теорії грошей: М (кількість грошей) помножене на V (швидкість обігу) дорівнює Р (рівень цін) помноженому на Y (обсяг ВВП) — MV=PY. Коли наші політики говорять про емісію, вони в основному мають на увазі «М», тобто добавляння грошей за допомогою друкарського верстата, збільшення швидкості «обертання» грошових мас (у післякризовий час цей показник «стрибнув» із 7,9 разу до 10,3) і, рідше, за допомогою інших операцій (див. про це нижче). При цьому вони сподіваються, що у другій частині рівності повинно статися збільшення ВВП, а зростання цін буде «зовсім незначним». Але це, як говориться, бажане. В українській пострадянській реальності приріст «М» відбувався завжди, завжди була інфляція «Р», але ніколи не було зростання ВВП. Як не дивно, але такий стан справ класичній теорії теж суперечить. Незважаючи на те, що визначальними для збільшення виробництва «Y» є не грошові, а структурні, фіскальні (оподаткування) та бюджетні процеси, капіталістичне виробництво звичайно на зростання грошової пропозиції відгукується не тільки інфляцією, а й збільшенням випуску продукції. До речі, максимальному використанню саме цієї закономірності присвячена теорія Кейнса. Вона, зокрема, допомагає розрахувати оптимальну величину збільшення пропозиції грошей через державні інвестиції з тим, щоб, зрештою, дати поштовх економічному зростанню.

Цікава особливість нашої економічної політики полягає ще й у тому, що віднедавна про зв’язок емісії й зростання ВВП взагалі якось не говорять, а вся дискусія змістилася в площину завдання «не допустити великої інфляції». Тож питається, навіщо тоді проводити емісію? Щоб підвищити індекс монетизації, відповідають нам. Тобто ставиться мета, яка нібито реабілітує засоби. Але чи не лукавлять з нами?

ЕМІСІЯ: НЕТРАДИЦІЙНИЙ ПІДХІД

Економічна криза, яка сталася в Росії і в Україні, а також очевидна неринковість економік, що обвалилися, не можуть не поставити під сумнів застосовність для лікування наших хвороб сучасних економічних і соціальних теорій. Та й офіційній владі ці теорії потрібні, мов імпортні продукти при Союзі, — щоб виставити на стіл при гостях. Нові політекономічні доктрини, що з’явилися останнім часом, як гриби під час кризи, майже не залишають сумнівів у тому, що «друкування грошей» на корумпованому СНДівському просторі в принципі не може орієнтуватися на цілі, при досягненні яких західна економіка використовує наведену вище формулу. Ось їхні основні аргументи.

Пострадянський господарський уклад можна вважати ринковим тільки в дуже вузькій сфері легальних відносин із світовими ринками, у той час як всередині країни (та й у багатьох міжнародних аспектах) його якщо й можна назвати ринковим, то тільки в значенні адміністративного ринку. Не виключено, що саме завдяки згаданій необхідності спілкуватися з гостями «звідти» розміри придруковування грошей можна було якось прогнозувати й контролювати. Інакше отримуваного від емісії прибутку ніколи б не було достатньо. Так що емісія для нас — не питання теорії. І ось чому.

Корумпованість чиновників, злодійство підприємців і пересічних громадян, бартер і «чорна готівка» — зовсім не випадкові феномени, що супроводять становлення демократії й ринкової економіки, а системні характеристики російського та схожого на нього українського адміністративного ринку. На так званих фінансових ринках обертаються гроші, вичавлені «новими» з контрольованих ними підприємств, а також різного роду ризикові й позикові іноземні капітали. Основою ж реального сектора економіки став ринок боргів. Держава обслуговує цей ринок: створює борги, їх розподіляє й намагається контролювати торгівлю ними. Борги в такій економіці виступають як фінансові та адміністративні активи, якими суб’єкти цього специфічного ринку торгують із кінцевою метою пред’явити їх державі. Держава демонструє накопичені борги світовій фінансовій спільноті і ви-прошує у неї позики для їхнього погашення. Борги відображають бартерні відносини між товаровиробниками. Товарні кредити, якими обмінюються підприємства та організації, враховуютьс

я як взаємні заборгованості, які при вдалому збігу обставин може погасити держава. Ті борги, які вдалося конвертувати в реальні гроші, утворюють основу ринку «чорної готівки». Істотна частина розрахунків між економічними суб’єктами російської економіки відбувається в «чорній готівці» та в іноземній валюті. Ринок боргів, так само, як ринок кредитів у природній ринковій економіці, створює загальну зв’язність економічних і соціальних суб’єктів і забезпечує передбачуваність економічної поведінки. Розміри боргів визначають адміністративний і політичний статус їхніх власників: чим більший борг, тим вищий статус. Джерелом грошей для легального фінансового ринку стали зовнішні запозичення й портфельні інвестиції, а для ринку «чорної готівки» — нелегальний експорт та імпорт товарів і валюти.

Коротше кажучи, країна відкрила саму себе й навколишній світ як джерело грошей, і її жителі винаходять витончені способи їхнього добування: від лжеекспорту й лжеімпорту до мімікрії під бідність і «додаткової грошової емісії». А вже хто який спосіб для себе вибере, залежить виключно від місця в політичній ієрархії. Утім, це тільки гіпотеза. Але зовсім не гіпотеза те, що будь-які гроші, дай їх у розпорядження нашому чиновнику, розподілятимуться за гроші. Саме тому, коли ми чуємо слово «емісія», то завжди маємо на увазі «корупція».

ТОЧКА ЗОРУ

Валерій ЛИТВИЦЬКИЙ, помічник Президента України з питань економіки: — Грошова маса — це величина, яка залежить від двох змінних. Перша змінна — це монетарна база, збільшення якої відбувається через емісію. Друга складова — це швидкість обертання грошей або, іншими словами, довір’я до грошей. Якщо довір’я до грошей хороше, велике, люди не біжать від грошей, не перетворюють їх на долари, товарну масу. Банки через грошовий мультиплікатор за певних умов насичують економіку грошима. Рівень насичення економіки грошима називають ще коефіцієнтом монетизації, який вказує на частку покриття грошима вироблюваного в країні ВВП. Наше завдання полягає в тому, щоб збільшити грошову масу, роблячи упор не на першу складову, і не стільки на першу (тому що там ризики великі, будь-яка емісія здатна викликати певне збільшення інфляції: велика емісія дає гіперінфляцію). У той же час повністю уникнути роботи з першою складовою ми поки що теж не можемо. Поки є дефіцит бюджету, то ризик інфляції й факт інфляції буде. Як би дефіцит не покривався, чи то за рахунок прямої кредитної емісії Національного банку (коли він прямо кредитує дефіцит бюджету), чи то коли НБУ робить це непрямо, купуючи цінні папери. В останньому випадку інфляційний ефект менший, але все-таки він існує. Інша справа, що не можна недооцінювати лихо інфляції, але й не можна скидати всі біди тільки на інфляцію. Тому наше завдання у тому, щоб збільшити грошову масу без неприйнятних інфляційних наслідків, тобто роблячи упор не на грошову емісію, а на структурні, податкові, бюджетні реформи — на все те, що відновлює довір’я до гривні й одночасно працює на підвищення коефіцієнта монетизації. Емісія як така впливає й на курс гривні, й на споживчий ринок. Тому якщо держава вибирає такий шлях збільшення грошової маси (внаслідок різних обставин), то вона повинна потурбуватися про так звані амортизаційні ефекти. Якщо емісія використовується на таке фінансування дефіциту бюджету, яке пов’язане в основному зі споживанням, то ціновий ефект буде негативним. Якщо йдеться про те, що емісійні ресурси використовуються на якісь конкретні об’єкти, то треба серйозно попрацювати над тим, щоб надані кредити справді дали віддачу. Це дуже складне завдання. Тому якщо немає впевненості в тому, що вдасться уникнути негативних наслідків, то, як кажуть, «не впевнений — не обганяй». Тут є і ще один аспект. Паралельно з опрацюванням проектів зв’язаної емісії повинна вестися серйозна робота над антикорупційними механізмами.

№213 06.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»