Як бути ближчим до глядачів?

Піднята минулого тижня у «Дні» тема розвитку місцевого мовлення («Нова якість і «Українська журналістська платформа. Чи можуть регіональні ЗМІ підняти планку загальнонаціонального діалогу?» (№46—47 від 17 — 18 березня ц.р.) викликала чималий резонанс. У редакцію продовжують надходити звернення від журналістів та експертів із регіонів, які діляться своїм баченням майбутнього українського ТБ. Аби продовжити тему, «День» пропонує найцікавіші думки експертів, які відповіли на три запитання:

1. У час цифрового мовлення та інтернету поняття «регіональний», «місцевий» для каналів мають лише фактор прив’язки до місцевості й аж ніяк не є ознакою провінціалізму чи другорядності. Виходячи з конкуренції за якість контенту і розширюючи свою аудиторію, про яку роль та надзавдання місцевого ТБ, на вашу думку, можна говорити?

2. Чи можуть регіональні канали виступити мотиваторами загальнонаціонального смислового діалогу? Що для цього необхідно?

3. Чи підтримуєте ви ініціативу «Українська журналістська платформа»? Яка ваша думка щодо цього?

«ІНІЦІАТИВА «Дня» — НА ЧАСІ. МЕНЕ ДИВУЄ ІНЕРТНІСТЬ НАШОГО МЕДІАСЕРЕДОВИЩА»

Євген ЛОПУШИНСЬКИЙ, екс-директор ОДТРК «Лтава», медіаексперт:

Із появою цифрових та інтернет-технологій можливості регіонального телебачення стали якщо не максимально широкими, то значно більшими, зокрема з’явилася можливість викладення матеріалу у відеохостингу «Ютуб» та інших сервісах, що дозволяє максимально охопити аудиторію й не прив’язуватися до певної території лише тому, що споживач має змогу бачити канал за допомогою аналогової антени чи кабельного мовлення. З’явилося багато досить пристойних телеканалів у тій же кабельній мережі, які починали як регіональні мовники.

Я вбачаю сенс і місію телеканалів, особливо регіональних, у тому, щоб бути майданчиком для створення середовища, причому в різних аспектах — культурному, науковому, політичному, громадському. Звичайно, якщо ми говоримо, що рухаємося у бік європейських цінностей, у бік розвитку громадянського суспільства, то тут найперша місія — ЗМІ. Думаю, що за допомогою місцевих телеканалів процес формування громадянського суспільства має пришвидшуватися, бо це завдання №1, яке мають виконувати регіональні мовники. Людині з Полтави, наприклад, важко вийти в ефір загальнонаціонального телеканала, хоч вона і буде успішним науковцем, який зробив відкриття. А тут виходь, розповідай, ставай відомим!

На рівні Полтави, на жаль, такий процес недостатній. Я плекаю надію, що з реальним переходом на суспільне мовлення локомотивом цих процесів може стати регіональний суспільний телеканал «Лтава». Хоча поки що, крім зміни вивіски, про якісні перетворення в телеефірі не йдеться. Тому в масштабах міста та області ситуація однакова — телеканали зазначену місію не виконують, а їхня функція зводиться до того, що вони інформують і розважають.

Мають і повинні, подекуди й виступають, зокрема є певні програми, в яких порушуються досить серйозні теми. Є інша проблема, з якою гостро стикаються журналісти під час підготовки до телевізійних ефірів, — це проблема відсутності фахових спікерів, котрі можуть обговорювати вузькоспеціалізовані теми. Як правило, на екрані багато політиків, яким байдуже, що коментувати. Але дуже мало по регіонах людей, які готові брати участь у дискусіях. Що вже говорити про місцеві канали, якщо навіть в ефірах центральних є з десяток людей, які мігрують з одного телеканала на інший.

Як правило, на місцевому телебаченні список спікерів обмежується одним аркушем блокнота журналіста. Взяти для прикладу приватний полтавський телеканал, де на програму запрошують одних і тих самих людей, інколи навіть не вдаючись до логіки доцільності їхньої участі в обговоренні певної теми.

Із текстом ініціативи я ознайомився давно, і обома руками «за». Чесно кажучи, я трохи скептично ставлюся до спілок із минулого, які формувалися десь ще за часів радянської влади у тих же кабінетах, де засідав партком. Фактично вони плавно перекочували вже в незалежну Україну, але перейшли під виглядом таких собі незалежних громадських організацій. На мій погляд, повертаючись до теми громадянського суспільства, нас можуть врятувати лише дієві громадські організації, які не пов’язані з владою, щоб не було профанації ідеї громадської ініціативи. Це можна простежити на прикладах профспілок, які найчастіше виконують лише приховану роль підтримки ініціатив роботодавців, а не захисту працівників. Галузеві спілки не виконують ролі захисту. У нашому випадку — це захист прав та інтересів журналістів.

Якщо ми говоримо про співпрацю зі спілкою російських журналістів, то, на мій погляд, подібні речі за нинішніх реалій взагалі неприпустимі. Як можна з пропагандистами сідати за один стіл і вирішувати якісь питання, шукати шляхи якогось примирення? Абсолютний нонсенс. Почнімо з того, що в Росії журналістики взагалі немає, а є пропагандистська машина, є купа людей — майстрів пера і мікрофона, — які використовують свій талант на обслуговування режиму, тому вони не мають жодного морального права називати себе журналістами. Журналістика — це трохи інше, панове. Тому, повторюю, про яку співпрацю з російською спілкою йдеться?

Я член НСЖУ з 2010 року, але я не можу згадати жодного дієвого заходу, який би провела зокрема наша обласна спілка, крім обов’язкових звітно-виборчих конференцій або прибирання біля пам’ятного знака загиблим журналістам. Я не розумію взагалі схеми діяльності. Ще працюючи керівником обласного телеканала, я казав своїм співробітникам: національна спілка, профспілки — добре, але це формальна річ і пережиток минувшини. Особисто я на рівні Полтавської області не пам’ятаю жодної заяви спілки журналістів під час тиску на медіа з боку влади чи коли перешкоджали діяльності журналістів протягом, приміром, виборчих кампаній.

Якщо НСЖУ не хоче займатися протидією російській агресії, а вважає, що ми повинні з так званою спілкою журналістів РФ налагоджувати діалоги, то хай самі й налагоджують. Місія українських журналістів — дотримуватися всіх законів журналістської етики та стандартів і боротися та протидіяти російській пропаганді.

Ініціатива ж «Дня» — це справді на часі, тому мене дивує інертність нашого медіасередовища. Є дуже багато достойних постатей, які з’явилися в незалежній Україні й для яких свобода слова — не порожній звук. Тому вони повинні також підтримувати подібний почин. Можливо, про ініціативу «Дня» не достатньо поінформовані колеги, оскільки вона поки не набула значної підтримки. Особисто я «за» і готовий поставити підпис під цією заявою.

«В ЛОКАЛЬНИХ МЕДІА З’ЯВЛЯЮТЬСЯ СЕРЙОЗНІ ПРОГРАМИ»

Олександр ХОРУЖЕНКО, директор Сумського відокремленого підрозділу Центру розвитку місцевого самоврядування:

Оскільки на українському ринку мудрості й репутації дуже високий ступінь волатильності [volatility], роль місцевих медіа в цей час може значно підсилюватися. Без прив’язки до звичних західних стандартів у журналістиці — відокремлення фактів від коментарів, надання альтернативних думок тощо. Сьогодні і з фактами, і з фейками, і з коментарями не все так просто. Адже факти — це traffic. Цінність голих фактів, як і голих коментарів, дуже обмежена. Хоча нещодавно навколо цього будувалася ціла філософія української медіаспільноти — це було зрозуміло і засадниче. Погано те, що регіональні канали працюють у новинах із «фактами», як юзери працюють із потоком інформації в соцмережах. Дуже часто абсолютно серйозно обговорюють навіть похідні від псевдофактів і псевдофейків — про обговорення обговорень фейків. Цінності в цьому мало. З іншого боку, в локальних медіа з’являються серйозні програми, формується «контент» — фахова інтерпретація фактів, журналістика пояснень, що дозволяє робити складні теми більш доступними, подаючи необхідний контекст у зручній і швидкій для сприйняття формі. Без театральних дійств і політичних розборок. Є майданчики, де глядачів ніби запрошують самих стати віртуальними співучасниками дискусії. І це стає серйозним продуктом. Це складно, потребує критичного розгляду активних мислячих експертів і створених ними середовищ. Така цікава ситуація: коли мислячі люди спочатку самі формують попит на critical thinking від кожного громадянина, кожного обивателя, кожного юзера. А потім через локальні медіа — самі ж задовольняють цей попит пропозиціями через створений аналітичний медіапродукт.

Діалог потрібен. Регіональні телеканали є ближчими до своєї аудиторії й можуть ефективніше вивести людей зі стану психологічної ломки постреволюційного морального стану. Коли нові суспільні відносини на базі нового громадського договору так ніхто і не подумав встановити. Проте в місцевих студіях легше виповзти зі стану дезорієнтації, разом прощатися з ілюзіями, знайти спільні точки світобачення. У нас же сильно розвинута традиційна хвороба — недовіра одне до одного. Вечірні регіональні новини показують одну картинку — волонтери, добровольці, чиновники, реформатори й інші прекрасні групи громадян України так і не знайшли цілющої пігулки для швидкого вирішення фундаментальних історичних і сучасних викликів. Тому вилазить ще одна історична болячка — тяжіння до отаманщини. А отаманщина — це регіональна політика. А регіональні медіа повинні стати ініціаторами таких смислових діалогів. Із Києва цього не організуєш.

Щодо російської пропаганди. На нас це не дуже діє. Якщо колись говорили: «де два українці — там три гетьмани», то сьогодні ще можна додати: «чотири експерти і п’ять блогерів». Наша вроджена стійкість і критичне мислення, а також набір нових інформаційних і соціальних можливостей роблять російський медіацех більш схожим на агресивно-кумедний цирк. З ними важко тягатися в сенсах здорового глузду. Але якщо є час і поставити таку мету — можна. Читаю і дивлюся Романа Цимбалюка зі столиці Мордора, і він викликає просто бурю захоплення. Тут вихід один: перестати страждати, не напружувати мізки, розуміючи, що задача росіян — тримати нас у стані шоку і трепету. Сприймайте кремлівські інформаційні провокації як пінг-понг, тенісні подачі. Їх можна відбивати, і це можна використовувати з користю для нас. Ну, і той факт, що український порядок денний зараз просто домінує в російському інформпросторі, — це добре. Ми їхній фантомний біль.

«НЕ У ВСІХ РЕГІОНАХ ДОСТАТНЬО НОСІЇВ СМИСЛІВ «ТЕРИТОРІЇ РОЗУМУ»

Антон БУГАЙЧУК, журналіст, політолог (Луцьк):

На мою думку, щодо місцевого телебачення ми теж можемо говорити про певну децентралізацію. Так, тут теж чимало каналів, залежних від олігархічного (чи міні-олігархічного) капіталу, проте на рівні області чи навіть певного міста ми також можемо говорити про відносно незалежні медіа, які демонструють зовсім інший рівень контенту. Доступність нових технологій дозволяє відносно дешево продукувати якісні сюжети на теми децентралізації, волонтерства, підтримувати громадські ініціативи тощо.

Отже, важливо, щоб місцеве телебачення було справді «ближчим» до своєї локальної аудиторії. А колективи таких каналів були готові створювати інтелектуальний та водночас популярний контент (так-так, це можливо, якщо знайти правильну стратегію). У такому разі це телебачення може продукувати контент, який відображає життя, свідомість та інтереси локальної аудиторії, а не обмежуватися гучними всеукраїнськими скандалами, які мають велику складову «шоу» та не відображають глибини реальних суспільно-політичних, економічних, культурних та інших процесів.

Регіональні канали можуть артикулювати думки, бачення та позиції своєї регіональної аудиторії. Адже фактично успішним може бути лише канал, який транслює контент, необхідний його аудиторії. Тож дуже важливо знайти оптимальне поєднання телепродуктів про економічні, соціальні, екологічні, іноді навіть побутові проблеми жителів вашого міста чи району з інтелектуальним продуктом, продуктом із місією. Хтось від нього відмовляється (бо ж «не рейтингове!»), проте насправді це шлях у нікуди. Важливо, щоб окрім розважального контенту та джинси (а вона часто є на регіональному ТБ) керівництво та колективи цих каналів були готові до організації смислового діалогу. У «Дня» є така місія й є люди, які готові до організації такого діалогу. Проте вони є не всюди, зокрема і на регіональному телебаченні. Не у всіх регіонах достатньо носіїв настільки глибоких смислів та пропагандистів «території розуму».

Я вважаю дуже дивною позицію тих, хто шукає «примирення» із людьми, які займаються пропагандою під виглядом журналістики. В Росії можна назвати умовно незалежними кілька медіа, з якими теоретично можна працювати в індивідуальному порядку. Проте системна співпраця неможлива, адже переважна більшість російських ЗМІ — це інформаційна підтримка російського режиму, де не йдеться про журналістські стандарти. Позбутися надмірної «мови ворожнечі» ми можемо і без взаємодії з росіянами. Хоча, на мою думку, українські журналісти не можуть і не повинні абстрагуватися від свого народу і свого громадянства. Проте це, звичайно, не означає замовчування прорахунків, корупції та інших зловживань представників української влади, зокрема і силових структур.