«ТБ мало б орієнтуватися на «День»

Через два тижні світ відзначатиме 70 річницю завершення Другої світової війни. Немає сумнів, що до ювілею російське ТБ підготує чергову порцію отруйного псевдоісторичного телепродукту. Якою має бути відповідь українських телеканалів? Які ключові меседжі повинні прозвучати з телеекранів? Чи звертались телевізійники напередодні 8-9 травня за коментарями й консультаціями до науковців? «Ніколи не виживе той народ, котрий сприймає свою історію очима сусідів», – вважав Ніцше. Сьогодні очима, якими суспільство бачить не лише на історію, а й власну дійсність є телеекран. Чому за роки незалежності в українців досі немає цілісного і гармонійного сприйняття власної історії і чи є вина тут вітчизняного ТБ? Про це, а також про власні телесмаки «Дню» в традиційній рубриці цього разу розповіли наукові співробітники Інституту Історії України НАНУ.

«БУЛО Б ЧУДОВО, ЯКБИ ТЕЛЕКАНАЛИ ПРАЦЮВАЛИ З ІСТОРИЧНИМИ ТЕМАМИ САМЕ ТАК, ЯК З НИМИ ПРАЦЮЄ ГАЗЕТА «ДЕНЬ»

Станіслав Кульчицький, завідуючий відділу Історії України 20-30-х рр. ХХ ст. Інституту Історії України НАНУ, доктор історичних наук, професор:

– Переважно замість телевізора я надаю перевагу Інтернету. Це зручніше й тут можна самому вирішувати, що дивитися. На українському ТБ не вистачає практично всього. Наші канали – дуже комерціалізовані, вони показують надто багато реклами. Водночас контент в ефірі дешевий – досі це переважно російські серіали. Як на мене, телеканалів, які і університетів, в Україні надто багато. Адже справа не в кількості, а в якості.

На жаль, наше телебачення – олігархічне. Але при цьому засобів і фінансових ресурсів для того, щоб робити якісні історичні сюжети, у них завжди не вистачає. Правду кажучи, це й справді не дешеве задоволення. Я часто дивлюся Viasat History. Їхній контент доводить, що якісний телевізійний продукт на історичну тематику може зацікавити глядачів. На жаль, у нас такого немає. Звичайно, про історичний канал можемо поки що помріяти, але спеціальні тематичні науково-популярні програми повинні з’явитися. Потрібні також художній контент, серіали про українську історію. Адже поки що натомість ми дивимось російські серіали, а там історія трактується дуже специфічно – у ній немає місця Україні та українському народу. Росія намагається присвоїти нашу історію. Саме це дає сьогодні право Путіну не соромлячись говорити про те, що українці та росіяни – один народ.

Хочу відзначити, що після Революції Гідності та початку збройного конфлікту на Донбасі увага до істориків з боку журналістів і, зокрема, телевізійників дуже сильно зросла. До фахівців Інституту Історії України тепер набагато частіше звертаються з проханнями про інтерв’ю та коментарі. І це цілком зрозуміло – адже вітчизняна історія перетворилася сьогодні на поле битви. Зараз ми змушені переконувати наших співгромадян, що Україна була завжди, а не з’явилася в ХХ столітті, що ми брали безпосередню участь у Другій світовій війні, що Київська Русь – це наша спадщина. Було б чудово, якби телебачення працювало з усіма цими темами саме так, як з ними працює газета «День».

Історичні програми на українському ТБ переважно прив’язані до певних дат. Мені здається, це не зовсім правильний підхід. Потрібно розробляти загальну програму висвітлення нашої історії на екрані. На мою думку, тут повинні допомогти Український інститут національний пам’яті та Міністерство інформаційної політики, які мають займатися налагодженням зв’язків між журналістами та науковцями. Необхідно прив’язати національну пам’ять до здобутків історичної науки (адже це – не зовсім теж саме). Національна пам’ять у нас дуже деформована. Щоб подолати протиріччя, які є у суспільстві, зокрема щодо історії Другої світової, ми повинні розповісти людям справжню нефальсифіковану історію. Досі цим ніхто не займався. В Україні практично не було хорошого телевізійного контенту на цю тему. Мені здається, закінчення Другої світової слід відзначати водночас і як день перемоги українського народу над окупантами, і як день пам’яті за загиблими – адже на території України загинуло від 9 до 10 мільйонів людей (тобто майже четверта частина населення)!

На жаль, український кінематограф сьогодні перебуває у дуже примітивному стані. Вважаю, що попри складну економічну ситуацію держава повинна впровадити програму підтримки вітчизняного кіно навіть. Саме засобами кінематографа ми повинні широким фронтом вести просвітницьку роботу. І йдеться не лише про полеміку й реакцію на російську пропаганду. Телебачення повинно більше висвітлювати, зокрема, й діяльність істориків. Адже, наприклад, в Інституті Історії України НАНУ щороку з’являються цікаві книжки про Другу світову війну. Вважаю, що журналісти та кінематографісти повинні їх опрацьовувати. Зі здобутками науковців мають напряму контактувати діячі культури. Здобутки – є, але суспільство про них знає мало. Наприклад, у відділі історії України періоду Другої світової війни Інституту історії України НАНУ, який очолює професор Олександр Лисенко, зараз працює багато нових людей, є молодь. Це талановиті науковці, вони підтримують контакти з колегами у Європі. Але тиражі в 100-200 примірників, якими друкуються їхні праці, не дають можливість суспільству ознайомитись з ними. Тут повинні допомогти телебачення, преса й інші науково-популярні форми.

Чудово, що нинішні телевізійники представляють переважно нове покоління. Вони вчилися вже у 90-ті й тому, а тому, на відміну від старшого покоління, яке вивчало лише історію СРСР, знають історію України. Звичайно, ми не можемо вимагати від журналістів глибоких знань з історії, але вони повинні бути своєрідною передавальною інстанцією. Співпраця наукових співробітників Інституту історії України з журналістом газети «День» Ігорем Сюндюковим – це хороший приклад, який варто наслідувати.

«ТЕЛЕБАЧЕННЯ ПОВИННЕ СТАВИТИ ВИЩУ ПЛАНКУ – ЩОБ СУСПІЛЬСТВО ДО НЕЇ ТЯГНУЛОСЯ»

Тарас Чухліб, провідний науковий співробітник Інституту історії України НАН України, директор Науково-дослідного інституту козацтва, доктор історичних наук:

– Телевізор час від часу вмикаю. Цікавлять передусім просвітницькі програми, передачі про географію, життя та історію інших країн. Але все це здебільшого на іноземних каналах. Фільми дивлюся переважно детективні, на військову тематику. Щоправда, в телевізійних трансляціях вони надто часто перериваються рекламою, тому завантажую з Інтернету.

Українські телеканали часто не відповідають жодним світовим нормам. Нерідко вони пасуть задніх навіть у порівнянні з російським ТБ. Новини нагадують кримінальну хроніку. Наприклад, в «ТСН» на «1+1» або в «Фактах» на ICTV з 15 подій, які висвітлюються – 7-10 на кримінальну тему. Якось я навіть спеціально порахував. Вбивства, пожежі, самогубства – все це відбувається у кожній країні, але ж зовсім необов’язково щоразу виносити ці теми в національні новини. Натомість не вистачає повідомлень про культуру, видання нових книг, нові постановки в театрах. Українське ТБ  не виконує просвітницьку і виховну функцію, як це відбувається в розвинутих країнах. Адже саме телебачення серед іншого повинно виховувати громадянина держави. Для цього потрібно ставити дещо вищу планку – щоб суспільство до неї тягнулося. Слід запрошувати в ефіри авторитетних експертів, науковців. Наші канали натомість навпаки пропагують маскультуру, яка лише занижує потреби глядачів.

Українське ТБ не здатне відповісти на виклики, які ставить перед ним Росія з її пропагандистськими програмами та фільмами, тому що у нас немає власного національного продукту, зокрема й кінематографа. Адже два-три фільми на рік – це ніщо. Натомість в російському кіно, яке займає його місце, обстоюються тоталітарні погляди. В їхніх фільмах про Другу світову війну помітні шовіністичні акценти – там не має місця солдату-герою українцю, не кажучи вже про представників інших, окрім російського, народів, які воювали в складі Червоної армії. Я цілком підтримую заборону таких картин в Україні. Російське ТБ не соромлячись займається обслуговуванням інтересів влади.

З другого боку, навіть Голівуд випускає фільми ідеологічного спрямування, зокрема на військову тематику (про Ірак, Афганістан). У будь-якій країні національний кінематограф серед іншого виконує пропагандистську функцію, нав’язуючи певний спосіб життя і бачення історії, хоча, можливо, на перший погляд, глядач цього навіть не помічає. Україна повинна нині не боятися робити контрпропагандистські фільми. В умовах війни кіно- і телепродукція завжди виконує роль інформаційної зброї. Не вистачає на українських каналах й просто правдивого висвітлення нашої минувшини. Потрібно донести до глядача, що історія України – це історія боротьби. Впродовж віків, ще з часів Скіфії і аж до козаччини та першої половини ХХ століття ми жили постійно перебуваючи у воєнному стані. Протягом століть нашу землю намагались загарбати. Все це не відображено в нашому кінематографі.

Українські документалісти були одними з найкращих в СРСР. Чому цей досвід зараз не використовується? Адже документальні фільми дешевші, ніж художні. Цього року ми вже запізнилися з фільмами власного виробництва до 8-9 травня. Друга світова не була для нас «великою вітчизняною», бо українці воювали в ній по обидва боки фронту й часто проти власної волі. Все це слід пояснювати глядача з екранів, а для цього в студії потрібно запрошувати істориків та інших експертів. При створенні художніх фільмів завжди необхідно запрошувати науковців-консультантів – сьогодні картини часто відображають лише уявлення режисера чи сценариста, які можуть бути далекими від історичної правди.

Успішних, якісних проектів на історичну тематику на українському ТБ небагато, але вони є. Зокрема, хочу відзначити «Історичну правду з Вахтангом Кіпіані» на телеканалі Zik. Кіпіані створює професійний контент, оскільки сам за освітою є істориком. Хороші програми робив Андрій Охрімович, а зараз його справу достойно продовжує Олег Криштопа, який став ведучим «Машини часу» на «5 каналі». Те ж, що ми бачимо на ICTV, «Інтері» та «СТБ» здебільшого зводиться до пошуку сенсаційних нічим не підтверджених «фактів», які міфологізують та спотворюють нашу історію. Вдалий якісний український фільм на історичну й особливо військову тематику мені назвати складно. Зрозуміло, що всього цього не досить, саме тому наші громадяни продовжують мислити категоріями часів СРСР, або ж оперують недостовірною інформацією з сумнівних джерел.

«ГОНИТВА ЗА СЕНСАЦІЯМИ – НЕ КРАЩИЙ ШЛЯХ ДО ІСТИНИ»

Лариса Якубова, провідний науковий співробітник Інституту історії України НАН України, доктор історичних наук:

На жаль, впродовж останнього року час, який можна дозволити собі витратити на перегляд телевізійних програм катастрофічно зменшився. Втім не лише зайнятість, а й формат та наповнення низки передач і проектів, які дивилася впродовж попередні років, вивів їх з ужитку з об’єктивних причин. Перш за все, «пішли у відставку» розважальні програми. Зважаючи на події останнього року, дивитися їх стало просто нестерпно. Передовсім це стосується проектів «Х-фактор» та «Україна має талант». Попри позитивну функцію, що вони виконували в минулі роки, проекти наближаються до свого логічного кінця, оскільки їх формат не спромігся адекватно відреагувати на зміни в суспільстві.

Сьогодні передусім переглядаю новинні блоки на всіх доступних каналах – це професійна звичка. Для істориків новини ? історичне джерело, а джерела потрібно використовувати всі, застосовуючи до них відповідну професійну методику. Не можна сказати, що при бажанні, людина з певною підготовкою не віднайде в тій інформаційній навалі правду. Втім завдання це, як і раніше, ускладнюється не завжди відповідною часові кваліфікацією журналістів. Лише кілька каналів спроможні на належному рівні відповідати на виклики, що постають не лише в контексті «гібридної війни», а й у контексті внутрішніх потреб українського суспільства. Найкраще з ними, на мій погляд, справляються журналісти «1+1», почасти «Першого національного». Найбільш популярний і «розкручуваний» практично усіма каналами формат політичних шоу вочевидь перетворився на абсолютно комерційний сегмент телеринку: одні й ті ж обличчя політиків, одні й ті ж замовники, одні й ті ж з передачі в передачу «експерти». Тут відбувається не пошук відповідей на суспільно важливі проблеми, а обслуговування інтересів певних політичних сил та їхніх господарів.

Якими українці бачать себе на екранах? Слід відзначити небезпечну тенденцію, що вже кілька років поспіль визначає обличчя низки каналів. Йдеться передовсім про «скандально-розважальні» шоу («Три весілля», «Холостяк», «Стосується кожного», «Битва екстрасенсів», «Давай одружимося» і т.і.), в яких мешканці України постають у вкрай, м’яко кажучи, непривабливому вигляді. Зважаючи на рейтинги подібних передач, споглядання людей, готових на все заради грошей, приносить масу задоволення значній частині населення. Вважати це нормальним не можна. Слід завважити, що наслідки діяльності цього сегменту медіа-ринку в Росії всім відомі ? саме він у купі із політичним ток-шоу готував мешканців країни до суголосного сприйняття будь-яких рішень Кремля, культивуючи в них несмак, варварство, нетерпимість до інакших думок, культурних і політичних течій.

Досвід Росії стосовно впливу на масову свідомість, безумовно, має враховуватися українськими мас-медіа. Але копіювати їх, або ж навпаки – вибудовувати свою стратегію від противного не потрібно. Врешті, завдання, що стоять перед нашим суспільством і російською владою, на щастя, неспівставні. Український уряд не прагне (та й неспроможний) взяти масову свідомість під цілковитий контроль. Завдання наші інші ? підняти український проект на ту височінь, яка забезпечить збереження державного суверенітету за рахунок внутрішнього суспільного ресурсу: свідомості громадян, їхнього прагнення свободи, миру, правди. Завдання, слід зазначити, не з легких. Українське телебачення ще не підійшло до усвідомлення важливості масової просвітницької роботи в середовищі українського глядача. Впродовж років канали радо транслювали «Цивілізація Incognitа» В. Бебика замість того, аби відроджувати історичну пам'ять народу. Гонитва за сенсаціями – не кращий шлях до істини. Нашої історії нема чого цуратися. Історію просто треба знати. Історичний досвід України трагічний і неоціненний. Позитивні кроки в цьому напрямку, як здається, робить «Перший національний» в рамках проекту «Війна і мир».