Про провокаційні технології

Перегляд останніх новинних програм наших телеканалів залишив украй безрадісне враження. Після того, що сталося в Печерському суді, будь-які згадки про демократію, правову державу й законність сприймаються як цинічне словоблуддя. Ну, з цією владою все зрозуміло. Не зрозуміло з нами, з громадянським суспільством, і особливо з його інтелектуальною частиною.

Авторитарні режими часто ставлять людей, передусім інтелігенцію, в пограничну ситуацію, що вимагає особистого морального вибору й взяття на себе всієї повноти відповідальності за нього перед Богом і власною совістю. І тоді інтелігенція будь-якої нації може розколотися на дві частини: на тих, хто за справедливість і національні інтереси, і тих, хто за деспотичну владу з усіма її неподобствами. У «противсіхстві», як правило, є лише особливо лицемірна форма підтримки тріумфуючого зла. Це все одно що дивитися, як людину б’є вуличний хуліган, і зарозуміло заявляти, що й жертва, і її мучитель однакові. Звісно, це ніяк не допоможе побитому, але вельми надихне катувальника. Тепер ми бачимо чіткий вододіл між демократичною й патріотичною інтелігенцією з одного боку, й сервільною, угодницькою — з другого.

Лише тоді, коли в абсолютної більшості нашої інтелігенції зникне дух зради, здатність міняти країну на «лакомства нещасні», коли ми навчимося публічно говорити негідникові, що він негідник, і називати сміливо й принципово біле білим, а чорне чорним, Україна відбудеться.

Бути інтелігенцією державного народу — це вимагає аскези й самопожертви, упокорювання шкурницьких рефлексів, амбіцій, особистої самолюбивості. Це вимагає чіткої ідентифікації добра й зла не для групи, не для клану, не для інтелігентської тусовки, а для своєї країни. Тим паче що авторитарна влада завжди має в запасі цілий склад «бочок варення і ящиків печива» для інтелектуалів у вигляді почесних звань, вчених ступенів, штучних репутацій живих класиків для того, щоб знайти бажаючих виступати інтелігентською ширмою для непотребств влади.

І.М. Дзюба з гіркотою говорив про те, що в нас немає нації, а є пів-нації, чверть нації. Але я хочу запитати: а чи є в нас відповідальна національна інтелігенція, а не жалюгідні, дрібні люди, завжди готові пристосуватися до будь-якого режиму? Найсумніше, що впродовж багатьох років вони вдавали з себе українських патріотів, будучи насправді націонал-симулянтами, що перетворили українську справу на прибутковий особистий бізнес. Вони виробили цілу філософію виправдання зради, більше того, чисельні теорії, що героїзують непривабливі вчинки. Якби в нас була повноцінна інтелігенція, була б і нація.

Служіння Україні й служіння владі — це далеко не одне й те саме. Тим паче якщо від влади відчутно тхне антиукраїнським духом... Але навіть перед владою патріотичною, українською не слід плазувати, її треба з гідністю підтримувати.

Скандальна заява про солідарність з «боротьбою проти корупції» показала, що чимало інтелігентів України ніяк не можуть позбавитися радянської політичної естетики та стилістики з її «хоровими» засудженнями дисидентів і колективними заздоровницями на адресу партії й уряду. Але є ситуації, коли слід сказати або «так», або «ні». Що ж, ми сьогодні бачимо ще раз, хто є хто серед наших інтелігентів. Певна річ, знову знайшлися ті, хто й проти зла, й проти добра. Відсутність позиції — це їхня позиція!

РЕФОРМИ ВР ВІД ПАРТІЇ РЕГІОНІВ

А на «5-му каналі» Ганна Герман виступила з революційними закликами. По-перше, вона запропонувала вдвічі скоротити кількість народних депутатів. Твереза думка. Залишити фракцію Партії регіонів, а решту гнати в шию. По-друге, Герман запропонувала не платити нардепам грошей, мовляв, серед них бідних людей немає, нехай працюють на громадських засадах. Тобто, виходить, на думку представниці Адміністрації Президента, у Верховній Раді людей, які живуть на депутатську зарплату, немає. Але ж багачі, котрі не потребують зарплати, про яку пересічний українець може лише мріяти, працюватимуть не на країну, а на подальше примноження свого багатства. Це означає, що чесній, але небагатій людині у Верховній раді робити нічого. Але без елементарно чесних людей при владі — надії в нас немає.

На каналі, що веде мовлення на півдні України, — REAL ESTATE — неабияк насмішив іще один палкий трибун регіоналів, колишній вояка й великий друг українських журналістів Олег Калашников. Він повідав, що всю інформаційну ситуацію в Україні контролює... БЮТ. За тотальної влади Партії регіонів це можливо? Калашников дуже прагнув розписати успіхи й досягнення рідної партії.

З приводу актуальної політичної ситуації в країні шеф «Загальновійськового союзу України» (в українській історії аналогів цієї організації немає, але в Білому русі був такий «Російський загальновійськовий союз ») зробив глибокодумне й шокуюче відвертістю зауваження: «Ми сьогодні позбавляємо наших опонентів можливості взагалі будь-коли повернутися до влади, й це викликає їхню лють». Тисячолітній Рейх Партії регіонів? Риторика О. Калашникова страшенно нагадувала стиль радянського армійського політкерівника, що черпає ерудицію в журналі «Коммунист Вооруженных сил» і дає відсіч буржуазним фальсифікаторам.

«ПОПЕРЕДУ ВСІЄЇ ПЛАНЕТИ»

Не менше потішив і політолог Віталій Кулик, який виступав в ефірі каналу «УТР» і проникливо розповідав про погіршення життя трудящих у Європейському Союзі. Наприклад, у Швеції, за Куликом, живеться погано, та й у Польщі недобре. Вочевидь, треба орієнтуватися на прогресивний Китай, а не на «розтлінну» Європу. Я навіть засумнівався, Віталія Кулика я чую чи Євгена Царькова з КПУ... З великою печаллю політолог повідав про те, як прокляті буржуї ліквідують завоювання трудящих, обмежують допомоги, пенсії й різні інші виплати. А все чому? А тому, що зник Радянський Союз, призначення якого буцімто й було в тому, щоб самому жити бідно, але лякати Захід і змушувати його піклуватися про пролетаріат. Багато наших політологів погано знають історію: у тих-таки США, Канаді, Німеччині був досить високий рівень життя робітників, коли ще ніякого СРСР не було. До речі, і в нацистській Німеччині робочий клас мав такі умови праці й відпочинку, які абсолютно не можна було зіставити з ситуацією радянських колег.

Перегляд останніх новинних програм наших телеканалів залишив украй безрадісне враження. Після того, що сталося в Печерському суді, будь-які згадки про демократію, правову державу й законність сприймаються як цинічне словоблуддя. Ну, з цією владою все зрозуміло. Не зрозуміло з нами, з громадянським суспільством, і особливо з його інтелектуальною частиною.

Авторитарні режими часто ставлять людей, передусім інтелігенцію, в пограничну ситуацію, що вимагає особистого морального вибору й взяття на себе всієї повноти відповідальності за нього перед Богом і власною совістю. І тоді інтелігенція будь-якої нації може розколотися на дві частини: на тих, хто за справедливість і національні інтереси, і тих, хто за деспотичну владу з усіма її неподобствами. У «противсіхстві», як правило, є лише особливо лицемірна форма підтримки тріумфуючого зла. Це все одно що дивитися, як людину б’є вуличний хуліган, і зарозуміло заявляти, що й жертва, і її мучитель однакові. Звісно, це ніяк не допоможе побитому, але вельми надихне катувальника. Тепер ми бачимо чіткий вододіл між демократичною й патріотичною інтелігенцією з одного боку, й сервільною, угодницькою — з другого.

Лише тоді, коли в абсолютної більшості нашої інтелігенції зникне дух зради, здатність міняти країну на «лакомства нещасні», коли ми навчимося публічно говорити негідникові, що він негідник, і називати сміливо й принципово біле білим, а чорне чорним, Україна відбудеться.

Бути інтелігенцією державного народу — це вимагає аскези й самопожертви, упокорювання шкурницьких рефлексів, амбіцій, особистої самолюбивості. Це вимагає чіткої ідентифікації добра й зла не для групи, не для клану, не для інтелігентської тусовки, а для своєї країни. Тим паче що авторитарна влада завжди має в запасі цілий склад «бочок варення і ящиків печива» для інтелектуалів у вигляді почесних звань, вчених ступенів, штучних репутацій живих класиків для того, щоб знайти бажаючих виступати інтелігентською ширмою для непотребств влади.

І.М. Дзюба з гіркотою говорив про те, що в нас немає нації, а є пів-нації, чверть нації. Але я хочу запитати: а чи є в нас відповідальна національна інтелігенція, а не жалюгідні, дрібні люди, завжди готові пристосуватися до будь-якого режиму? Найсумніше, що впродовж багатьох років вони вдавали з себе українських патріотів, будучи насправді націонал-симулянтами, що перетворили українську справу на прибутковий особистий бізнес. Вони виробили цілу філософію виправдання зради, більше того, чисельні теорії, що героїзують непривабливі вчинки. Якби в нас була повноцінна інтелігенція, була б і нація.

Служіння Україні й служіння владі — це далеко не одне й те саме. Тим паче якщо від влади відчутно тхне антиукраїнським духом... Але навіть перед владою патріотичною, українською не слід плазувати, її треба з гідністю підтримувати.

Скандальна заява про солідарність з «боротьбою проти корупції» показала, що чимало інтелігентів України ніяк не можуть позбавитися радянської політичної естетики та стилістики з її «хоровими» засудженнями дисидентів і колективними заздоровницями на адресу партії й уряду. Але є ситуації, коли слід сказати або «так», або «ні». Що ж, ми сьогодні бачимо ще раз, хто є хто серед наших інтелігентів. Певна річ, знову знайшлися ті, хто й проти зла, й проти добра. Відсутність позиції — це їхня позиція!

РЕФОРМИ ВР ВІД ПАРТІЇ РЕГІОНІВ

А на «5-му каналі» Ганна Герман виступила з революційними закликами. По-перше, вона запропонувала вдвічі скоротити кількість народних депутатів. Твереза думка. Залишити фракцію Партії регіонів, а решту гнати в шию. По-друге, Герман запропонувала не платити нардепам грошей, мовляв, серед них бідних людей немає, нехай працюють на громадських засадах. Тобто, виходить, на думку представниці Адміністрації Президента, у Верховній Раді людей, які живуть на депутатську зарплату, немає. Але ж багачі, котрі не потребують зарплати, про яку пересічний українець може лише мріяти, працюватимуть не на країну, а на подальше примноження свого багатства. Це означає, що чесній, але небагатій людині у Верховній раді робити нічого. Але без елементарно чесних людей при владі — надії в нас немає.

На каналі, що веде мовлення на півдні України, — REAL ESTATE — неабияк насмішив іще один палкий трибун регіоналів, колишній вояка й великий друг українських журналістів Олег Калашников. Він повідав, що всю інформаційну ситуацію в Україні контролює... БЮТ. За тотальної влади Партії регіонів це можливо? Калашников дуже прагнув розписати успіхи й досягнення рідної партії.

З приводу актуальної політичної ситуації в країні шеф «Загальновійськового союзу України» (в українській історії аналогів цієї організації немає, але в Білому русі був такий «Російський загальновійськовий союз ») зробив глибокодумне й шокуюче відвертістю зауваження: «Ми сьогодні позбавляємо наших опонентів можливості взагалі будь-коли повернутися до влади, й це викликає їхню лють». Тисячолітній Рейх Партії регіонів? Риторика О. Калашникова страшенно нагадувала стиль радянського армійського політкерівника, що черпає ерудицію в журналі «Коммунист Вооруженных сил» і дає відсіч буржуазним фальсифікаторам.

«ПОПЕРЕДУ ВСІЄЇ ПЛАНЕТИ»

Не менше потішив і політолог Віталій Кулик, який виступав в ефірі каналу «УТР» і проникливо розповідав про погіршення життя трудящих у Європейському Союзі. Наприклад, у Швеції, за Куликом, живеться погано, та й у Польщі недобре. Вочевидь, треба орієнтуватися на прогресивний Китай, а не на «розтлінну» Європу. Я навіть засумнівався, Віталія Кулика я чую чи Євгена Царькова з КПУ... З великою печаллю політолог повідав про те, як прокляті буржуї ліквідують завоювання трудящих, обмежують допомоги, пенсії й різні інші виплати. А все чому? А тому, що зник Радянський Союз, призначення якого буцімто й було в тому, щоб самому жити бідно, але лякати Захід і змушувати його піклуватися про пролетаріат. Багато наших політологів погано знають історію: у тих-таки США, Канаді, Німеччині був досить високий рівень життя робітників, коли ще ніякого СРСР не було. До речі, і в нацистській Німеччині робочий клас мав такі умови праці й відпочинку, які абсолютно не можна було зіставити з ситуацією радянських колег.

Невже націонал-соціалісти проводили таку лінію тому, що смертельно боялися Кремля? Інша річ, що високий рівень споживання в деяких європейських країнах не завжди виправданий таким же високим рівнем ефективності праці. Тому інколи доводиться приводити витрати у відповідність з доходами. Не уникнути й скорочення державної «добродійності без берегів». Нещодавно побачив по одному з російських телеканалів, як ісламський проповідник, який проживає в Німеччині є багатодітним і ніде не працюючим батьком, публічно закликає «мочити невірних» і регулярно за це отримує від «невірної» бюрократії 2 300 євро місячної допомоги. Якщо влада прокинеться й відправить провокатора до його рідного оазису, позбавивши допомоги, то політолог Кулик, вочевидь, розповість нам про те, як мерзотні буржуї на гнилому Заході знущаються з представників етнічних і релігійних меншин. Потім наш мислитель розповів, як процвітає Україна під благотворною владою Партії регіонів. Виявилося, що тепер у нас йде індустріалізація, регіонали будують заводи, прокладають дороги, й усе це під мудрим керівництвом В.Ф. Януковича. Добре, що політолог В. Кулик хоча б не називав себе незалежним, що свідчить про його певну чесність. Думаю, що Партії регіонів і КПУ слід було б поборотися за настільки яскравого апологета.

ПОЗБАВИВШИ БАНДЕРУ ТА ШУХЕВИЧА ГРОМАДЯНСТВА, СУД ФАКТИЧНО ПОЗБАВИВ УКРАЇНУ ПОПЕРЕДНІХ ФОРМ ДЕРЖАВНОСТІ

Телеканали інформували про результати «правосуддя» у справі про позбавлення українських державних винагород лідера національно-визвольного руху Степана Бандери та командувача УПА генерала Шухевича. Результат яскраво ілюструє нинішній стан наших судів. Зрозуміло, чому нинішній владі ці люди, котрі віддали життя за Україну, настільки ненависні. Степан Бандера — символ боротьби за незалежність України, причому справжню, а не ту, яку сьогодні демонструють володарюючі «борці з бандерівщиною», що тлумачать національні інтереси як інтереси кількох найбагатших (і страшенно далеких від усього українського) кланів країни. Те, що ми маємо сьогодні, — це або протекторат, або домініон, але ніяк не незалежна держава. У нас справжнім урядом України є московський «Газпром», що вишиковує й ставить струнко наших керівників. Тому й існує колосальний контраст між тим, якою бачили Україну Бандера, Коновалець, Шухевич, і якою її зробили нинішні начальники. А отже, принижуючи борців за незалежну Україну, ці начальники рятують себе, відволікають увагу від власної ворожості або глухої байдужості до України. Для них країни, що воювали за незалежність, — не герої. І це зрозуміло. Їхні симпатії на боці тих, хто вірою й правдою служив тим, кому й вони нині служать. Усе, що, власне, і є серцевиною української історії, відкидається на маргінес, а героями стають дуже часто олігархічно-номенклатурні діячі. Але цікаво те, що неприязнь до соціально-економічної політики Партії регіонів може поступово змінити на краще ставлення мас до тих персоналій національної історії, яких шельмує й відкидає ця партія.

Сміхотворним і безграмотним є твердження, що Бандера й Шухевич ніколи не були громадянами України. Воно абсурдне історично. Це все одно що не вважати Тараса Шевченка українським поетом на тій підставі, що він ніколи не був членом Спілки письменників України. Але навіть суто формально судова мотивація не витримує критики: і Бандера, і Шухевич були громадянами ЗУНР, а потім об’єднаної УНР. Нинішня Україна, як сказано в законі про громадянство, є правонаступницею всіх попередніх форм української державності. Що означає рішення суду з геополітичного погляду? Воно означає, що суд своїм рішенням заявив, що ЗУНР, УНР і УРСР не були Україною. А це веде до вельми неприємних міжнародно-правових наслідків. І тут може йтися не лише про острів Зміїний...

Цікаво, що й сам донецький юрист Оленцевич, який спеціалізується на дегероїзації українських героїв, заявив на камеру «5-го каналу», що, на його враження, судді прийняли це рішення всупереч власному бажанню.

НАЦІЇ ПОТРІБНА НОВА СПРАВЖНЯ АРИСТОКРАТІЯ

На «5-му» соціологи Євген Копатько та Євген Головаха обговорювали результати опитувань щодо нинішнього рівня підтримки українцями незалежності країни. Мені цікаво, скільки ще в нас ставитимуть такі запитання? Щось не доводилося чути, щоб про ставлення до незалежності їхньої батьківщини постійно запитували французів, італійців, німців, поляків. Чомусь лише українці повинні щороку звітувати з цього приводу. Питання вирішене абсолютною більшістю голосів 1991 року. Думаю, що постійне повернення до нього має певний провокаційний заряд. Євген Копатько, не згадавши про Помаранчеву революцію, натякнув, що після 2004 року в суспільстві з’явилися настрої оптимізму. Так, люди, які прийшли до влади 2005-го мали унікальний історичний шанс, але виявилися феноменально егоїстичними й обмеженими, щоб ним скористатися.

Міщансько-обивательська психологія осіб, які дорвалися до влади, яку вони сприймали, як «корито», гранично звузила їхні соціальні й етичні орієнтири. В умовах фундаментального перетворення соціуму, як повітря, нації потрібні керівники аристократичного, рицарського типу, здатні піднятися над примітивними радощами особистого споживання. У нас сьогодні на вищих щаблях майже немає таких людей. А раніше були. Волинські й галицькі селяни, котрі пройшли школу УПА, витримали в’язниці й табори, але не зламалися, залишилися вірними Україні, за щасливіших для країни обставин могли стати нашою справжньою аристократією.

Не склалося... До речі, ця проблематика обернулася вельми своєрідним боком, коли на «5-му» почали обговорювати можливість подвійного громадянства мера Києва Леоніда Черновецького, яке, як відомо, не передбачене українським законодавством. Представник Партії регіонів Володимир Олійник говорив про подвійне громадянство цілком ніжно, мовляв, не так це й погано. Виявляється, будь-який високопоставлений український чиновник може де-факто мати закордонний паспорт, і покарати його начебто неможливо. Мабуть, є чимало зацікавлених осіб, щоб сидіння на двох стільцях не каралося. Між іншим, журналіст «5-го» сказав, що більш як половина еліти України має подвійне громадянство. І ці діячі піклуватимуться про нашу країну?!

Кому вони насправді служать? Генерал Москаль, який взяв участь в обговоренні, теж чомусь відстоював подвійне громадянство. Мабуть, 2008 рік, події в Абхазії та Південній Осетії нічого пана Москаля не навчили. Він навіть заявив, що якщо, наприклад, Європейський Союз почне воєнні дії проти України, то Москаль першим підніме руки й здасться в полон. Нехай це жарт, але навіть як жарт огидно чути подібне від українського генерала.

Але крайній ступінь морального занепаду нашої верхівки, принаймні, обіцяє народження якоїсь контреліти.

Тільки на це й залишається сподіватися.