Президенти йдуть, а журналісти залишаються
У суботу Володимир Рубан, ведучий програми «Вікна-тижневик» (СТБ), провівши наскрізну думку про те, що світом правлять не політики, а транснаціональні компанії, стосовно України модифікував цю тезу так: президенти приходять і йдуть собі, а олігархи залишаються. Можна було б додати: і журналісти також. Залишаються. І міняють олігархів і політиків — роботодавців — як рукавички. І коли поглянути на цю справу з точки зору журналістського професіоналізму — то, хвала Господу, він відточується, з точки зору журналістського існування — слава Богу, політичні господарі померти з голоду (до певного моменту, який визначається винятково, ясна річ, їхніми інтересами) не дають. Журналістського самозатвердження й живучості — то можна сміливо тримати дулю в кишені: мовляв, і ти, олігарху, згинеш, а моє перо знадобиться ще й не такому, як ти. І навіть з точки зору історичної: фанати однієї ідеї (господаря, кумира, принципу) — вони не менші (коли не більші) руйнівники, ніж люди, завжди готові до компромісу. Головне, як сказав герой іншої передачі — «Монологи» («1+1») — Віталій Коротич, аби «за свинство, яке ти скоюєш (якщо ти його вже скоюєш), ти розплачувався виключно сам», не підставляючи інших людей. А тим, хто на це заперечить, що, мовляв, так можна виправдати майже все, адже напряму доноси пишуть уже справді покидьки — можна сміливо відповісти: а ніхто либонь не вимагає виправдань. Кожен журналіст-професіонал знає про себе все, зокрема, й найнеприємніше. І, мабуть, уже тільки від міри внутрішньої непідлості (цинізму? розуму? обережності?) залежить ступінь старанності в надаванні послуг: чи з оскаженілістю, чи з виразною відчуженістю, яка дозволяє нібито «зберегти обличчя». Звісно, бувають також ситуації, коли все відбувається полюбовно. Та це окремий випадок, не вельми характерний для нашої журналістики, який, до того ж не знімає проблему заангажованості як таку.
А стосовно перспектив, то цілком очевидно, що ніякі заклики до корпоративної солідарності, моральності окремих журналістів тощо не змінять ситуацію «продажності» мас-медіа кардинально. Вона розв’яжеться, лише коли поступальний розвиток наших ЗМІ і загальної ситуації у країні зроблять нарешті Репутацію професіоналів такою ж мірою Капіталом і Товаром, як і їхній Талант. Коли Ім’я журналіста складатиметься не лише з його майстерності, а й з того, що в нього «за душею». Коли, зрештою, і «господарям» стане невигідно, непрестижно, соромно звертатися за послугами до людей, котрі продають себе абсолютно безпринципно.
Сьогодні тема моральної відповідальності журналістів стала однією з центральних у суспільстві. На цьому телетижні в ефірі вона була присутня й у «Вістях тижня» (ICTV), і в «Пресі-клубі» (ТБ-центр), однією з головних вона була на вчорашньому «круглому столі» в Будинку кіно «Четверта влада в Україні: свобода і відповідальність». Може здаватися навіть дивним, що це відбувається в суспільстві, де практично немає незалежної преси. Адже проблему заангажованості, по суті, обговорюють самі заангажовані: меншою мірою ті, хто служить нинішній владі, більшою — ті, хто працює з опозицією, й це також зрозуміло, адже можливість критикувати неправедну владу начебто нівелює, пом’якшує факт необхідності суворо вести лінію «боса», додає цьому дійству блиск служіння істині й інтересам народу. Що означає це самовикривання вітчизняних журналістів: вигнання відьом із власних ЗМІ-організмів? (Як відомо, навіть закриття чи цькування газет «Правда України», «ВВ», «Київські Відомості» тощо чимало ЗМІ висвітлювали, виходячи винятково з інтересів своїх політгосподарів, а не журналістсько-корпоративних, а про обстоювання «високих» принципів свободи слова годі й говорити.) Чи подібне самовикривання є свідченням того, що мімікрію під об’єктивність на інформаційному ринку країни вже починають цінувати не менше, ніж несамовиту пропаганду? Чи це спроба «зімкнути лави», аби не бути розчавленими катком головного пресу — виконавчої влади на чолі з Гарантом, що використовує для боротьби з неугодними ЗМІ від найпростіших засобів до фундаментальних. Адже, скажімо, обвинувачення в сексуальних домаганнях Олександра Горобця — це вже, мабуть, просто від куражу. А в принципі претендуючі на опозиційність чи незалежність ЗМІ душать значно тихіше, зате грунтовно. Приміром, за допомогою монополіста «Укрпошти», яка виставляє непомірні рахунки за доставку газет, внаслідок чого у видань, які не мають державних пільг, вилучаються величезні кошти, які могли б піти на їхній розвиток. Про це йшлося у «Вістях тижня» (ICTV). До речі, знаменно, що на запитання авторів цієї програми: «Що краще нині: бути незалежними чи ближче до влади?» — головний редактор газети «Независимость» (!) Володимир Кулеба відповів прямо: ближче до влади. Це єдина гарантія існування.
А найнеймовірніші колізії утворює журналістська залежність навіть не на просторі всього нашого інформаційного поля, а в рамках, скажімо, однієї газети чи ТБ-програми. Приміром, у «7 днях» Вадима Долганова (УТ-1) найбільше задоволення маю від споглядання мистецтва зшивання ковдри з клаптиків дозволеного й недозволеного. Оскільки загальної політичної, економічної, духовної і якої завгодно іншої стратегії в нашого Президента й уряду немає, то тактика перебуває в перманентно-стрімко-мінливому стані. Отож і дивишся: еге, отут ті на Банківській, для кого, власне, «7 днів» і робиться, суворо-пресуворо заборонили об’єктивність: отже, скажімо, банки в нас минулої неділі вже зміцніли, чорний ринок помер, гривня знайшла себе, а Нацбанк став «єдиною організацією, яка має ідеологію управління». А стосовно зустрічі українських і російських підприємців у Харкові, то в світлі останніх неув’язок у переговорах про справи в енергетиці, зокрема ядерній, чергових територіальних претензій російської Думи до України тощо можна повідець і відпустити. І виходить в ефір у «7 днях» класний (правда, трішки затягнутий) авторський сюжет Світлани Усенко, де, на відміну від усіх інших інформаційних програм інших каналів, які, очевидно, вчасно не зорієнтувалися на зигзаг «генеральної» лінії, різко говориться про нульовий ККД таких раутів. На тлі дрімаючих у залі учасників зустрічі (явно не перших осіб у промислових колах обох країн) народний депутат Олександр Ржавський говорить із трибуни: який сенс від цих засідань? Де основні люди? А Григорій Лярщев, перший віце-президент ВАРТ «Хартрон», ще конкретніший у визначенні результатів промислового рандеву: «Всі вип’ють тут, шльопнуть української горілки. Закусять хорошим салом — і роз’їдуться з теплими спогадами про хороших людей». Міждержавний оркестр почав фальшивити, — резюмує Світлана Усенко. А ти, глядачу, дивишся і млієш: «Оце дають, оце припечатали, оце...» При цьому, правда, про те, що напередодні вихідних стався в наших російсько-українських відносинах ще один казус: Анатолій Голубченко, приїхавши на зустріч із головою «Газпрому», не знайшов (!) у Москві Рема Вяхірева, розповіла інша програма, «Вікна-тижневик» (СТБ), давно відома ексклюзивністю й глибиною своїх матеріалів із проблем енергетики.
Слава Богу, дещо в нашому ефірі залежить не лише від політичної кон’юнктури, а й від професійного чуття. Ось «Вісті тижня» (ICTV) відчули, яку тему вже можна розкручувати з Олександром Бондарем, головою Фонду держмайна, по-дорослому. І дали об’ємний і напевно вражаючий для пересічного глядача сюжет про мильні бульбашки нашої сертифікатної приватизації. Пан Бондар був прямий і нещадний у констатації ошуканості 90% наших співгромадян і фактичної відсутності можливості покарати винних, котрі нажили на цьому чималі капітали. А ось у «Реальному секторі» (УТ-1) розмова з головою Фонду держмайна була прохідною й банальною (з питаннями на кшталт: Що ви відчуваєте на новому посту? Чи простіше стало працювати? Які шляхи розв’язання нагромаджених проблем? тощо). Навряд чи поважаючий себе глядач додивився це до кінця. А шкода — адже потім у цій самій програмі журналіст Кирило Хорошилов запропонував яскравий і пам’ятний сюжет про те, як викручуються нині українці в пошуках альтернативних джерел енергії. Саморобні казани й інші теплодаючі пристрої, споруджувані у своїх будинках нашими умільцями, я особисто в національному ефірі бачила вперше. І ці кадри навряд чи скоро забуду. Відеоковток реального життя на нашому законсервованому УТ-1 далебі, сприймається як диво. Чи переросте коли-небудь таке диво на міцно-професійну банальність? Можливо, коли відповідь на це запитання виразно (відповідним продуктом) пролунає в нашому ефірі, то це й буде знаком Народження тієї самої відповідальності мас-медіа й особисто журналістів перед суспільством, яку ми поки що лише розминаєм у словесах.
№213 06.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
