Печерна медіа-культура

Останнім часом навіть керівники країни, зокрема Микола Азаров, особисто відчули хворобливі симптоми національного інформаційного поля. Глава уряду сам неодноразово публічно заявляв про упередженість телевізійного матеріалу щодо ситуації з тарифами на житлово-комунальні послуги, байдужість журналістів до ювілею видатного вченого академіка Володимира Вернадського, про засилля в нашому медійному просторі негативізму, жорстокості, агресії та відсутність у ньому державницько-патріотичних настроїв, високого морального духу. Утім, саме такий алгоритм комунікаційних зв’язків виробляють державні органи, відповідальні за інформаційну сферу, де спостерігається наростання інформаційного протистояння, в тому числі на міждержавному рівні. Прикладом нерозуміння українською владою явища й небезпек інформаційних воєн, які дедалі загострюються (відтак і неадекватного реагування на їхні прояви), можна назвати черговий агітаційно-пропагандистський випад російського державного телебачення стосовно підсумків візиту Президента України до Росії. У відповідь на грубу, брутальну, образливу витівку «агітпропу» сусідньої держави на адресу українського Президента наша сторона сором’язливо промовчала: мовляв, телевізійний сюжет — це особиста думка журналіста. Така поведінка очільників державної інформаційної сфери України — ознака безсилля, некомпетентності, логічний підсумок кількарічної роботи команди так званих менеджерів від медіа-бізнесу.

Візьмімо хоча б один приклад. Сьогодні фактично знищується державне радіо, яке системно почало зникати з національного ефіру (чого не було навіть у роки Великої Вітчизняної війни, коли український голос транслювався на окуповану територію з Поволжя), руйнується найпотужніший радіопередавальний центр у Броварах, без якого практично неможливо забезпечити мовлення в особливий період і реалізувати проект цифрового радіомовлення. Україна залишилася чи не єдиною державою у Східній Європі, яка, по суті, згорнула державне іномовлення —унікальну платформу для проникнення у світовий інформаційний простір, реалізації програми євроінтеграції. Прикладом печерної медіа-культури, переконливим свідченням неспроможності нашої влади діяти в умовах навіть не глобальної техногенної катастрофи, а локальної природної стихії, виявилися снігові заметілі в Києві. Якщо в столиці держави, де наявний потужний інформаційний ресурс, зокрема FM-радіомовлення, яке слухають у кожному автомобілі, ніхто не здатен налагодити елементарної комунікації з населенням, — що тоді говорити про поширення інформації в особливий період (воєнний стан, техногенні катастрофи) по всій території країни, яка огорнута глухонімими плямами інформаційних порожнин...

Словом, проблем вистачає. Не можна сказати, що журналісти не помічають цих негативних тенденцій і не готові на них реагувати. Але без політичної волі керівників країни покращити ситуацію в інформаційному просторі практично неможливо.

У Національній спілці журналістів відбулася науково-практична конференція щодо проблем інформаційного простору України, в якій взяли участь провідні науковці, фахівці інформаційної сфери, представники громадських організацій. За підсумками обговорення було ухвалено резолюцію, в якій виокремлено, зокрема, такі вузлові проблеми національної медіа-сфери:

— інтереси політико-олігархічних кланів беруть гору над державними пріоритетами. Непрозорість власників національних телеканалів, газетно-журнальних холдингів з великою часткою іноземного капіталу;

— відсутність продуманої державної інформаційної та комунікативної політики створює об’єктивну загрозу інформаційним інтересам громадян та інформаційній безпеці України в цілому. Сьогодні ми не маємо механізмів протидії агресивним зовнішнім чинникам, почасти елементарного розуміння природи інформаційних війн, які ми регулярно програємо та приречені програвати в майбутньому;

— законодавчі ініціативи останнього часу в Україні, зокрема щодо запровадження кримінальної відповідальності за поширення недостовірної інформації, засвідчують спроби звузити можливості ЗМІ у збиранні та публікуванні відомостей, які мають суспільне значення, обмежувати інформаційні права громадян. Подібні спроби є авторитарним рудиментом управління, вони неприпустимі у справді правовому демократичному суспільстві;

— недовіра населення до національних ЗМІ не дає змоги вибудовувати ідеологеми, які стали б елементом національно-духовного, патріотичного, державотворчого осердя формування нової людини європейського типу. Посилення наступу на україномовне інформаційне середовище, спроба розмити його, за чим простежується протегування інтересам окремим суб’єктам інформаційного простору, звужують україномовний сегмент інформаційного ринку, що призводить до подальшого падіння накладів періодичних та книжкових видань державною українською мовою, витіснення з національного телерадіопростору продукції власне українських телерадіовиробників, стагнацію базисних інформаційних ресурсів, відставання в опануванні сучасних інформаційних технологій;

— змістовне наповнення, ціннісно-нормативна база національного інформаційного поля — одні з вирішальних чинників формування світоглядних поглядів, національно-патріотичних переконань. Утім, український медіа-ресурс за роки незалежності не став державотворчим і націєобєднуючим інструментом, фактором духовного очищення та суспільної злагоди, а перетворився на елемент загрози інформаційному суверенітету. Агресивна комерціалізація, гендлярські правила гри на ринку інформаційних послуг, нехтування конституційними правами громадян на одержання інформації взяли гору над протекціоністською державною політикою;

— практика останніх років, зокрема в контексті виборчих перегонів, увиразнила проблему моральної та професійної відповідальності працівників мас-медіа перед суспільством. Недотримання, а інколи й свідоме ігнорування фахових стандартів у роботі негативно позначаються на рівні довіри суспільства до працівників інформаційної сфери.

Це лише деякі з основних проблем українського інформаційного простору. На жаль, держава часто сама виробляє такі правила гри на ринку інформаційних послуг, що спричиняють падіння журналістських стандартів.

Проаналізувавши зазначені проблеми, журналісти й експерти на конференції запропонували шляхи їх розв’язання, зокрема, необхідно:

— здійснювати розбудову національного інформаційного простору на засадах суверенності, демократичної політичної культури, безумовного забезпечення інформаційних прав і свобод громадян та суспільства загалом;

— визначити необхідність вироблення й виконання державної національно орієнтованої інформаційної політики як умови реалізації стратегії євроінтеграції, утвердження України в сучасному світовому інформаційному просторі, чинника розбудови національних засобів масової комунікації — наріжного елемента громадянського суспільства;

— звернути увагу Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Ради національної безпеки та оборони України на потребу вжиття правових та організаційних заходів щодо забезпечення інформаційних прав і свобод громадян та суспільства України загалом, які передбачали би:

— визнання інформаційних прав суспільства, права на отримання, використання та поширення інформації — пріоритетним правом громадянина та людини;

— реформування державної інформаційної політики, яка повинна бути зорієнтована на радикальний захист національного інформаційного простору, досягнення позицій міжнародного лідерства в інформаційній сфері. Створення єдиного державного органу, на базі чинних інституцій, щодо формування і регулювання національної інформаційної політики на основі демократичних стандартів з можливостями вироблення та впровадження високих технологій в інформаційній сфері, що гарантуватиме умови для безумовного забезпечення інформаційних прав і свобод, вільного поширення інформації в суспільстві;

— завершення у стислі терміни створення суспільного телебачення та радіо на засадах міжнародного досвіду і реалій українського інформаційного простору, які передбачають зміни доктринального характеру розвитку медіа-сфери, виходячи з державних пріоритетів;

— законодавче унормування програми впровадження цифрового мовлення з огляду на національні інтереси, чітке окреслення вимог до змістово-творчої концепції мовників, які мають передбачати захист національно-духовних цінностей;

— введення у правове поле діяльності новітніх засобів масової інформації, інтернет- та інших електронних видань, надання їм відповідного правового статусу;

— конституційне визначення інформаційно-частотного ресурсу як національного феномену поряд з іншими національними стратегічними ресурсами — надрами, землею, водою, повітрям, що мінімізує його агресивний грабунок і стане запорукою національної безпеки;

— заохочення інвестиційної діяльності в інформаційній сфері, спрямованої на створення національного інформаційного продукту;

— безумовне утвердження і наповнення змістом державного статусу української мови як чинника державної суверенності, створення умов для вільного розвитку й функціонування засобів масової комунікації національних меншин України.

Беручи до уваги зазначене вище, необхідно вкотре звернути увагу керівництва країни на те, що в сьогоднішньому глобалізованому і надзвичайно конкурентному світі успішність соціуму та окремих держав визначається, з одного боку, рівнем опанування новітніх технологій, а з іншого — цивілізованістю масово-комунікативних зв’язків.

Я чудово розумію, що українські ідеї, національна позиція нині не в моді, але як громадянин-патріот, котрий десять років життя присвятив побудові національного інформаційного дому, ще раз звертаю увагу: політика інформаційного суїциду, яка, іноді здається, цілком свідомо здійснюється останніми роками, — це шлях у нікуди.

Незаперечним є факт, що успішність реформ, суспільних трансформацій залежить від належного діалогу між владою та суспільством, який мають забезпечувати насамперед ЗМІ. Тож абсолютно очевидно, що за нинішніх умов продумана грамотна інформаційна політика — це засіб просування національних економічних інтересів на світові ринки, інструмент впливу на геополітичні процеси, зрештою — утвердження України серед інших держав. А всередині країни культурно-комунікативні зв’язки — це фактор сталості розвитку соціуму, його емоційно-психологічної стабільності.