Театр. Несвяткові нотатки

Чернігівський  театр ляльок ім. О. Довженка  цього року відзначає невеличкий ювілей. Він практично з’явився на світ 26 листопада 1976 року, коли відкрив свій перший сезон прем’єрою «Срібного копитця» П. Бажова. З того першого акторського складу, котрий грав цю виставу, і нині служать театрові Ольга Рудько, Ніна Засько, Віталій Гольцов… А коли згадати, що перший професійний театр ляльок в Україні був створений саме у Чернігові в лютому 1921 р., то у чернігівських лялькарів, як у продовжувачів його творчої справи, подвійний ювілей. І театр, звичайно, має й творчі досягнення, й конкретні здобутки. Й загальні для всіх українських театрів проблеми, зі своїми місцевими особливостями… Але не про це йтиметься.

А про те, що відсутній систематичний огляд творчого процесу і життя театрів України. Та й підтримувати повною мірою, організаційно чи фінансово, сьогодні не може ні Міністерство культури, ні місцева влада, ні якісь інші структури. Водночас наголошується  запровадження театральної моделі для всіх, що схожа з моделлю, котра існує в благополучних країнах із високим рівнем життя, чесним правосуддям, придушеною корупцією. Але багато українських обласних («провінційних») театрів ніколи не мали  таких фінансових і кадрових можливостей, які мають, наприклад, столичні театри. Взагалі, та прірва, що існує в потенціалі декількох українських мегаполісів і решти обласних міст, — величезна. І за часи незалежності вона тільки збільшилася. А мало бути навпаки… Та й за нинішнього поклоніння «золотому тільцю» та захопленню спільнотою забавками низького штибу (при рівні життя, що знижується), театрам, для «підтримання штанів», все частіше приходиться ставити і грати вистави-одноденки. А тут ще й «комуністичний атавізм», де театри - «театрально-видовищні підприємства» з планами, які спускаються «зверху»… І багаторічна відсутність культурної політики держави, що знецінює значення театру. А що вже казати про такий вид театру, як театр ляльок? Продовжує існувати стереотип, що театр ляльок – такий собі розважальний заклад  для дітей. Та й під приціл театрознавчого ока потрапляє тільки частинка створеного українськими театрами ляльок. І то, в основному, в столиці та великих мегаполісах… Тому оцінити їхнє життя і процес розвитку вповні неможливо. Залишається тільки констатувати якісь конкретні факти у вигляді статистики.  

Наприклад, все більше театрів мають у своєму репертуарі вистав для дорослих: «Лісова пісня» Лесі Українки, «Енеїда» Котляревського – академічний театр «Бавка» (Ужгород); «Король Лір» Шекспіра, «Майстер і Маргарита» Булгакова, «Чевенгур» Платонова – Харківський академічний театр ім. В.Афанасьєва; «20 хвилин з Ангелом» Вампілова – Тернопільський  академічний театр актора і ляльки; «Півонієвий ліхтар» Ентера – Львівський театр «І люди, і ляльки»; «Оскар і Рожева дама» Шмідта, «13 зірка» Сетон-Томпсона – Одеський академічний театр ляльок; «Великий льох» Тараса Шевченка, «Ріка…Життя…» за  Довженком – Чернігівський театр ляльок ім. О. Довженка;  «Вій», «Ніч перед Різдвом» за  Гоголем, «Декамерон» за  Боккаччо, «Собаче серце» Булгакова - Кіровоградський академічний театр ляльок; «За двома зайцями»  Старицького – Київський академічний театр ляльок; «Самогубство самоти» Неди Неждани, «Ворон» Гоцці – Київський академічний міський театр ляльок; «Витівки Великого Мертвіарха» за де Гельдеродом, «Цахес» за Гофманом – Івано-Франківський академічний театр ляльок;  «Тарас» Стельмаха, «Лесині листи» за Лесею Українкою – академічний театр «Дивень» (Хмельницький); «Наталка-Полтавка» Котляревського – Черкаський академічний театр ляльок…

Багаторічна відсутність культурної політики держави, знецінює значення театру в країні. Це погано ще й тому, що Україна не входить до обмеженого числа країн, відомих у світі своєю високотехнологічною продукцією. Але могла б завойовувати провідні позиції, розвиваючи й просуваючи свою культуру та мистецтво. Бо, наприклад, маленька Данія визнається  кінематографічною державою, маючи лише одного всесвітньовідомого режисера Ларса фон Трієра. А у нас, як писав поет Юрій Липа: «Там де українці, там завжди є мистецтво»… Сьогодні ж займатись театральним мистецтвом є, метафорично кажучи, «вічним боєм з сотнями бід».  Потрібна викристалізована державна ідеологія, фінансування галузі культури (попри все), щоб оживити діяльність театрів, критиків, громадських організацій. Важливими пунктами театральної реформи могли бути б: відміна, або зведення до мінімуму податків, що платять театри; коригування штатного розпису театром, згідно його потреб. Щоб український театр відігравав таку ж роль у становленні та культурному відродженні держави, як свого часу чеський чи італійський. Повною мірою це стосується і театрів ляльок України.