Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

«Стрімголов»: нелегка й необхідна історія

Одеський кінофестиваль цього року має насичену Національну конкурсну програму — 6 повнометражних стрічок, з них 4 — ігрові
21 липня, 12:39
ФОТО НАДАНО ОДЕСЬКИМ МІЖНАРОДНИМ КІНОФЕСТИВАЛЕМ

На сайті фестивалю зазначено: «Українські повні метри. Кожен — на вагу золота. Кожен — рідний. Ми розриваємося між бажанням знайти пророків у своїй вітчизні та нашою власною вибагливістю; ми вдивляємося у кожен із них із прискіпливістю та надією».

Слова, з якими важко не погодитись. Хоч скільки б чудових короткометражок та видатної документалістики  знімали наші автори, все ж таки національне кіно складають повнометражні ігрові фільми. До останнього часу саме ця категорія у нас була найпроблемнішою. Надто багато невдалих спроб. Надто багато фальшстартів. Причини відомі: брак екранних (не театральних) акторів, криза сценарного цеху, невпевненість режисерів на довгих дистанціях. Але цьогорічний конкурс в Одесі наочно показує, що стан справ нарешті почав поліпшуватися.

Один із приємних сюрпризів — фільм Марини Степанської «Стрімголов».

Марина народилася в Києві, 2004-го закінчила кінофакультет Київського національного університету театру, кіно і ТБ ім. Карпенка-Карого. Працювала з непрофесйними виконавцями в експериментальному театрі «Школа», брала участь у піврічній програмі Archidoc, проведеній французькою кіношколою La Femis для європейських документалістів. Її короткометражний фільм «Чоловіча робота» (2015) став переможцем Одеського фестивалю та отримав відзнаку фестивалю «Молодість» за найкращий акторський ансамбль і роботу режисера з акторами. «Стрімголов» — повнометражний дебют режисерки.

Це історія трьох людей з дуже різними долями — Антона (Андрій Селецький) — алко- і наркозалежного музиканта (в епізоді з’являється його так само питуща мати — Лариса Руснак), його вольового діда з іще радянським дисидентським гартом (Олег Мосійчук) і Катерини (Дар’я Плахтій) — колишньої художниці, що збирається емігрувати до Берліна з бойфрендом — іноземним фотографом.

Недоліки тут типові  для дебюту: певна літературність діалогів, нерівність ритму, передбачуваність деяких сюжетних поворотів. Однак сильні сторони переважають.  Передусім картина тішить сценарієм і акторським складом. Степанська безпомилково прописує сучасних, упізнаваних міських героїв, кожному дає свою мову, свої характерні риси. Її Київ — місто темних вулиць, непорушних багатоповерхівок, ранкових автобусів і вічної осені, дуже точно, легко й водночас опукло передане австрійським оператором Себастьяном Талером (має нагороди на міжнародних фестивалях, уже працював з українцем Юрієм Речинським над драмою «Січень-березень»).

Розв’язка «Стрімголову» — «трагічна випадковість» (слова з одного з діалогів) лише на перший погляд. По суті, цей фільм — не те щоб про втрачене, а швидше  про розгублене покоління. І Антон, і Катя мали талант; обидва вони зріклися свого дару.  «Всі ми — привиди» — твердить наприкінці Антон; тож кожному — по узагальненнях його. Вся родина фактично тримається на дідові — він єдиний має принципи та волю до спротиву. Так, у фільмі є згадки про Майдан, про АТО (дуже прикметно, що Антонові ця абревіатура нічого не каже), але найбільша битва — це та, в якій кожний б’ється окремо, — з рутиною та ентропією. Степанська прийняла  на себе неабиякий виклик — вдивитись у цю щоденну драму без очевидного переможця, без зрозумілого і легкого поділу на добро і зло — і вивести її на екран.

Відзначене на «Молодості» вміння будувати акторський ансамбль режисерка зберегла й розвинула. Однак у першу чергу хочеться відзначити роботу Плахтій. Не пригадаю за останні кілька років у вітчизняному фільмі настільки органічну виконавицю головної ролі; самим лише порухом очей, без єдиного зайвого слова чи жесту Дар’ї вдається передати зміну настрою героїні. Такий рівень кіногенії заслуговує на заохочення.

Це  нелегка, але необхідна історія. І саме її переконливе існування на екрані є хорошою новиною: ми нарешті знайшли голос, аби говорити про найважчі речі. А значить, вихід є.

Марина СТЕПАНСЬКА:

— Сценарій «Стрімголов» виріс з мого життєвого досвіду і з бажання побачити фільм, який говорив би про мене й моїх друзів. Сценарій я писала приблизно рік. До того працювіала другим режисером у двох експериментальних фільмах, де використовували багато імпровізацій і документального спостереження. Я у все це награлася і вирішила, що коли зніматиму свою картину, то піду максимально класичним шляхом. Актори прочитали сценарій, продумали його, ба більше, до зйомок у нас був місяць репетицій. Кожну сцену розбирали. Мені були важливі не перебіг подій і не характери, а те, щоб вони були опрацьовані, точні. Тож на майданчику ми доволі швидко рухалися, бо в нас були певні точки, позначені на репетиціях. Але, звісно, кіно не може робитися по повністю наперед визначених лекалах, завжди лишається місце для спонтанності. Тому, наприклад, одна з найсильніших сцен фільму — між героями на кухні — цілковито мовчазна, повністю зімпровізована. Але назагал все зроблено у відповідності до вже написаних діалогів та ремарок. Так що в мене немає особливих нових методів роботи з виконавцями. Головне, аби в них був той життєвий досвід, який би резонував зі сценарієм. І мені здається, що в Даші та Андрія він був.      

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати