Стежками Пера Гюнта

Нагадаємо, Всеукраїнська театральна премія «ГРА» у номінації «Краща драматична вистава» (велика сцена), за підсумками 2019-го, відзначила виставу Національного сумського театру їм. М. Щепкіна «Пер Гюнт»;  режисер постановки — Роман Козак — став відкриттям «ГРИ». Він народився у Львові, жив у Севастополі, потім доля привела до Сум, де ставить улюблених авторів — Лесю Українку, Ростана, Ібсена, Олбі, Мрожека... У репертуарі театру нині такі резонансні його постановки: «За двома зайцями», «Що трапилось у зоопарку...», «Така історія», «Танго», «Одержима», «Лускунчик» та інші. Почали ми нашу розмову з ібсенівського «Пера Гюнта», який прикрасив афішу театру, а глядачі запитують про зайві квитки...

«БОЄЦЬ ІЗ ВІТРЯНИМИ МЛИНАМИ»

— Романе, на ваш погляд, чому сьогодні в Україні виникла така велика зацікавленість твором Генріка Ібсена «Пер Гюнт» (у цьому сезоні столичні франківці теж анонсують свою версію драми норвезького класика?

— «Пер Гюнт» — це п’єса не на певний час і не на сезон, Ібсен писав про відчуття вічності, про боротьбу людини з власним «его», про спокуту своїх гріхів і магічну силу кохання, яке перемагає часи і обставини. Твір Ібсена ще досі не був повною мірою втілений як драматична вистава на теренах нашої країни. Адже головний герой — це образ людини, яка наділена тонким відчуттям світу, що й робить його вразливим, він резонує і часто цим губить вектор своїх дій і вчинків. Проте всі його мотиви і бажання вирватися з потопаючого, аморфного світу є бажанням порятунку себе і тих, хто поруч... Але рутина побутових, соціальних і давно вже сталих звичаїв варварського прошарку народу лише ламають вразливу, ще не окріплу душу. Він, як людина не з цього світу, яка, втомлюючись миритися, йде на бунт, де і губить себе справжнього. Це людина «свого часу» серед не своїх. Таких Дон Кіхотів у наш час не так багато, адже боротися з навколишнім профанством надто важко, і сила позиційного духу під таким натиском стає вразливою і часом просто надламується... Й інколи, лише діставшись дна, можливо по-справжньому піднятися вгору своєї душі. Думаю, нова вистава Національного театру ім. Івана Франка (режисер Іван Уривський) знайде своє прочитання, адже ця багатопластова поетично-символічна п’єса Ібсена дозволяє в ній трактувати по-іншому і героя нашого часу...

— А що для вас як режисера стало найскладнішим і найособистішим у розробці вистави «Пер Гюнт»?

— Найскладнішим насамперед був, звісно, текст видатного драматурга. Він дуже об’ємний — як по «метражу», так і за глибиною кожного монологу Пера, а також є чудовий переклад Миколи Голубця, який пронизаний галицизмами вже застарілих понять і висловів, через що фрагменти тексту доводилося адаптувати, орієнтуючись на сумського глядача. Роботу з «купюрами» й адоптаціями урівноважила п’ята дія п’єси, яка по суті й переповідає чотири попередні. Також не менш важливим було точно визначити функцію і тему кожного епізоду, знайти лінію образу кожного персонажа, адже подорожуючи нетрями своєї душі, мук, думок, пошуку вірної дороги на роздоріжжі свого життя, Пер все ж таки мав на меті знайти своє місце у цій буремності, де, як виявилося, місця йому немає...

 Мені не хотілося робити Пера Гюнта «старіючим» за 40 років поневірянь, бо, як кажуть, «він — втілення вселенського зла». Ні! Це невмілий «боєць із вітряними млинами», з якими йому впоратися так і не вдається — він не з цієї планети. Тільки молодий може так самовіддано йти вперед до розуміння свого світу, а духу і шалу на це вистачає молодим, деколи сліпо, але з любов’ю... Ви скажете «досвід» — і знову світ не однозначний: сьогоднішні юнаки у 18 років можуть мати досвіду більше, ніж літні у 81... Світ перевернувся... І фраза «У тебе все ще попереду...» чимось придумана калька — ніхто не знає, що у тебе там «попереду». Я хотів все ж показати Пера з двох боків: яким його бачить соціум і яким він є насправді.

«НОВИЙ ПОШТОВХ, АБИ ЗРУШИТИ З МІСЦЯ»

— Романе, чи бачите ви в ібсенівському герої якусь частку самого себе? Розкажіть, як ви потрапили і чому саме до Сум? Чи швидко адаптувалися, чи стало це місто вже рідним для вас?

— Жартома називаю виставу «Пер Гюнт» своєю автобіографічної історією, тому в неї є ще одна назва -»Сповідь загубленого я» — як образ вистави. Часто Гюнта намагаються засуджувати і виділяти лише його постфактичні дії, вчинки і нутро, але... це заблукала «вівця», яка шукає свій народ, свою любов, своє щастя, свою «планету», при цьому часто досягаючи самого «дна», аби відштовхнутися і спробувати вирватися вище... Моя кохана матінка — справжня Озе, я — Пер, і це чи не найголовніший зв’язок, який є в моєму житті й який я прагнув втілити у виставі... Я мріяв все життя пізнавати суть душі людини, адже її оболонка і її вчинки, як правило, не відповідають дійсності людини. Більше того, як і Пер, за усіма «тролями» ми й самі губимося: А де я? А хто я? «Я міг би навести тисячі прикладів, але всі вони зводяться до одного: порядкує на землі не сила життя, а сила смерті...» («Людина й Надлюдина» Б. Шоу).

Суми стали для мене якимось новим поштовхом, аби зрушити з місця, бо за вісім років роботи у Львівському театрі я почав відчувати, що «пускаю коріння надто глибоко, а подальшого розвитку там на той час я не бачив. От і вирішив спробувати підійняти свій приспаний потенціал і рухатися далі на запрошення тогочасного головного режисера Антона Меженіна. Це була моя постановка казки за Гофманом «Лускунчик», і після тієї доволі  вдалої роботи директор театру Микола Юдін запропонував залишитися тут постановником.

Я довго адаптувався до тихого, затишного містечка після переїзду зі Львова, але й тут я знайшов момент натхнення. Театр і квартира, яку я орендую, знаходяться прямісінько через парк і річку Псел, тому це чудовий релакс і час побути на одинці з природою і з думками про майбутні плани, в спокої щодня крокуючи на роботу і з неї... А ще довгими ночами просто цікаво сидіти на березі річки в тумані, яка вечорами навіває містику, а вдень виблискує посмішкою сонця...

— А рідний Львів часто згадуєте?

— Львів — моя колиска. Я народився і до 13 років жив у будинку буквально напроти  «Першого театру для дітей та юнацтва» (нині «Перший театр»), де колись розпочинав творчу діяльність Роман Віктюк. Завдяки цьому театру, мабуть, я й закохався у сценічне мистецтво. Моя мама працювала там; то шила костюми, то займалась іншою роботою, доки була в декреті з моєю сестрою — Анною-Луїзою Гривою, яка вже на сьогоднішній день стала моїм художником із костюмів (в тому числі й для «Пера Гюнта» та інших вистав). Отже, мене «з колиски» няньчили ТЮГівські актори. Також у Львові з 18-ти років я вже почав працювати актором у заснованому О. Новохацьким Львівському муніципальному академічному театрі «І люді, і ляльки», при тому навчаючись у Львівському вищому училищі культури та мистецтв. Згодом вступив до Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого на режисуру.

Звісно, сам Львів, його архітектура, атмосфера, низка театрів, які теж гартували мене і мої погляд... Щось давало поштовх — О! Це воно! А щось, звісно, засмучувало... І навіть дуже...

«ПЕРШИЙ ГІД У СВІТ ТЕАТРУ — ВОЛОДИМИР МАГАР»

— Цікаво, а які театральні особистості найбільше вплинули на вас як режисера?

 — Переїхавши у 2003 році до Севастополя, я почав по-справжньому розуміти і відчувати театр — як глядач, так і за лаштунками. Почав вивчати «дорослий репертуар», і моїм першим гідом у світ театру став Володимир Магар, я не пропускав жодної його вистави і, мабуть, на його виставі «Дон Жуан» я й зрозумів, що таке катарсис у театрі. Звісно, на той час я ще багато чого не розумів — що воно таке і що в даний момент зі мною відбувається, бо хотів, щоб диво не закінчувалося ніколи.

Але після завершення вистави, відправляючись додому, у мене всередині була така порожнеча, наче з тебе витягли всі емоції... Ця добова пустка вартувала того, аби мати хвилину максимального піднесення, і я вирішив, що буду в театрі! Далі я став вивчати творчість інших майстрів, і одним із них став Марк Захаров... Перераховувати можна безліч, але, якщо говорити про мої вистави, то можна помітити, що вони залишили чималий відбиток і в моєму погляді на сценічне полотно, на вибір матеріалу, на делікатність до автора.

— А у кого з майстрів ви захотіли б побувати на майстер-класі?

— Я рідко працюю з сучасною формою і сучасною драматургією, адже мені завжди видавалося, що все вже давно написано і поставлено, і щоразу винаходити велосипед немає потреби, моє кредо: відкопуй стару, забуту глибинну класику, як той же Пер (але в драмі), і ось тобі — сучасність!

Адже не в наявності джинсів, блювотиння та ненормативної лексики є сучасний театр, це ще не робить постановки актуальними чи сучасними, але... Але живимо в «сучасному» театрі, де є свої тренди. Тому я із задоволенням потрапив би спершу на майстер-класи до наших, рідних, українських — Максима Голенка, Тамари Трунової, а також до Ростислава Дерипільського, Андрія Білоуса, Андрія Бакірова, Дмитра Богомазова. І взагалі, я готовий вчитися пізнавати і відкривати для себе щось нове... Бо ще донедавна  не розумів, що таке театр абсурду, доки не ризикнув спробувати, і... не знаю, наскільки цей перший «млинець» вийшов смачним...

«Є КОМАНДА, З ЯКОЮ ПІДУ В РОЗВІДКУ»

— Що думаєте про нинішню театральну ситуацію в Україні? Чи можна говорити, що зараз прийшло нове — ваше покоління?

— На жаль, за час пандемії коронавірусу більшість театрів довго були в простої, що зумовило насамперед фінансовий і творчий колапс, адже без належного фінансування неможливо створювати заплановані великі проєкти, запрошувати майстрів із-за кордону, проводити гастрольну діяльність, фестивалі, де можна обмінюватися досвідом, заводити нові знайомства... Та й, врешті-решт, з урізанням бюджетів для виплат зарплат, а театр ніколи не «розкошував»... Печально, що деяка частина митців через локдаун вимушена шукати собі «кращої долі», адже, окрім її величності Мельпомени, у кожного є своє особисте життя, сім’ї, діти... Це гнітить, але всі плекають надію, що ще недовго, і ми знову вийдемо на сцену і побачимо аншлаг «голодних», спраглих поглинати театральне мистецтво глядачів. А щодо «нашого покоління», тут все ж є певний позитив — з’явилася молода, амбітна, талановита плеяда як акторів, так і режисерів, драматургів, художників.

— Романе, у Сумах є знаменитий  Будинок-музей А. Чехова (флігель). Не думали щось поставити зі спадщини Антона Павловича?

 — Знаєте, свого часу я залпом прочитав весь 12-томник Чехова і  мав на думці поставити два його великі твори — «Чайка» і «Вишневий сад». Знову ж, «Чайка» для мене, як  надзавдання для  автора-режисера, мова про особистість не свого часу, не зрозумілу ні ким, навіть своєю ж матір ю, або, навіть швидше за все, особистість, яку ніхто й не бажає зрозуміти, окрім Ніни. Але... митцю цього замало, його довго не може прийняти Аркадіна , а що сину ще потрібно в його починаннях? Це знову «автобіографічні» режисерські болі... Як і «Вишневий сад» — рятуйте! Кричать усі, а все гине, бо всі не чують одне одного... «Чайка» — почуйте! А не чують...  Все це мені близьке в той чи інший час мого життя, тому так, я часто думаю про Чехова.

Також були думки зробити компіляцію — його оповідання і розповіді, але територія не дозволяє вмістити глядача. Але ми обов’язково повернемо чеховські твори на сцену Театру ім. М. Щепкіна, адже постановка за його творами йшла у нас, зокрема «Все, що тобі потрібно — це кохання» за творами Чехова (режисер Лінас Зайкаускас).

— А над якими текстами ви хотіли би попрацювати найближчим часом?

— У мене донедавна був такий перелік «омріяних» матеріалів та авторів, і, звісно ж, — це класичні автори з глибою тем, особливо коли в центрі є і особистість, і її ідентифікація. Також манять символісти: Метерлінк «Синій птах»; Ібсен «Ляльковий дім»; Вільямс «Скляний звіринець»; Гоцці «Турандот», «Король олень»; Чехов «Чайка» і «Вишневий сад»; МакДонах «Каліка з острову Інішмаан»; Булгаков «Майстер і Маргарита», «Життя пана де Мольєра»; Гете «Фауст»; Шекспір «Тіт Андронік», «Сон літньої ночі», «Король Лір»; Горін «Блазень Балакірєв»; Шварц «Голий король»; Гофман «Крихітка цахес»; Пушкін «Пікова дама»; Шаффер «Амадеус»; Карпенко-Карий «Сто тисяч»; Гоголь «Вій»; Мішель Марк Бушар «Том на фермі»; Коцюбинський «Тіні забутих предків»; Довженко «Зачарована Десна»; Леся Українка «Оргія»; Вайльд «Соломея», «Доріан Грей»; Евріпід «Медея»...

— А театральна критика допомагає вам чи інколи збиває з пантелику?

— Театральна критика буває різних ґатунків. Як правило, «містечкова» критика націлена на те, аби возвеличити місцевих митців, щоб нікого не образити та всім догодити. Тому, зазвичай, така «критика» не є компетентною або ж вимушена бути такою, щоб триматися на плаву. Велика біда в тому, що такі ж місцеві митці свято вірять у правдивість даної критики і через це не потребують творчого розвитку. Тому такий вид «критики» лише заважає розвитку мистецтва в театрах різних регіонів України. Інша справа — Київ і критика столична. Те, що передбачає системність, об ємність, аналітичність...

— Хто сьогодні ваші творчі однодумці у Сумському театрі?

— Я служу в Театрі ім. М. Щепкіна вже понад чотири роки, і за цей час ми зуміли чудово відчути одне одного і зрозуміти всі сильні та слабкі сторони нашого колективу. Беручи до постановок складні твори, ми навчилися довіряти одне одному, що дало можливість стати нам єдиним театральним організмом, коли кожна структура, кожний актор і кожний художник є автором одного полотна. Моє бажання і надалі співпрацювати з цим колективом говорить про мою довіру і готовність створити тут ще не одне полотно.

Маю щастя, що є команда, яка без зайвих запитань та сумнівів довіриться моїй режисерській волі. І саме з ними я і піду в розвідку...