Проблема не в «кубі», а в черепку

Театр, мовою якого звертається до глядачів автор і постановник «Проблема в кубі» Олексій Кужельний, сповна описаний Арсенієм Гулигою, що своєю чергою адаптував учення Лессінга про «перевантажений» характер та Шиллера про сентименталістичну поезію. Для нашого випадку цей різновид сценічного дійства передбачає принаймні три посутні умови його естетичного справдження: вчинки не ґрунтуються на характерах, дія набуває понятійного узагальнення, суть показаного прояснюється шляхом зняття вторинної наочності. Ці естетичні засади формують у перцепції глядача не типовий, а типологічній образ, що долаючи чуттєву конкретність, тяжіє до абстрагованої думки-тези. (Моя преамбула необхідна для розуміння характеру труднощів, з якими стикається глядач, вихований на естетиці арістотелівського театру, але опиняється в художніх вимірах, де ставка робиться на «театр епохи науки»). А тепер безпосередньо про спектакль.

Для мене проблема його цілісної перцепції полягає в тому, що (даруйте за намагання укласти складну причину в одне «красиве» речення) валентності вистави, зайняті в синтезі її образних чинників, надто послаблені, щоб творити живий зміст, пройнятий здатністю до саморозвитку. Як наслідок, руху (не скажу — метушні) на кону багато, сценічної дії — обмаль, а поза нею всякчас формувати в свідомості публіки самочинний сенс спектаклю не вдається. Вистава невпинно шле в глядацький зал «біжучий рядок» свого енергійного послання, та оминає момент перетворення чуттєвого сприйняття в осмислення, переоцінюючи ресурси зчитування дискурсу. Тобто, я його переважно отримую, та цей спосіб комунікації відразу апелює до моєї розсудливості й нескладної інтелектуальної праці, відрізаючи від того, чим і є в своїй суті театр — владною психофізичною машиною, де нам дається розуміння, недосяжне ні в який інший спосіб — жодним зусиллям наших ментальних і розумових сил. Бо цим процесом у театрі захоплене все людське єство — до епідерми. Та типологічний театр, при здійсненні якого ми перебуваємо під час показу «Проблема в кубі», не має ані мети, ані засобів «навіювання» чи взяття в чуттєвий полон свого глядача — він орієнтує нашу свідомість на споглядання й умовивід, адже момент «поза знаходження» публіки — засадова умова його засвоєння.

Тут виникає питання. Чи правомірно вимагати емпатії до сценічної дії, якщо це суціль не арістотелівський театр, а форма акційного мистецтва, що як співучасть передбачає солідарність, але не співбуття. Хепенінг у свій ігровий простір залучає способом гри, а не вражає актом живого життя, хай і в межах умовного мистецтва. Потрясати душу — не в його природі. Бо й особу він активує через видову здатність людини до Гри, ба більше — вічну спокусу розуму ділити буття на існування без решти. Це просто інший тип театру, як є різні тварини: ми ж не чекаємо від кішки собачої вірності.

Тим часом, наш глузд чіпляється за будь-яку поживу (йому вкрай не подобається бути ошуканим) і привид людини-коробки Кобо Абе, здається, навертає на можливе тлумачення дійства, що не вгаває. Але в японця ящик — прихисток від небажаних вторгнень, умова усамітнення, що вберігає від поневолення зовнішнім світом. У Олексія Кужельного, де дія розгортається на агорі, тобто просторі вільного обміну й проголошення тверджень і переконань, куб є, радше, трибуною-зомбоящиком, з якого Ментор задає загалу умови існування. На агору, втім, можна й не приходити, та коли йдеться про непокору чи бунт проти тиранії, тут уже великий плацдарм для герцю ідей виживання чи спротиву, тож і глядачів — як усяких соціальних тварин, це вже може цікавити непідробно.

Ця вистава — експеримент, і в цій якості її можна лише вітати, бо це завжди краще, ніж робота з пройденим.

І на завершення, ще раз нагадаю наскрізну властивість цього дійства — вона суціль апелює до розуму. Естетично «Куб» належить до того різновиду сценічної (чи майданної) дії, що зайнятий не зображенням «дійсного» світу, а відтворенням ідей (зауважу — з рівно високим ступенем правди узгоджуються обидва методи). Тому-то «Куб» і працює в режимі розумової конструкції, що нехтує чуттєвою конкретністю одиничного, проте цілком відтворює типологічні риси взятого до аналізу явища. Це повноцінний і повносилий спосіб художнього пізнання.

Наступний показ вистави «Проблема в кубі» відбудеться 10 березня.