Планета на ім’я «Маля»

Мальвіна Зіновіївна була улюбленицею публіки, актрисою неповторної чарівності, приголомшливої сценічної майстерності, а також жінкою  з дивовижним почуттям гумору...

Кожен театр, незалежно від того, великий він чи маленький, успішний чи не дуже, є до нього глядацький інтерес і любов чи не завжди, має свою театральну легенду. Нехай маленьку, але свою. І кожен театр має свого охоронця, або, точніше, оповідача цих театральних легенд, які з часом від довгого і багатократного переказу переходять до розряду театральних байок. Тоді вже ніхто точно не може сказати, чи було це насправді і що правда, а що вигадка. У своєму театральному житті я стикався з цим неодноразово. Історія, розказана так, та не так, вже втрачала якийсь свій, неповторний присмак. І щоразу я засмучувався — ну чому цю історію не записали вчасно, самі учасники або її перші слухачі. Пам’ятаю, як довго умовляв Євгенію Еммануїлівну Опалову дозволити записувати за нею. І щоразу діставав відмову. Лише одного дня вона погодилася записати нашу годинну розмову на плівку. І все...

Коли доля близько звела мене з іншою старійшиною Київського національного театру російської драми ім. Лесі Українки Мальвіною Зіновіївною Швідлер, я спочатку насолоджувався спілкуванням з нею, потім намагався умовити її записувати свої «баєчки» (вона тоді ще добре бачила і могла це робити без будь-якої сторонньої допомоги). Щоразу вона відбивалася від мене. як від набридливої мухи, і нагадувала, що Опалова теж відмовилася записувати свої спогади, мотивуючи тим, що, згадуючи, треба казати правду, а багато учасників подій живі і можуть образитися.

Першого разу Мальвіна Зіновїївна здалася не мені, а телепровідній Світлані Леонтьєвій, яка робила невеличкі замальовки про відомих людей на війні. Дізнавшись від мене, що Мальвіна Зіновіївна під час Другої світової війни була в евакуації, де був весь цвіт творчої інтелігенції, вона зацікавилася цією темою. І Швідлер не змогла відмовити їй і ледь прочинила те, що зберігала її пам’ять багато десятиліть. Телезамальовку було зроблено дуже толерантно і з великим любов’ю. Ось тоді  я й попросив Світлану використовувати камеру для іншого запису.  Мальвіна Зіновіївна, змусивши мене заприсягтися, що її розповідь про те, як пішов з театру Костянтин Павлович Хохлов (відомий актор, режисер, педагог, був художнім керівником Київського театру російської драми. — Б.К.), не з’явиться раніше, ніж вона піде з життя, зробила свій перший запис на плівку про те, що її обтяжувало все її життя. Так з’явилася розповідь про актора на літеру «Б»... А незабаром вона сама стала виявляти цікавість до запису своїх спогадів. Давалося їй це нелегко, і тоді ми вирішили, що я їй передаватиму касети, а Швідлер (під настрій) вмикатиме свій маленький магнітофон і записуватиме все те, що їй захочеться згадати, про що розповісти. Так почали з’являтися касети з голосом Малі, яка розповідала про те, що цієї миті хотілося розповісти, про кого згадати.

Назву майбутньої книжки озвучила сама Мальвіна Зіновіївна. Вона дуже часто любила повторювати цю дещо непристойну і по-своєму філософську фразу  — «Життя, як дитяча сорочка, — таке ж коротке й закакане». Погодьтеся, вона багато в чому мала рацію. Так, мало не забув — ця фраза в різних інтерпретаціях має своє продовження. Одне з них звучить як тост: «Вип’ємо за ті дні, коли вдається її випрати». Гадаю, що Мальвіна Зіновіївна знала це продовження, але ніколи його не озвучувала...

Акторкою Мальвіна Зіновіївна була надзвичайною. Їй вдавалося за короткий сценічний час створити яскравий образ, що запам’ятовується. Й сама того не підозрюючи, вона зуміла увійти до дуже невеликої кількості акторів, на яких ходили завсідники Київської російської драми, посівши своє не останнє місце на її небосхилі. Такими ж яскравими виявилися і її усні замальовки, начерки портретів колег, друзів і просто знайомих. Розповідала вона завжди захоплено, з цілковитою самовіддачею. Щоправда, на плівках її голос звучить дещо занадто стримано, але це, вочевидь, на згадку про те, що за наявності мікрофону контроль необхідний. І дотримуватися цього потрібно неухильно. Будучи натурою захопленою, артистичною, вона якось таки не проконтролювала емоції і в прямому телевізійному ефірі, розмовляючи з Тетяною Цимбал, переплутала «евакуацію» з «окупацією». Усвідомивши ляп, якого припустилася, і розуміючи, що це прямий ефір, а не запис, Мальвіна Зіновіївна вирішила швидко виправитися, але одразу ж зробила інший ляп — озвучила в переляку свої власні думки і, як дитя свого часу, виховане в страху перед наслідками за кожне сказане слово, швидко, але чітко повідомила збентежену Тетяну Цимбал: «Нас зараз звідси заарештують»! І одразу ж розсміялася разом з ведучою ефіру. Тоді мені здалося, що сміх був дещо нервовий, ніж гумористичний. Хоча цей епізод приніс невимовне задоволення всім тим, хто стояв цієї миті за кадром. І щойно скінчився ефір, вся молодь, яка була у студії, кинулася до Мальвіни Зіновіївни просити автограф. Вона була трохи збентежена такою увагою, весь час повторюючи: «Що я говорила, що я говорила»? Тетяна Василівна Цимбал, сміючись, її довго заспокоювала і запевнила, як це було невимушено. Через якийсь час Мальвіна Зіновіївна дещо заспокоїлася і вже сама почала жартувати над собою, дзвінко сміючись і вставляючи непристойні слівця.

Слід зауважити, що Швідлер любила і ненормативну лексику, але різні слова вживала так віртуозно, що звучали вони як «пісня», з якої слів не викинеш. Проте, записуючи на касети свої спогади, вона ніби внутрішньо збиралася, голос її звучав упевнено, але на регістр нижче звичайного, слова вимовлялися повільно і чітко. Вона усвідомлювала, що кожне слово йде у вічність, а плювати в цю саму вічність вона не хотіла, але щойно натискали кнопку магнітофона, зупиняли запис, і Мальвіна Зіновіївна знову перетворювалася на Малю.

Якоїсь миті, вочевидь, втомившись від усього, а головне, втомившись від свого залежного становища, вона починала сумніватися, а чи потрібно все це. І тоді не змовляючись всі, хто, був вхожий в її дім, телефонували їй, починали говорити, що чекають її спогадів, що якщо не вона, то хто ж розповість про Анну Ахматову, Вучетича, Тамару Ханум і, зрештою, про театр, який вона так любила. У цих домовленостях не було й крихти неправди.

Мальвіну Зіновіївну любили за іскрометний гумор, неповторні інтонації, надзвичайне трагіфарсове обдаровання. Вона дивовижно легко сходилася з молодими акторами, її любили реквізитори і гримери, костюмери й монтувальники. У променях сонця її людського і акторського таланту понад п’ятдесят років зігрівалися багато поколінь колег і глядачів.

Ось вже кілька років, як сонце на ім’я Маля, Мальвіна, зайшло за небокрай, туди, звідки ще ніхто не повертався. Залишилися світлі спогади, відчуття тепла, кілька годин відеозаписів і ще книжка її спогадів «Життя як дитяча сорочка...», яка вийшла  друком  2013 року, хоча й невеличким  накладом, але вона стати майже бестселером. Її розібрали на цитати, і я інколи чую історії, що їх розповіла Мальвіна Зіновіївна в цій книжці, від незнайомих мені людей. В день 100-річчя чудової актриси і дивовижної людини мені захотілося згадати про цю світлу і талановиту особистість.

ДОВІДКА «Дня»

Мальвіна Зіновїївна Швідлер народилася 19 серпня 1919 року в Одесі в родині керуючого цегельним заводом. 1939 року закінчила Одеське театральне училище і грала в Одеському театрі мініатюр. У 1939—1941 роках була акторкою Львівської філармонії, під час війни служила в 1941—1944 роках у Ташкентському академічному російському драматичному театрі ім. М. Горького. Після війни з 1945 року була акторкою Київського театру російської драми ім. Лесі Українки. Своєю «хресною матір’ю» називала легендарну поетесу Анну Ахматову, а вчителем — великого актора Віктора Халатова. Мальвіна Швідлер зіграла на сцені рідного театру понад сто ролей, зокрема, в таких знакових виставах:  «Гравець», «Як важливо бути серйозним», «Священні чудовиська», «Школа скандалу», «Безприданниця», «Мораль пані Дульської», «Ліс» тощо. Критики називали Мальвіну Зіновіївну «однією з найблискучіших акторок столичної трупи»... Померла М. З. Швідлер15 липня 2011 року після тривалої хвороби. Похована в Києві на Байковому цвинтарі.