Остання втеча з Парижа
50 років тому помер видатний романіст Йозеф Рот
Причинами смерті 45-річного Йозефа Рота найчастіше називають алкоголізм і ностальгію — перше, вочевидь, випливало з другого і навпаки. Обидві хвороби письменник виплекав у собі самостійно, свого часу, ще перед великим розпадом 1914-18 років, обравши для себе долю емігранта, мандрівника на Захід і готельного самітника, а також зробивши втечу своїм перманентним станом.
Містечко Броди, де він народився 1894 року, лежить недалеко від Львова і за тих часів вважалося «галицьким Єрусалимом» (звідси, до речі, таке часте серед східноєвропейських євреїв прізвище Бродський). Народжений у цій перехідній смузі між Галичиною та Волинню, на найсхіднішій околиці австро-угорського світу та Європи, де «культури все- таки більше, ніж про це можна судити зі стану каналізацій», Рот за першої ж нагоди покинув цю свою «малу батьківщину», на вісімдесят п'ять відсотків заселену представниками його мандрівного народу. Це був поклик слави, можливо, спрага якісно вищого буття, велика ілюзія сімнадцятилітнього на порозі першої з усесвітніх катастроф. «Містом містечкові ніколи не бути. Кар'єри поселень, як і кар'єри людей, обмежені фатумом», — напише він через багато років, напевно, пояснюючи собі самому цей порив у Велике.
1913 року він починає студіювати у Львові — і невдовзі полишає його теж. Йому мало Львова: темп життя недостатній, літературні дискусії не виходять за межі політичних, взаємно виснажливе українсько- польське з'ясування стосунків не має кінця, польська мова домінує на університетських лекціях. Усе це змушує його, німецькомовного й космополітичного, знов-таки — за першої ж нагоди — рушити далі на Захід, з «малого Відня» до справжнього. Однак від Галичини не втечеш, особливо коли носиш її всередині себе самого. Спершу вона наздогнала Рота у Відні. Це сталося з початком війни, коли тисячі галицьких біженців, а надто ж наляканого російським наступом і перспективою погромів єврейства, опинилися тут і там на віденських вулицях, площах, вокзалах, тягнучи за собою свій багаж, дітей, жінок, стариків. Більшість Ротових романів, які напишуться пізніше, були б неможливими без цього жахливого досвіду панічного переселення містечок у Місто.
Пізніше була війна, до участі в якій він урешті зголосився добровільно. І так відбулося одне з його повернень — Рот знову закинутий у Галичину, аби побачити світовий танець смерті й передбачити, як розкладатимуться в галицькій землі західноєвропейські трупи, удобрюючи її, і як «на зогнилих кістяках мертвих тірольців, австрійців, німців (чехів, словаків, мадярів, хорватів, додамо) зацвіте кукурудза цього краю».
Письменник не може не мати передчуттів. Більше того — йому нікуди від них не подітися.
Навідуючи ще неодноразово Львів у 20-ті й згодом 30-ті роки (Рот бував запрошуваний польськими колегами як один із найпопулярніших і таких, що найчастіше перекладалися та видавалися у міжвоєнній Польщі авторів), він намагався констатувати непорушність «того ще світу», габсбурзької ідилії, полікультурної строкатості й толерантності. Повертаючись до Берліна, чи, згодом, до Парижа, він говорив і писав про зростання рубців, про майже цілковите загоєння ран, розв'язування вузлів, самовідновлення культури в Галичині. Він помилявся, як усі великі романісти не знаючи життя й беручи бажане за дійсне — «того ще світу» вже не існувало, він ще сяк-так нагадував про себе під час письменницьких вечірок у богемних рестораціях, але насправді все було не так, сутінки фашизації оповивали Європу, а великий червоний змій уже виморив мільйони селян на Сході. Геноциди перетворювалися на норму офіційного політичного курсу урядів і вождів.
Узимку 1937-го Рот востаннє приїздив до Львова. «Запевняю вас, друзі, що ми присутні на останньому з подібних свят у Європі», — звертався до добірного львівського товариства не без впливу алкоголю й пробуджених передчуттів. Не всі з присутніх хотіли йому повірити. Декого з них було розстріляно енкаведистами між 24 і 26 червня, а декого, натомість, есесівцями 3 липня того ж таки 1941 року. Тиждень, що минув між двома львівськими розстрілами інтелігенції, став тижнем остаточного руйнування Ротового світу.
На щастя, Рот не дожив до цього. Він помер у Парижі, наприкінці чергового травня — місяця, що по-справжньому можливий лише в Парижі. Істинною причиною смерті були передчуття — катастрофа мала початися відразу після літа, за якихось дев'яносто три дні (останні курорти, вакації, салони, танці й заміські пікніки). Далі був Голокост, фабрики смерті, трагедія Центральної Європи — все разом включно з війною, від якої його серце святого пияка все одно б розірвалося.
ДОВIДКА «Дня»
Йозефа Рота найчастіше порівнюють із Кафкою, і на сьогодні він є одним із найпопулярніших німецькомовних авторів. На жаль, в Україні довгий час вітчизняними вважали лише тих письменників, які писали українською. Ще прижиттєве видання роману Рота «Отель «Савой» (Харків, 1928) давно стало бібліографічною рідкістю. 1981 року журнал «Всесвіт» опублікував роман «Ціппер та його батько» (переклав Євген Попович). Торік видавництво «Смолоскип» видало чудову збірку вибраних творів Йозефа Рота «Білі міста». Український переклад зробив Ігор Андрущенко, який зараз готує до публікації переклад Ротового роману «Гробівець Капуцинів». Досі залишаються не знаними для українського читача багато новел, есе, віршів, романів видатного співвітчизника, серед яких і такі відомі в світі, як «Павутиння» (1923), «Бунт» (1924), «Праворуч і ліворуч» (1929), «Йов» (1930), «Марш Радецького» (1932) та інші.
