Матейко з Криниці

У минулому році вулицю Георгія Димитрова на київській Троєщині було перейменовано на честь українського художника Никифора Дровняка. Ще раніше, у 2006-му, на Музейній площі Львова встановили пам’ятник митцю. На цьому офіційне вшанування художника лемківського походження завершується. Загалом його ім’я маловідоме широкому загалу, хоча його сміливо порівнюють з Катериною Білокур та Марією Примаченко. Для більшості він не відкритий, хіба що на Західній Україні трохи пишуть про нього книги. У Польщі тривалий час була політика називати лемків окремим народом, щоб применшити лічбу українців на території держави. Ця тенденція і до сьогодні має свої наслідки. Пересічні поляки взагалі не говорять про українськість Никифора Дровняка, вважаючи його виключно польським художником. Та це далеко не так.

МАЛЮВАВ НА ВСЬОМУ, ЩО ТРАПЛЯЛОСЯ ПІД РУКУ

Маленьке курортне містечко на півдні Польщі притягує цікавих не тільки можливістю гарно провести час, але і музеєм творчості нетипового художника, яким мають право гордитися як українці, так і поляки. Пам’ятники цьому художнику поставлено як у Львові, так і в місці його народження і життя — Криниці. Відомий цей незвичайний художник під іменем Никифора з Криниці.

Народився Никифор від польського нібито художника, про якого не збереглося жодних відомостей, і глухонімої лемківської жебрачки Євдокії Дровняк. Щоб прогодувати себе і сина, мати наймалася на різні роботи, в основному носила воду. Жили вони у великій скруті. Після її смерті, відлюдькуватий хлопець жив самотньо, говорив невиразно, мав вади слуху, через що його вважали трохи вадливим психічно. Люди ставились до нього неприхильно, досить часто ображали, і тому він замикався в собі. Як кажуть, що немає пророка на батьківщині, то і серед криничан художник досить довго не знаходив визнання, вони говорили: «Що то за митець? Він же плював на фарби». Коли його земляки дізналися, що Никифор хворий на заразну хворобу — туберкульоз, то палили його праці, бо всім же було відомо, що він слинив пензлі.

Докладного часу, коли він почав малювати, не знає ніхто. Піком його творчості прийнято вважати 20-30-ті роки ХХ століття. Малював Никифор на всьому, що траплялося під руку, — на обгортках від шоколаду, обкладинках зошитів, старому обгортковому папері, пачках від сигарет, старих урядових актах. Малював акварелями, інколи мішав темперу й олійні фарби, під кінець життя використовував також олівці. Щоб заощадити папір, малював з обох сторін. Сюжетами його творів була релігійна тематика, автопортрети, побутові сценки з життя міста, локальні краєвиди, особливо його цікавила сакральна греко-католицька архітектура. Як і інший видатний примітивіст Ніколо Піросмані, Никифор у своїх образах зображував те, чого йому бракувало в реальному житті. Мистецтво стало для нього своєрідним способом втечі від реальності.

ЖЕБРАК, ПРО ЯКОГО ПИСАЛИ ГАЗЕТИ

Його талант був відкритий українським художником і колекціонером Романом Турином зі Льова в 1930 році. Тоді ж була невдала спроба організувати індивідуальну виставку його праць у Парижі. Однак вдалося виставити праці художника в Парижі разом з працями французьких, італійських і українських художників на виставці, організованій Українським народним музеєм імені Т. Шевченка. У 1938 році з’явилася перша публікація на тему творчості художника авторства Єжи Вольфа в виданні «Аркади». Однак перша слава не принесла комерційного успіху і не полегшила життя незвичайного творця. Хоча й значно сприяла його самоствердженню. Тепер Никифор був не просто жебраком, що малює, а визнаним маляром, про якого пишуть в газетах. Він так гордився цим визнанням, що носив публікацію з собою і хвалився нею перед заїжджими туристами і своїми знайомими. У тому ж 1938 році відбулася виставка праць художника у львівському Будинку архітектора.

Під час операції «Вісла» його три рази виселяли з Криниці на так звані «повернені землі», до Щетина, однак кожного разу художник повертався, долаючи пішки близько 700 км, і на третій раз йому дозволили залишитись на місці. У той час художник жив під іменем Яна Никифора.

У 1949 році відбулася виставка творчості маляра у Варшаві.

Через 10 років відбулася довгоочікувана виставка праць художника в Парижі. Під час планованого в 1962 році виїзду до Болгарії виявилося, що він не має документів. Тому йому було присвоєно ім’я Никифора Криницького. Однак у 2003 році Союз лемків виступив з ініціативою ануляції попереднього акту народження і визнати, що під іменем Никифора Криницького жив Епіфан Дровняк 1895 року народження. Сам художник найчастіше підписував свої твори як Никифор з Криниці. Загалом він мав близько 17 псевдонімів, один з них — Матейко з Криниці. Ян Матейко — провідний польський художник, тож вживання його імені свідчить про те, що Никифор чітко усвідомлював свій дар і творив як свідомий майстер, що мав великі артистичні амбіції.

ХУДОЖНИК, ЯКИЙ НІКОЛИ НЕ ВЧИВСЯ

Після Парижу праці творця були представлені в Амстердамі, Брюсселі, Льєжі, Хайфі, Баден-Бадені, Франкфурті-на-Майні, Ганновері, Лондоні і Чикаго. Ці «гастролі» нарешті зробили ім’я автора знаменитим і до Криниці почали приїздити шанувальники таланту Никифора, які масово скуповували його роботи. Так само цікавість до праць художника-самоучки виявили і провідні галереї світу. Стало це причиною того, що з’явилося багато шахраїв, що намагалися імітувати стиль художника. Тепер Никифор вважається одним з тих артистів, чиї твори найчастіше підробляли.

Під кінець життя художником опікувалися його покровителі, зокрема подружжя Банахів, пізніше його біографів, і художник Маріан Влосінський. Помер Никифор в осередку для бідних у Фолюшу в 1968 році від туберкульозу, а на його могилі в Криниці є напис українською і польською мовами, де українською написано «Никифор Епіфан Дровняк», а польською «Nikifor Krynicki».

Перша офіційна виставка художника на території України відбулася в 2013 році в Національному музеї українського народного мистецтва.

Цінність творів Никифора полягає в тому, що він — художник, який ніколи не вчився, не імітував, нікого не наслідував і не вдавав, щоб задовольнити чиїсь смаки. В його голову не були вбиті стандарти класичних зразків мистецьких творів і того «як має виглядати справжнє мистецтво», і тому те, що він зображував на полотнах — це вилив його чистих внутрішніх відчуттів, перевареного особистого відчуття світу, виплеснуте на папері. Він не мав в голові тих рам і норм, що мають навчені митці. Його асоціальність дозволила переступити через кордони відомих доти стилів і сворити насправді нові і унікальні твори, яких бракує в світі, повному копій і підробок, де здається, що нічого нового вже неможливо випродукувати. Його свідомість і руку не обмежував страх технічних помилок, спотворення перспективи, недотримання пропорцій чи фальшування кольорів. Навіть підписи образів грішать граматичними помилками. Для багатьох творчість Нікіфора стала ідеальним зразком мистецтва art brut — терміну, впровадженого Жаном Дюбуфе, що мав означати «грубе, необроблене мистецтво» людей, що знаходились на маргінесі життя, іноді відверто психічно хворих. Таке мистецтво несе в собі щось первородне, почерпнуте з глибин колективного несвідомого.

УКРАЇНСЬКЕ КОРІННЯ ТА СЮЖЕТИ

У Криниці Здруй — тепер одному з провідних польських курортних осередків, у 1995 році відкрито музей творчості народного художника. Загалом він був досить плідним творцем — залишив по собі близько 40 000 праць. Більшість із них була продана за дрібні гроші, як говорив сам художник, «аби тільки жити».

У 2004 році з’явився фільм під назвою «Мій Никифор», який відродив інтерес до творчості художника, якого вважають одним з найкращих примітивістів світу. Никифора зіграла Кристина Фельдман. Після прем’єри фільму було проведено кілька виставок його творів, було перевидано кілька книг про життя і творчість художника. Особистість Никифора є ще однією ланкою, що єднає український і польський народи.

Одночасно тривають дискусії стосовно національної приналежності його творчості. Звичайно, поляки розглядають його як польського художника, оскільки його свідомість дозрівала саме в польському середовищі. Натомість українські критики вказують на українське коріння образів і сюжетів, з яких черпав натхнення художник. Як би там не було, обидва народи мають підставу для гордості, що Никифор з Криниці залишив свій, без сумніву, важливий слід і в польському, і в українському мистецтві.