«Коли ллється кров з відкритої рани, то її треба спинити»

Очевидно, що Росія, яка до 24 лютого була помітним гравцем у світовому кінематографі, стала ізгоєм. Країну залишили такі стрімінгові гіганти, як Netflix, Amazon Prime та HBO. Великі студії Paramount, Universal, Disney, Warner Bros та Sony Pictures призупинили прокат своїх фільмів. Росіяни не побачили на великому екрані трилер "Морбіус" та нового "Бетмена". Практично всі голлівудські зірки, від Девіда Лінча до Джека Ніколсона, від Анджеліни Джолі до Арнольда Шварценеггера засудили агресію Росії, а Леонардо Ді Капріо, чия бабуся Олена Смирнова народилася в Одесі, пожертвував 10 млн. доларів нашій армії.

Що стосується українських кінематографістів, то вже на другий день війни на міжнародному сайті петицій change.org з'явилося відкрите для підписання англомовне звернення Call for a boycott of Russian cinema, яке виражає консолідовану позицію національної Кіноакадемії та Оскарівського комітету.

“Шановні кіноустанови та кінопрофесіонали!

Ми, члени Української кіноакадемії, від імені спільноти українських кінопрофесіоналів і діячів культури закликаємо до бойкоту російського кінематографу.

Як відомо, з лютого 2014 року Російська Федерація веде війну проти України, виступаючи як агресор. Росія анексувала Автономну Республіку Крим та окупувала частини Луганської та Донецької областей – території, що належать Україні. Російський режим регулярно вчиняє військові злочини проти мирного українського населення як у вищезгаданих регіонах, так і на прилеглих територіях.

21 лютого 2022 року Російська Федерація визнала незалежні квазіреспубліки «ДНР» і «ЛНР» на територіях як окупованих, так і підконтрольних Україні і ввела туди війська. 24-25 лютого Росія завдала ракетних ударів по Україні та розпочала збройний наступ у п’яти областях, включаючи власний і білоруський кордони, а також Крим.

Початок війни в Україні – це напад на цивілізований світ з демократичним устроєм, злочин, скоєний у центрі Європи.

Але в той час, коли світові держави вводять економічні та політичні санкції проти Російської Федерації, країна продовжує діяти в культурній сфері. Зокрема, фільми російського виробництва регулярно входять до програм більшості світових кінофестивалів, на їхнє просування витрачаються значні кошти.

Результатом цієї діяльності є не тільки поширення пропагандистських повідомлень і спотворених фактів. Це також підвищує лояльність до російської культури – культури держави-агресора, яка розв’язала невиправдану та неспровоковану війну в Центральній Європі. Навіть сама присутність російських фільмів у програмі світових кінофестивалів створює ілюзію причетності Росії до цінностей цивілізованого світу.

Враховуючи вищезазначені факти, ми пропонуємо:

Раді Європи – виключити Росію зі (спілки) Eurimages та розірвати з нею угоди про спільне виробництво. Ми також закликаємо виключити Російську Федерацію з Європейської конвенції про спільне кінематографічне виробництво.

Кінофестивалям – не допускати до конкурсних і позаконкурсних програм фільмів виробництва Російської Федерації або спільного виробництва з нею.

Міжнародній федерації асоціацій кінопродюсерів (FIAPF) - позбавити Московський міжнародний кінофестиваль акредитації FIAPF.

Виробників – припинити будь-які справи з суб’єктами господарювання Російської Федерації та не передавати права інтелектуальної власності на будь-які фільми на територію Російської Федерації. Ми закликаємо вас розірвати всі договори з ними. Пам’ятайте, що бізнес, який буде використовувати ваші фільми, сплачує податки в російський з бюджет, якого фінансується армію, що порушила кордони незалежної держави, і закуповуться ракети для бомбардування мирного населення Європи.

Дистриб’юторів – звертаємо вашу увагу на те, що за договорами, які ви укладаєте на територію Російської Федерації, фільми незаконно розповсюджуються на легальну територію України, а саме: на тимчасово окуповані території Криму й так звану «ДНР» та «ЛНР». Видаючи такі ліцензії (зокрема, виготовляючи kmd-ключі для кінотеатрів), ви фактично порушуєте український суверенітет. Адже зараз на цих територіях ходять фільми за договорами, в яких ці території визнаються територіями Російської Федерації.

CEPI (European Audiovisual Production Association) і CFP-E (European Federation for Commercial Film Producers) - закликаємо членів асоціацій припинити будь-яку співпрацю з аудіовізуальними продюсерами, які підтримують агресію проти України, зокрема розповсюдження аудіовізуальних творів в країнах-членах за участю акторів і громадських діячів, що підтримують російський злочин”.

Зі схожою заявою виступила і національна секція Міжнародної федерації кінопреси ФІПРЕССІ, а організатори фестивалю документального кіна Docudays UA у своєму відкритому листі оголосили про рішення перенесли фестиваль, що мав пройти с 25 березня по 3 квітня, поки не припиниться російська агресія:

“Дорогі колеги, друзі та всі, хто підтримують нас у цей складний момент. У звʼязку з початком повномасштабних відкритих бойових дій з боку Російської Федерації на території України, наша команда ухвалила рішення перенести 19 Docudays UA до скасування воєнного стану та припинення російської агресії на території України.

Сьогодні багато з нас прокинулося від звуків сирен, вибухів та дзвінків рідних у «старому-новому світі», де технології знищують будинки, захоплюють мирні міста та посилюють нерівності.

Ми закликаємо фестивалі по всьому світу приєднатися до інформаційного опору російській агресії, розповідаючи про війну в Україні, виходячи на акції протесту та показуючи українське документальне кіно”.

“День” звернувся до членкинь організацій, які ініціювали звернення, з трьома питаннями:

1) Як з'явився цей документ?

2) Наскільки реальний бойкот російського кіна у світі?

3) Як війна може змінити українську кіноіндустрію?

Юлія СІНЬКЕВИЧ, продюсерка, співзасновниця Української Кіноакадемії:

1) Потреба в такій заяві виникла ще напередодні вторгнення, оскільки вже було зрозуміло, що загроза цілком реальна. Ми сформулювали текст за 2 дні за повної згоди всіх членів правління і Наглядової ради. Ця позиція категорична і не підлягає обговоренню.

2) Я особисто доволі сильно здивована неодностайною реакцією світової кіноспільноти. Постійно звучать тези про те, що культура поза політикою, що треба давати можливість різних голосів, що є так звані опозиційні режисери, що знімають досить критичне кіно. Але все дуже просто, як на мене: так, є опозиційні кінематографісти, є ті, хто робить критичне кіно.  Але, тим не менш, вони отримують фінансування від Міністерства культури РФ, їхні фільми так чи інакше приносять певні прибутки – матеріальні або репутаційні, за рахунок цих фільмів на світових екранах з’являється герб росії, а зароблені ними гроші йдуть на війну. Про що тут говорити? Про який діалог можна говорити, якщо зараз панує тотальна і абсолютно обґрунтована ненависть в Україні до будь-кого, хто хоч якось дотичний до росії? Ми захищаємо свою країну, вони свою країну не захищають. Якщо вони такі опозиційні, то могли би як у спорті – виступати під іншим прапором.

Ця дискусія про критичне мистецтво може, колись, матиме місце. Але зараз, коли гинуть люди, коли гинуть українські актори й режисери, які захищають свою країну, такі розмови точно не на часі. Коли ллється кров з відкритої рани, то її треба спинити. Зараз усі думають про дуже прості речі: життя, здоров’я своїх близьких і безпеку.

3) Думаю, в нас буде сценарій балканського кіна. Він уже і так почав реалізовуватись з 2014. Збережеться такий самий напрям, тільки ще інтенсивніше. Маю на увазі, що балканське кіно (сербське чи боснійське) – принаймні фестивальне, більш-менш відоме за межами свого регіону – так чи інак стосується війни. Це історії людей до, під час і після війни, посттравматичний розлад тощо. Наше кіно так само набуло таке обличчя. Просто тепер це будуть історії не лише Донбасу, а усієї країни. Це наш вектор. Мені, звісно, хотілося б, аби ми розповідали життєрадісніші історії. Заради справедливості, багато історій, що відбуваються зараз, теж життєстверджуючі, але декорації в них трагічні. Тож буде такий розвиток.

Олена РУБАШЕВСЬКА, головна редакторка веб-сайту української секції ФІПРЕССІ, програмна координаторка міжнародного етнографічного фестивалю "Око", режисерка.

1) Я виїжджала з Краматорська, в якому мене почали бомбити, він опинився першим під вогнем, і я саме там була у відрядженні. Я нарешті отримала фінансування від Гетеборгського кінофонду та від Держкіна на повнометражний дебют. Ми там були на пошуку локацій, і в п'ятницю мали закінчити, а наступного разу вже приїхати на зйомки. Звісно, ми з оператором спішно евакуювалися до Києва. Але я живу в Бучі, і ніхто припустити не міг, що туди теж прийде війна. Коли ми через добу дісталися Києва, Буча була вже відрізана. У мене з речей залишався лише один рюкзак, який я взяла у відрядження. Мені не було де зупинитися в Києві. Сіла на потяг і опинилася у Польщі.

Наступного місяця мав відбутися колоквіум, присвячений російському кіно 8-12 квітня. Я була запрошена від України. Власне, коли я їхала в машині з Краматорська, то в пориві емоцій написала колегам: «Їхати чи ні – це ваша особиста справа, але мене зараз бомбардують. І всю нашу країну». Клаус Едер, генсек ФІПРЕССІ, розмістив цього листа на сайті Федерації. Потім колеги скоординувалися, запропонували текст, я на той час уже була на кордоні.

Я зараз у активному контакті з колегами з ФІПРЕССІ, із завтрашнього дня виходжу на роботу як новий член команди фестивалю операторського мистецтва Camera Image у Польщі. Але ж є великі фестивалі, як Канни або Локарно, які одразу заявили, що засуджують російську агресію, але це не означає, що якщо прийде хороше кіно з Росії, то вони його ігноруватимуть. Зараз ми теж говоримо про те, що російських людей культури, які протистоять режиму, і можуть якось вплинути зсередини, треба підтримати. Тому що ззовні говорити про це мало. Потрібно доносити правду різними шляхами через тих колег, які ще в адекваті. Питання лише в тому, як вони могли би цю правду доносити і самі при цьому уціліти. Вони мені дзвонили, казали: "Хочемо щось зробити, але якщо ми вийдемо, то наслідки очевидні". І незрозуміло, що їм порадити. Дуже суперечливий момент. Тобто я вважаю, що ми не маємо забороняти всю російську культуру. Потрібно знаходити метод, зв'язуватися з опозиційними журналістами, кінематографістами, щоб вони зсередини розхитували систему.

3) Чудове питання. Днями та ночами про нього думаю. Дуже сумно, що Україна і так останні 8 років асоціювалася з війною та Донбасом, а тепер уникнути цього кліше “Україна=війна” буде неможливо. Мені шкода всіх, хто намагається зайнятися чимось іншим. Я знаю тих, хто хотів би зняти комедію, чи анімацію для дітей, чи романтичний фільм. Адже Україна це набагато більше, ніж війна, і наша культура набагато більша, ніж агресія росії. А ми, виходить, йдемо в цьому нерозвиненому зв'язку з путіним і з росією. Мене це дуже засмучує, тому що про нас дізналися тільки завдяки оцьому негативу, цьому злу. Звичайно, з'являться класні проєкти, які відрефлексують цей досвід, але сумно через те, що світова спільнота не сприймає Україну інакше. Я б хотіла, що все, що ми знаємо про себе – що ми співуча нація, що у нас дуже багато гарних місць, що наша культура багата поза війною – щоб Європа відкривала це для себе, відкривала іншу Україну. Так що якщо я працюватиму директором на якомусь європейському фестивалі, то шукатиму тих режисерів, які створюватимуть альтернативні військовій реальності фільми. Щоб люди розуміли, що Україна – це набагато більше, ніж російська агресія.

Дарія БАССЕЛЬ, директорка індустріальної платформи фестивалю документального кіна Docudays UA.

1) Ми вирішили скасувати фестиваль, бо зараз не до нього, і є важливіші речі, на яких варто фокусувати увагу. По-друге, вже перші дні ескалації показали, що це було б фізично неможливим. Тому що половина колег сиділа просто по підвалах, в дуже тяжкому психологічному стані. Єдине, що ми могли – якось підтримувати зв'язок та розуміти, що все нормально та всі цілі. Хтось виїздив – я, наприклад, увечері першого дня поїхала з Києва з сім'єю. У нас зараз кожен день Zoom-зустрічі, списуємось, намагаємось щось робити.

Ми склали список свіжих українських фільмів й активно їх просуваємо на інші фестивалі та на телеканали, зараз ось німці дуже зацікавилися, хочуть усе купувати. Нам важливо ще створити можливість для підтримки українських режисерів, бо зрозуміло, що ситуація є складною і всім треба жити на щось. І я зараз комунікую з тими, хто готовий купувати фільми, щоб людям наскільки можливо забезпечити якусь фінансову підтримку.

2) Я всім серце підтримую бойкот. Мені здається, що це правильно і потрібно. Зрозуміло, що ми не говоримо, щоб скасувати все російське назавжди. Хоча б до кінця війни. Але – я суджу за відгуком, який надходить від міжнародної спільноти – зрозуміло, що це все дуже складно, що робота важка і не на один рік. Але нам не звикати. Я нестара людина, але навіть я пам'ятаю, коли ми тільки почали їздити міжнародними фестивалями в  2010-ті, нас запитували «Звідки ви?», ми відповідали «Україна» – «А, це десь там, частина Росії?» Але ми проводили роботу, і все культурне співтовариство уже знає, що  Ukraine це Ukraine, незалежна країна, що ніяк не стосується Росії. Тож якщо змогли пояснити це, то й наше ставлення до Росії та її культури ми теж пояснимо. Але на це потрібен час. Поки що я бачу, що люди за кордоном, навіть наші близькі друзі, з документальних фестивалів, які традиційно велику увагу приділяють правам людини та політичним моментам, тобто начебто більше в темі – навіть вони не розуміють важливих нюансів. Вони роблять програми, присвячені Україні, або українській кризі, як вони це називають, і в цих програмах я не бачу жодного українського фільму. Там фільми, зняті в Україні іноземними режисерами, та фільми, зроблені росіянами, хай навіть опозиційними. І ти бачиш цю програму, в якій немає жодного українського фільму, і запитуєш «Як це можливо?» Я, якщо особисто знаю організаторів, пишу їм довгі листи з поясненнями, чому це неможливо. Хтось чує, хтось ігнорує. Але ми працюватимемо у цьому напрямку.

3) У мене поки що немає відповіді. Ми ось сьогодні бачились із колегою. Вона теж говорила мені про те, що не розуміє, де її місце у цій новій реальності. Хтось із кіношників знімає на лінії фронту, ми ось поїхали до Чернівців та займаємося доставкою ліків, бронежилетів та іншого... Є цинічна думка, що на документальне кіно з України та про Україну тепер дуже великий попит. Всі канали та мовники, всі, хто виробляє документалістику, зараз активно це хочуть. Шукають українських операторів, звукорежисерів, щоби з ними знімати. І звичайно, це не закінчиться завтра. Тобто у документалістів робота точно буде у найближчі кілька років. Але радості від цього небагато. Зараз великі фестивалі класу «А» теж мають запит на українське кіно, нам зараз легше потрапити туди. Але, повторюся, від того не веселіше. А як існуватиме ігрове кіно – я, чесно кажучи, взагалі не уявляю. Тому що економічно наша держава зазнала величезного удару. Бюджети на кіно були й так недостатні, ми весь час лаялися і казали, що нам мало. А коли ми зможемо повернутись хоча б до бюджетів довоєнного рівня – взагалі незрозуміло. Очевидно, що підтримка від іноземних фондів буде, але вона також не дуже велика. Та й незрозуміло зараз, як знімати в Україні ігрове кіно – бо для нього потрібний певний рівень безпеки. Складний процес.