Ефемерність, розтягнута в часі та просторі
Арт-фестиваль в «Українському домі» традиційно збирає на початку літа всю художню «тусовку», яка ходить численними боксами галерей кілька годин після офіційного відкриття, традиційно нарікаючи на те, що бракує нових ідей. Але нинішнього року все виявилося якраз нетрадиційно: і тусовка була не такою численною, і галереї не виставляли «своїх» художників, і тривало дійство не один день. Початок тисячоліття спонукав організаторів VI фестивалю до роботи з «новими формами», а саме: влаштувати не тільки арт-ярмарок (він пройде трохи пізніше, другим етапом, у грудні 2001 року), але й фестиваль концептуальних проектів. І не тільки в «Українському домі». «Ініціатива «Проект-01» запропонувала глядачам цілий маршрут із 15 проектів, 5 з яких — великі художні акції.
Перший етап фестивалю — «Ініціатива» — розтягнувся і в часі, і в просторі: від гори Поскотина, де 19 травня проходив фестиваль «Весняний вітер», через 3-й поверх «Українського дому», де 15—18 червня демонструвалися 7 проектів плюс фото із Кракова «Реєстрація та креація», заходячи в Центр сучасного мистецтва «Совіарт» 9—24 червня, з фото-проектом «Київ», книжковим проектом «Quo vadis, Homo?» та багаторівневим проектом «Катакомби». Було заплановано конкурс «Скульптура з піску» 16— 17 травня на пляжі «Венеція» в Гідропарку та симпозіум «Раку-кераміка, Ленд-арт» у Сумській області (м. Охтирка), що проходив із 20-го по 30 червня.
Першим і досить стійким враженням від цього етапу фестивалю залишилося відчуття відповідності показаного заявленому в програмі і... нормальності художнього процесу. Нормальності, бо фестиваль демонструє розвиток різних форм сучасного мистецтва в Україні та їхнє спокійне співіснування. Нормальності, бо візуальний досвід століття, що відшуміло, не відкидається завзятим проривом в абсолютно новаторські форми, а використовується для вироблення нових принципів контакту художника із глядачем. Нормальності, бо експертна рада фестивалю не звалила все гамузом, а відібрала і вдало розмістила в різних просторах ідеї, цікаві для різного глядача, — чи то буде активний учасник цієї «тусовки», художник, що сповідує абсолютно інші принципи, або неофіт, який «просто» цікавиться і який випадково потрапив сюди з дітьми. Нормальності, бо некомерційна підоснова такого мистецтва вигідно сусідує із критерієм: «Якщо сьогодні не побачиш, то запізнишся назавжди».
Не лише тому, що виставляються ці роботи так недовго. У деяких проектах спеціально «вмонтовано» ідею надзвичайної ефемерності, минущості, недовговічності образу. Наприклад, для частини проекту «Катакомби» (художники Олександр Бланк, Гліб Вишеславський, Галина Сидоренко, Вікторія Денбновецька, Сергій Якунін, куратор Олексій Титаренко) було вибрано звичайний київський підвал на Костьольній. За допомогою досить економних засобів та простих матеріалів створено простір, в якому, безумовно, згадуються історичні катакомби, в яких зародилося християнство. Але тут же і задається відчуття близького настання «нового андеграунду», пройшовши який, людина (не тільки глядач) може інакше налаштувати свою душевну оптику, стати уважнішою до крихких дрібниць та власних рухів, оберігаючи одні, дисциплінуючи другі.
Іще один проект, в якому також створюється особливо нестійкий простір, — «Вступне слово» (автори Алла Карпенко, Руслан Левицький, Роман Велюра, куратор Ольга Бебко). Образ кабінету вченого або лабораторії, в якій народжується нове життя, створений за допомогою поліетиленової плівки, в якій стоять витончені підставки зі скляними чи то колбами, чи то теламіновими істотами, які віддалено нагадують риб, молюсків, равликів. І тут людина мимоволі обережно пересувається, уповільнено, неначе сама, потрапляючи в подобу нового акваріума, створює і власну пластику.
Не тільки із простором експериментують художники. Несподівану ідею, використання новітніх матеріалів для створення «нової скульптури» запропонував художник Анатолій Твердий. Багатьох підкорила його «жахливо кохана жінка» (назва проекту «My terribly loved woman», куратор Ольга Лагутенко) — триметрова, блискуча, безголова, майже «палеолетична Венера», за всіх своїх неозорих габаритів... «висить у повітрі». А тому викликає не містичний страх або, здавалося б, неминучі асоціації «з бабою на пагорбах», а бажання погратися з нею, як із повітряною кулькою. Анатолій мріє накачати її гелієм, щоб вона дійсно літала. Знаходячи в Києві поки що екзотичні матеріали (наприклад, для виробництва корпусу суперсучасних яхт, а також синтетичні смоли, автомобільні мастики), художник домагається незвичайного ефекту. Величезні порожнисті несиметричні голови чи то лисих жінок, чи то розгодованих дітей рухаються за заданими траєкторіями, монотонно гудучи вбудованими моторчиками. Крізь прозорі торси просвічують промені, підказуючи: скульптура зовсім не обов’язково має бути бронзовою або дерев’яною. Для нашого міського середовища, знівеченого безглуздими пам’ятниками, ось такий незвичайний об’єкт, що не контрастує з архітектурним та природним оточенням, може стати справжньою альтернативою.
І ще. Ініціатива «Проект- 01», проведена одразу ж після провального виступу українських художників на 49-й Венеціанській бієнале, викликала бажання невідкладно надіслати ці проекти — туди, щоб хоч якось згладити враження від безглуздої «української палатки у Венеції», щоб показати справжні, реально існуючі об’єкти та проекти, які вже працюють в одному контексті з «тим» мистецтвом. Бо щоб мислити проектами, українським художникам та кураторам зовсім не треба довго і тяжко вчитися.
Те, що було показано художниками та кураторами цього року (а були ще відеопроекти, інсталяції, просторові композиції, підтримані різноманітними інституціями та фондами), продемонструвало досить чітко: справа не в тому, що немає художніх ідей, адекватних рівню міжнародного проекту, і грошей, які допомагають гідно провести презентацію проекту. «Наші проблеми у Венеції» коріняться лише в тому, що немає бажання у високих чиновників постійно та уважно дивитися те, що в сучасному мистецтві України вже існує. Та в невмінні вибирати.
