Дисонанси…

В заголовок цієї статті винесена мінорна гама: саме з цих інтервалів вона складається. Ця формула відома кожному музиканту з дитинства, отже її поява  тут стане зрозумілою тільки  з прочитанням всього тексту.

       Останніми днями у соцмережах серед спільноти академічних музикантів та прихильників класичної музики точиться дискусія (щоби не сказати жорсткіше) щодо двох прем’єр: сьогодні і завтра Kirill Карабиць диригуватиме Orchestre philharmonique de Strasbourg (OPS) із Сергієм Рахманіновим та Ігорем Стравінським у програмі концерту, а 7 та 9 квітня в Teatro Comunale Bologna його музична директорка випускає прем’єру опери Петра Чайковського «Іоланта» з російськими артистами на одній сцені з українськими. Вочевидь, там вже підписали мирову…\

***

       У першому випадку, як пишуть деякі українські музиканти «в афіші нічого не сказано про Україну та й репертуар, концерт як концерт, до чого тут Україна…», а в другому сама Оксана Линів передбачливо аргументує подію, концепцію і навіть озвучує «подушку безпеки».

       «Цей проєкт був запланований задовго до війни (тобто більше 8-ми років тому? – О.С.) і теперішні події вносять до нього свої акценти. Що спонукало Чайковського обрати для його останньої опери сюжет про сліпу принцесу Іоланту і який символ ця тема несе до наших днів? Світ занадто довго залишався сліпим, відкидаючи від себе болючу правду, і лише справжнє співпережиття за людське горе, солідарність та любов здатні відкрити внутрішні очі сердець нашого людства і засвітити світло правди і справедливості. Дід Чайковського був українцем та козацьким нащадком з роду Чайок, навчався в Києво-Могилянській академії, а сам П. Чайковський регулярно відвідував різні міста України і знаходив для себе величезне натхнення для творчості. Оригінальний текст Іоланти був забороненим за часів радянського союзу через його сакральне значення. На початку концерту прозвучить європейська прем’єра твору Ганни Гаврилець Stabat Mater для хору та симфонічного оркестру. Сама композиторка померла в бомбардованому Києві у перші дні російського вторгнення. Я присвячую цю програму всім жінкам, які в жахливих умовах війни щодня рятують життя своїх сімей, підтримують боротьбу за свободу та, переховуючись по бомбосховищах, в нелюдських умовах змушені народжувати своїх дітей».

       Якщо в першому випадку ми маємо no comment і, власне, з Kirill (не Кирило!) все зрозуміло давно, то дописи, коменти, піарходи Оксани ретельно продумані, вибудувані і начебто мають позбавити музичних та «диванних  критиків» бажання вступати в дискусію з всесвітньовідомою, обласканою світовою пресою і нашими ЗМІ музиканткою.

      Якби не одне «але»…

***

       Поміж цими двома, далеко не однозначними імпрезами на чолі із нашими видатними музикантами, культурними дипломатами і рупорами саме українського мистецтва в Європі - прізвище українського диригента Івана Чередниченка, головного диригента Львівської Опери. Йому наразі не до прем’єр і не до філігранно виважених, толерантних коментів: його безвинних батьків в Ірпені безжально вбили російські мерзотники просто біля їхнього будинку. Цій жахливій новині передували розпачливі пости Івана та його дружини співачки Дар’ї Литовченко про пошуки мами з надією, що вона все ж вижила… Читати і усвідомлювати це неможливо.

      Проте, все ж для Оксани «можливо і потрібно розрізняти»: «розділення на артистів і культурних діячів Путіна (оригінальна орфографія збережена) і тих, чия музика була використаною Росією (оригінальна орфографія збережена) для пропаганди для мене є принциповим».

       А чи є принциповим розуміння, що на місці батьків колеги, цілком могли б бути ваші батьки і родичі, які досі мешкають в Україні, щоправда, в більш безпечних місцях? А чи хоча б на мить ви уявляли себе на місці Івана?

***

Я цілком свідомо ставлю ці «незручні», важкі  питання, але чи не маніпулюєте ви, коли не відрізняєте тон від полутону? Ви, як музиканти вищого ґатунку прекрасно знаєте, як звучить тон і полутон і як визначні диригенти нашого часу  блискуче розумієтесь на нюансах і чистоті звучання. Чому ж в цих двох випадках раптом вас наздоганяє глухота, німота і сліпота («Світ занадто довго залишався сліпим, відкидаючи від себе болючу правду…»).  Вочевидь, дисонанс.

      Йдеться навіть не про Чайковського і Стравінського з їхніми українськими коріннями. «Геніальність Рахманінова і Стравінського (і Чайковського) безперечна. Вони громадяни світу, але як росіяни! Ось у чому вся аберація та цинізм», -  констатує композитор Roman I. Drozd. Наразі про те, що митці із таким потужним реноме можуть і мають змінювати акценти й виправляти аберації. Адже виконавське мистецтво, оперна та симфонічна музика у Європі – це великий бізнес із чималими грошима і саме вони, їх зменшення або відсутність – можуть почати змінювати нарешті свідомість, якщо совість і покликання служінню музам все ще цього не дозволяють. 

        Кожен з цих двох музикантів пройшов важкий шлях до свого теперішнього приголомшливого статусу, кожен з них виборював його. Наразі цей статус не менш впливовий, ніж статус президента і я впевнена, що якби було поставлено питання руба – до вас би прислухались і у Страсбурзі, і в Болоньї. Ви прекрасно володієте ораторськими здібностями, мовами, мистецтвом піару. То, чому ж в якийсь момент тумблер вимикається? Гроші, острах втратити позицію, тісні дружні сосунки з російськими музикантами, які нині майже усі виступають в ролі «жертв путінізму»? Що саме вас зупиняє? Чому ви мовчите (Карабиць) або шукаєте шпаринки для комфортної співтворчості з тими, з ким саме зараз робити цього не можна. Що це за такий прихований комплекс меншовартості в персон, які зазвичай сміливо руйнують стандарти, шаблони й усталені поняття?

***

         Ще раз: ваш статус, виконавська репутація, рейтинг, талант, нарешті сила впливу – на тій сходинці, коли можна диктувати свої умови до кінця, аби  переломити цей ганебний тренд, який нав’язує так необачно і недалекоглядно толерантна Європа Україні.

         Не президенти і міністри культури мають за вас це робити, а саме ви, оскільки є яскравими лідерами думок. Це ваш інструмент, крім диригентської палички.

         Позиція має бути, як у генерала на полі бою. А ви і є наразі головнокомандуючими, по суті, на полі бою пропагандистської війни, яка триватиме набагато довше, ніж ця. Ми не встигнемо оговтатись, як всі вчорашні культпрацівники росії, що заробляють гроші і контракти по європах почнуть давати задки, як нині нєтрєбко і скиглити, що вони жертви. А післязавтра, так само під цей шумок знов з програм почнуть викреслювати музику українських композиторів і віддавати перевагу розкрученим  російським вокалістам та ще й ж «жертвам режиму».

***

Кожного разу, коли ви  обговорюватиме з керівництвами  каст, програму, - згадуйте вашого колегу Івана Чередниченка і його невинно убієнних батьків і заразом своїх, які у будь-яку хвилину, не Дай Боже, можуть опинитися на їх місці.

         Адже, де гарантія, що серед тих, тепер вже 83% відсотків росіян, що підтримують путіна і геноцид українців, нема батьків саме цих музикантів? Де гарантія, що саме ті, що прописані в касті «Іоланти» колись між репетиціями інших опер в інші роки не бігали в консульства голосувати за путіна? Де гарантія, що їхні родичі, друзі чи колишні однокласники наразі не натискають на спусковий гачок бомбардувальника над Бродами чи Києвом?

      Саме в час ваших прем’єр пропагандистка-біженка Овсяннікова на італійському ТБ уже озвучує  абсолютно чіткі меседжі світу і Європі: «Русофобія не допустима. Російські люди не повинні нести колективну відповідальність за те, що відбувається в Україні. Це провина виключно Володимира Путіна». Звісно, путін особисто в Ірпені розстріляв батьків  вашого колеги - диригента Івана Чередніченка, саме путін і тільки він декілька днів поспіль в Маріуполі ґвалтував жінку на очах її 6-ти річного сина, який після всього цього посивів, саме путін розбомбив маріупольський театр з жінками, породіллями і дітьми…

***

Каст «Іоланти»: мецо-сопрано Вікторія Каркачева і деталь: її чоловік Єгор Андрєєв - російський дипломат. Мецо-сопрано Марія Огій, випускниця санкт-петербурзької консерваторії співатиме поруч із сопрано Ольгою Дядів, випускницею Херсонського музучилища та солісткою Львівської Опери - Людмилою Корсун… Є і пояснення: «…я дізналася в керівництва - ці дві людини були ангажовані ще декілька років назад, і їхні контракти зв’язані з іншими постановками. Вони співають другорядні ролі, на головних, всі українці». А от поста-анонсу цієї прем’єри чомусь на сторінці диригентки нема. Зате є «…Шановні, дорогі українці, колеги – я не маю часу та сил на бруд і образи в такий важкий час…» і список аж з 5 пунктів, які, наче перекривають, нівелюють усе вище написане. Проте чомусь саме ці, власноруч написані аргументи всесвітньовідомої диригентки, входять у ще більший дисонанс (як сирени повітряної тривоги в українських містах з весною) з її згодою в якості музичної директорки Teatro Comunale Bologna на мирну музичну співтворчість російських артисток із українськими на одній, нині саме їй підвладний сцені.

       Коли вже написані аргументовані тексти з цього приводу (в LB.ua «Cancel Russia як інструмент самозбереження» Володимира Шейка та в ж. Тиждень «Макаров: «Владімір Путін є прямим продовженням Алєксандра Пушкіна»), - їх треба не тільки читати, як листи Вагнера в оригіналі, а робити принципові, дієві й співвідносні величі таланту – висновки і вчинки.

       ***

«Чому російській культурі треба пройти процедуру очищення шляхом скасування?»  Для людей нашого покоління це звучить надто радикально, але суть ідеологічного і культурного підґрунтя цієї війни і полягає саме в тому, що це не якась іншомовна культура (читай «чужа», німецька чи французька). Це культура, яка була нам усім прищеплена разом із манту в пологовому будинку.

       Для того ж, щоби вийти з війни психологічно здоровою, а не скаліченою ненавистю нацією, - треба знайти в собі сили відмінити або поставити на тривалу паузу російську культуру та спільну творчість із її сучасними апологетами. Ці прізвища і твори нікуди не подінуться: вони пройдуть лише свою переоцінку. А митці не помруть з голоду, адже в якості допомоги «постраждалим від війни» (санкцій) російським скоморохам з держбюджету вже виділили ₽1 млрд.

      Отже, тон-полутон… Намагаючись бути максимально поміркованою під час написання цього тексту-реакції, воліла усвідомити природу співіснування тонів і полутонів у цій катастрофічній за своїми цивілізаційними наслідками, війні культур. Яка не скінчиться, як мені тепер здається, ніколи.