"Дорогу до Дамаска" подолати можна

Історія людського буття, здається, все-таки несе в собі певну циклічність: кожен із нас проходить шлях Савлам, але не кожному судилося стати Апостолом. Хоча кожен крок на шляху в Дамаск стає кроком самопізнання. Мабуть, недаремно Август Стріндберга назвав свою найскладнішу драматургічну трилогію "Дорога в Дамаск". На цій дорозі його герою довелося пройти всі кола пекла та духовного очищення. Складність драматургії Стріндберга викликає невіру щодо можливості її сценічної реалізації. Та все ж трапляються сміливці, які вирушають у пошук сценічної реальності, яка б відповідала тій внутрішній напрузі, яка закладена в драматургії. Ярослав Федоришин творить світ, який вражає, шокує і заворожує одночасно. Уклавши драматургічну структуру в чіткий сценічний малюнок, який до певної міри асоціюється з монументальним живописом, Ярослав Федоришин творить світ пошуку людського "Я", світ пошуку своєї дороги до Бога. Властиво це стає лейтмотивом вистави "Дорога в Дамаск" А. Стріндберга у Львівському духовному театрі "Воскресіння". Ритм вистави перегукується з ритмом биття людського серця, і це - закономірно, бо вистава зачіпає щонайтонші проблеми людського буття, взаємин людини з навколишнім світом, з Богом. До какофонії звуків увірветься тужня???? мелодія саксофону, як подзвін по кожному з нас. Увірветься, перекосивши обличчя героя (Володимир Мовчан) гримасою болю, передчуттям безконечності шляху до себе. Сказати, що Володя Мовчан зрештою дочекався ролі, яка дає змогу розкрити всі грані його таланту, мабуть, було б неправильно, бо ролей у нього попереду ще багато та й творчих простоїв на його шляху практично не було. Проте ця роль - етапна для актора. Навіть своєрідний лакмусовий папірець на акторську й людську зрілість. Його героя розтерзано й знищено, але в найважчу мить збирає останні сили, щоб ступити крок... ще крок до Дамаска. Вібрує кожен його м`яз, кожен нерв, у тенетах шнурів наче б`ється його розтерзана, але все ще спрагла душа. Хоча на Мовчана падає найбільше й найважче сценічне навантаження, режисурою Я. Федоришина все підпорядковано для найглибшого розкриття образу. Сценічний простір, створений Антоном Лобановим, вражає поєднанням простоти та складності в єдине ціле. У сценографії вистави використано лише один матеріал - папір. Саме з паперу сценограф А. Лобанов творить багатогранну реальність, об`ємну і вишукану. І костюми також створено з паперу. Звичайно, химери художника залишились би химерами, якби не дві чарівниці - Тетяна Юшкевич та Тамара Тарасюк. Саме їхніми руками створено плащі, які то зливаються в церковні куполи, то творять ілюзорний ряд дверей, то стають нагромадженням людського непотребу. Немає межі цим перетворенням. Папір стає ще одною дійовою особою. Герой драми - письменник, можливо, його світ пробивається, проривається, кричить і знемагає в папері? З паперу, як з піни морської, виникне і прийде до нього жінка його мрії, крізь папір прориватимуться до нього його жахливі спогади, його найпотаємніші думки. Кожен, хто зустрічається на шляху героя, є для нього своєрідним паперовим фантомом. Біль розтерзаного паперу доганятиме його і в химерній хатині батьків його коханої, папір стане ціною його розплати з двійником. Він сам видаватиметься паперовим фантомом, коли буде вириватися з "гостинності" сім`ї своєї коханої. Крізь папір прориватиметься до своєї людської сутності, долатиме паперові вершини, бо судилося йому пройти половину Христового шляху, впаде і не зневіриться. Між паперовими фантомами звучатиме, як надія, його банальне запитання: "Ви не бачили жінки в дорожньому плащі?" Вона виникне перед його очима зовсім неждано, і раптом серед паперового безладдя зустрінуться очі. Це найвища і найдзвінкіша вершина у виставі Ярослава Федоришина. Мабуть, на цьому варто було б і завершити, адже так рідко очі вдивляються в очі! Та режисер пропонує нам інший фінал - кожний учасник простелить свою дорогу паперову, кожний залишить на ній свій кольоровий слід, останнім малюнком залишать свій слід головні герої. Крапля оптимізму чи надії на прощання? Останній звук саксофона згадуватиметься під час цього своєрідного ритуалу залишання слідів, як мелодія непочутого серця. Хоча серце також почуте, адже мелодію саксофона творив музикант - віртуоз Юрій Яремчук. А дорога, вона завжди дорога, для кожного своя...