"Аїда" в кайданах рутини

Через майже два десятиліття, на 185-річчя Верді та 130-річчя першого замовлення на створення цієї музичної "енциклопедії єгипетських пристрастей", що його композитор отримав від уряду Єгипту до відкриття Суецького каналу і оперного театру в Каїрі, "Аїда" повернулася до Києва. До речі, саме цим спектаклем 1926 року відкрився Державний український театр опери і балету. Відтоді у київської публіки було шість зустрічей з оперою великого італійця. Нинішня - сьома.

Величезне щастя для київських любителів опери, що за диригентським пультом у вечір прем'єри був головний диригент Національної опери Володимир Кожухар. Завдяки його твердій руці, досвіду і музичному смакові, драматична суть "Аїди" втілилася в звуках настільки рельєфно й точно, що солістам залишилося лише підкоритися його волі. Він не дозволив собі захопитися частковостями та непотрібними ефектами і діяв цілком в дусі настанов Верді: "Є щось більше, ніж мелодія, ніж гармонія - власне - сама музика!..". Тонкість і вишуканість його інтерпретації вердіївської партитури - найсильніше враження прем'єри. Можна сказати, що головними дійовими особами цього вечора були оркестр і хор, керований Львом Венедиктовим. Останнім часом у репертуарі театру було дві вершини - "Лоенгрін" і "Аїда", - в яких оркестр виявив свої найкращі музичні риси й дав відчуття того, що він складається з Музикантів, а не з підібраних в асортименті духовиків, ударників, струнників тощо.

Дискусія на тему, чия роль важливіша в оперному спектаклі - диригента чи режисера, по суті безглузда. Кожний з них робить свою справу, але все ж робота режисера сприймається публікою очевидніше, ніж диригентське трактування і нюанс музичної інтерпретації. Оцінюючи роботу режисера-постановника Дмитра Гнатюка, хочеться порівняти його з кимось із колег по режисурі. Але з ким? Звичайно, це буде не якийсь там зелений новачок на зразок Пітера Грінвея, який прийшов до оперної режисури лише три роки тому (на двадцять років пізніше, ніж Дмитро Михайлович). Це має бути солідна і шанована людина. Така, наприклад, як Борис Георгійович Шарварко, знаменитий постановник урядових концертів. "Урядовий концерт" - це не просто формула, що зв'язує спектакль Дмитра Гнатюка з традицією державного офіціозу. Минулого сезону художній керівник Великого театру Володимир Васильєв поставив оперу Верді "Травіата". Поставив із розмахом, "по-багатому". І російські критики, не змовляючись, в один голос визначили стиль цієї постановки як "євроремонт". Так і в нашому випадкові: "урядовий концерт" - це не просто аналогія, це стиль, в якому давно і успішно працює головний режисер Національної опери. Однак постановча манера а ля "партія веде" не тільки не доречна, але й глибоко супротивна "Аїді" - символові докорінного зламу в поглядах "мелодиста" Верді, що раптово заразився "вагнерівським драматичним вірусом". Як писав у своїй книзі "Оперний театр" Болеслав Горович, "йдеться про стирання кордонів між "номерами", які поступилися місцем безперервній (майже) мелодії, потім про відмову від абсолютної мелодії на користь мелодії експресивній і підкорення останньої слову".

Світлана Добронравова, яка виконувала на прем'єрі Аїду вимушена була через хворобу (диво, що вона взагалі вийшла на сцену) вдатися до того, що Россіні називав "вокальною корупцією", і дещо зловжила своєю чудовою музичністю і драматичним даром на шкоду емоційній насиченості образу. Втім, якщо вважати, що професіоналізм - це вміння максимально приховати свої вади і виявити достоїнства, то Людмила Юрченко в партії Амнеріс продемонструвала просто вищий пілотаж майстерності. З трійки провідних солістів - Аїда-Амнеріс-Радамес - вона звучала максимально яскраво і ефектно, при цьому охоче демонструючи розкішний середній регістр і намагаючись не затримуватися на хитких низах і відчайдушних верхах. Виконавець партії Радамеса Олександр Востряков з перших же тактів опери зумів показати слухачам, яка складна і багатотрудна є його партія. Але всупереч всім підступам композитора, він виявив видатні марафонські риси і все ж благополучно дістався фінішу.

Є в спектаклі дві безперечні знахідки. Партія ефіопського царя Амонасро у виконанні Романа Майбороди - одна з кращих робіт прем'єри, що об'єднала в собі могутній темперамент, технічно довершений вокал і привабливий акторський посил. У моменти свого перебування на сцені - він був поза конкуренцією. Олександр Гурець, який яскраво, "оперно" виконав в спектаклі партію Гінця, хоч і не схильний до особливих акторських пошуків, уже виявив себе в театрі як дуже міцний драматичний тенор і цілком може претендувати в майбутньому на щось більше, аніж ролі другого плану.

Дивно вирішено візуальний ряд спектаклю. Зусиллями митців Тадея і Михайла Риндзаків сцену оформлено в дусі комп'ютерної гри DOOM. Звичайно, таке просторове вирішення недостатньо передає відчуття масштабу стародавньої архітектури фараонів. Можливо, справа в принциповому прагненні до оригінальності, хоча, швидше, просто у відсутності необхідних коштів. Адже відомо, що втілення "Аїди" - справа недешева. Наприклад, постановка опери у Великому театрі, за даними московської преси, стала в 400 тисяч доларів. Очевидно, телефонна компанія, що спонсорувала Великий театр, виявилася щедрішою, аніж фармацевтична фірма, що надала Київській опері добродійну допомогу в розмірі 80 тисяч. Залишається тішитися тим, що навіть Москві поки що далеко до світових фінансових стандартів оперних постановок. Наприклад, єгипетська "Аїда" 1994 року коштувала близько 3,5 мільйонів доларів.

Щосезону Національна опера старанно видає нам по монументальній прем'єрі. Але після цілого ряду схожих за духом спектаклів нинішня, незважаючи на чудово зроблену музику, сприймається вже як щось рутинне, виготовлене за загальним шаблоном, а тому - малоцінне. Наче про цей спектакль сказав колись Олександр Даргомижський: "Про цю оперу нема що казати... Коли медаль або монету карбовано і описано, чи треба ще описувати медалі або монети, які карбуються за тією ж формою і тією ж машиною?"

РОМАНУ МАЙБОРОДІ В РОЛІ АМОНАСРО КАЙДАНИ НЕ ЗАВАДИЛИ БЛИСКУЧЕ ВИКОНАТИ СВОЮ ПАРТІЮ. ЧИ НЕ ЦЕ СВОБОДА ВІД РУТИНИ?

Фото Олексія СТАСЕНКА, "День"