20 років без Iвана Карабиця

У Національній філармонії відбувся концерт ансамблю «Київські солісти» під орудою диригента Ігоря Пучкова з програмою камерних симфоній різних епох. Цей відомий музичній арені колектив, створений 1995 року геніальним Богодаром Которовичем на базі учнів його класу, як завжди, показав себе у виконавському плані яскраво і високопрофесійно, проклавши своєрідний образно-стильовий музичний місток від класики XVIII ст. (Концертна симфонія для скрипки й альта з оркестром Вольфганга Амадея Моцарта) через останню третину ХХ ст. (Симфонія № 3 Івана Карабиця) до близької нам сучасності — початку ХХІ століття (Симфонія кончертанте для скрипки, альта та оркестру Юрія Ланюка).

Однією з беззаперечних кульмінацій імпрези став твір Івана Карабиця, про що наголосили й самі музиканти, присвятивши виконання 20-им роковинам смерті автора. Нагадаємо: Іван Федорович Карабиць — видатний український композитор, музично-громадський діяч і педагог, народний артист України, професор, пішов з життя 20 січня 2002 року. Йому було лише 57. А скільки було зроблено!

Навіть не віриться, що минуло вже 20 років відтоді, як митця не стало. Але його музика звучить, започатковані ним справи розвиваються... Як минули ці десятиліття без нього? Які події відбулися? Зрештою, чи є життя після життя?..

Знайти відповіді на ці та інші запитання ми спробували у спілкуванні з дружиною композитора, відомою українською музикознавицею, докторкою мистецтвознавства, професоркою та завідувачкою кафедри історії української музики та музичної фольклористики Національної музичної академії України імені Петра Чайковського Маріанною КОПИЦЕЮ-КАРАБИЦЬ.

«МИТЦІ — НЕОРДИНАРНІ ЛЮДИ, ВОНИ ВИПЕРЕДЖАЮТЬ ЧАС, БАЧАТЬ ДАЛЕКО НАПЕРЕД»

— Маріанно Давидівно! Ми щойно разом послухали симфонію Івана Федоровича. Поділіться, будь ласка, враженнями від почутого.

— Насамперед я безмежно вдячна ансамблю «Київські солісти» за те, що вони згадали про сумну дату й включили твір у концерт. У нас зараз непростий карантинний час і не так багато людей відвідує Філармонію, але слухачі прийшли. Музиканти підготувалися і зіграли симфонію дуже неординарно. Вони її зробили справжнім концепційним симфонічним витвором. Показали дві сфери. Одна з них — глибокий сум, через який відкривалася бездонна печаль самого композитора, де він розмірковує про себе, про час, про власні мрії. Потім кілька хвиль закінчувалися патетичними ствердженнями або героїчними ідеями... Трохи це мені нагадало симфонічні традиції Шостаковича.

— Іван Федорович написав твір ще у 1978 році...

— Так! Він якраз багато слухав перед тим найкращі симфонії Шостаковича. Наприклад, 10-ту, де звучать, зокрема, глибокі роздуми про війну, повоєнні події, 11-ту, що є приголомшливою з точки зору оркестрування, концепції, правдивого погляду на той світ, у якому жив митець. Мені здалося, що секстові вигуки Третьої камерної симфонії Карабиця — звідти. Композитор тоді був ще молодий — 33 роки, вік Христа. Людина, здавалося б, повинна любити все навкруги, радіти життю, а у нього були розмисли, як ми почули, не молодіжні, не юнацькі, навіть не 30-річного чоловіка.

МАРІАННА КОПИЦЯ-КАРАБИЦЬ: «НАСАМПЕРЕД, Я ХОТІЛА БИ СКАЗАТИ ПРО ІВАНА НЕ ЯК ДРУЖИНА, ЯКА ЙШЛА З НИМ ПО ЖИТТЮ. ВІН ДЛЯ МЕНЕ З КОЖНИМ РОКОМ ВСЕ БІЛЬШЕ І БІЛЬШЕ ВИМАЛЬОВУЄТЬСЯ ЯК МИТЕЦЬ, ЗНАКОВА ПОСТАТЬ»... / ФОТО З СІМЕЙНОГО АРХІВУ КАРАБИЦІВ

— А що могло його спонукати до такого?

— Не знаю... Я сьогодні була на лекціях у студентів НМАУ і вони мене почали розпитувати про Карабиця. Я їм розповіла, що Іван Федорович походив з Донецької області й був неймовірним патріотом. Якщо заглянути в його творчість, слово Україна проглядається чи не в кожному творі: «П’ять пісень про Україну», «Голосіння», «Київські фрески», дуже багато пісень, хорів... Деякі музикознавці навіть закидали йому певний псевдопатріотизм. Україна тоді рухалася собі у радянському часі й багато хто не замислювався над її майбутнім. А він ніби передбачав трагедію, якої тоді ще не було. Мені видається, що митці — неординарні люди, вони випереджають час, бачать далеко наперед.

Плач і трагедійна атмосфера з дитинства йшли поруч з Іваном. Наприклад, його землячка, відома співачка Елла Акритова розповіла мені таке. Вона також походила з родини греків, які жили на Донбасі. Її батько був лідером «Грецької общини» і його розстріляли за сталінських часів. Тому мати Івана завжди боялася за дітей. Вона, українка з Білої Церкви, свого часу вийшла заміж за грека й усе життя провела в страху. Справжнє прізвище їх було Каравітіс, що у перекладі означає човен, невеликий корабель. Вона привчала дітей нікому не казати, що вони греки, бо бачила на власні очі як знищували цих людей...

«ІВАН ДУЖЕ СПІШИВ ЖИТИ, МАБУТЬ, ВІДЧУВАЮЧИ, ЩО ЙОМУ НА ЦІЙ ЗЕМЛІ НЕ ТАК БАГАТО ВІДПУЩЕНО»

— На жаль, Елла Акритова померла в Ізраїлі 2018-го року.

— Я цього не знала. Вона була першою виконавицею кількох творів Карабиця...

Маю сказати, що Іван дуже спішив жити, мабуть, відчуваючи, що йому на цій землі не так багато відпущено. На столі у нього завжди лежали маленькі листочки, на яких він записував що треба зробити. І цих справ набиралося так багато! Коли я хотіла в нього щось попросити (йшлося про суто сімейні доручення), то, щоб він не забув, я це додавала до його списку, бо знала, що тоді він точно все виконає. Іван увесь був у фестивалях, конкурсах, у якихось думах про концерти, власну творчість, студентів свого композиторського класу... Тобто він був страшенно зайнятою людиною.

Мені здається, що зараз Спілці композиторів дуже не вистачає особи, яка б так могла все організувати: коли дирижабль з написом «Київ Музик Фест» висів над Хрещатиком у день відкриття фестивалю, або білборди... Ми тоді ще не звиклі були до такого, то був 1990 рік! А те, як він пропагував фестиваль, навіть просив музикознавців: «Пишіть що хочете!» Коли я йому казала, що деякі журналісти якось не так бачать події, він відповідав: «Нехай критикують! Аби тільки був відгук!» Він був природжений менеджер.

— Іноді негативна оцінка теж важлива! Бо це викликає дискусію, а з неї народжується шлях далі.

— Звичайно! Знаєте, я довго думала й вирішила, що не займатимуся спеціально від сім’ї пропагуванням творчості Карабиця. Вважаю, якщо він написав достойну музику, яка виконуватиметься, буде затребувана в студентських або концертних колах, то це — наше щастя. І все підтверджується з роками і десятиліттями. Сьогодні я щаслива. Його твори все-таки грають. Приміром, щороку на День Голодомору в листопаді Київська Опера ставить його «Молитву Катерини» для читця, хору та симфонічного оркестру на вірші Катерини Мотрич. Вони її зробили у дещо театралізованому варіанті. Це дуже виразно й красиво. Спасибі їм за це.

— Цьогоріч Україна відзначатиме грандіозний ювілей — 300 років від дня народження Григорія Сковороди. Я знаю, що Іван Федорович з великою повагою ставився до цього геніального українського філософа й поета.

— Це правда! У нього є великий твір «Сад божественних пісней» на вірші Сковороди. До слова, йому довелося боротися за нього — за назву, за тексти й інше.

— А назву забороняли?

— Так! «Сад божественних пісней» було у Сковороди. А коли Іван подав ноти у видавництво «Музична Україна» для публікації, то слово «божественних» прибрали, замість «пісней» зробили «пісень» і вийшло «Сад пісень». Іван радився з Борисом Олійником, той комусь дзвонив з начальства, але нічого не вийшло змінити.

— Який це був рік?

— 1972-й. Тоді мали святкувати 250-річчя Сковороди.

— Тобто він був ще зовсім молодий 27-річний чоловік?

— Саме так! Спонукав його до роботи видатний хормейстер Михайло Кречко, який побачив у Євгені Станковичі й Івані Карабиці двох обдарованих композиторів, які, на його думку, мали перспективи. У той період на замовлення Кречка Станкович написав симфонію «Я стверджуюсь!» на вірші Павла Тичини, а Іван — «Сад» на слова Григорія Сковороди.

Карабиць настільки проникся творчістю Сковороди, що музикознавці, коли писали про композитора, говорили, що він, щось розказуючи, завжди перемежовував розмову цитатами філософа. До речі, він не тільки хотів, щоби назва твору була, як у Сковороди, а спеціально визначив жанр — концерт для хору, солістів і симфонічного оркестру, хоча йому радили назвати ораторією. Адже тоді, на початку 1970-х, коли були під напівзабороною Ведель, Бортнянський, Березовський, Карабиць прагнув підкреслити у своїй творчості спадкоємність їхньому жанру духовного концерту, попри те що це не віталося.

Символічно, але в кінці життя він знову повернувся до Сковороди, який надихав його, — цього разу планував написати твір на латинський текст. У блокноті Івана, який він брав з собою у лікарню, ми побачили цитати Сковороди, якісь тематичні начерки, ескізи. Там була намальована змія, що кусає себе за хвіст — давньогрецький символ, який зустрічався й у Сковороди, що означає циклічність, життєве коло, безкінечність буття. Думаю, що до сковородинського ювілею «Сад божественних пісней» Карабиця все ж пролунає.

Хотілося б відродити й «Київські фрески», тому що це була теж новаційна історія.

— Розкажіть, будь ласка, детальніше.

— На початку 1980-х Україна готувалася відзначити 1500-ліття Києва. Стефан Турчак і Лев Венедиктов замовили Карабицю презентаційний твір для оперного театру, де була б зображена своєрідна панорама історії Києва від давніх часів до сьогодення. Борис Олійник розробив сценарій, підібрав тексти від Андрія Первозваного (з Літопису), Тараса Шевченка до Павла Тичини («Великодній дощ» — вірш, який був заборонений) і сучасних поетів. Коли твір показували на худраді, його прийняли з радістю, почали готувати ноти, партії. Але захворів Турчак, — проєкт так і не реалізували.

Уперше «Київські фрески» пролунали у філармонії 30 квітня 1986 року у виконанні «ДУМКИ». Країна була зайнята Чорнобильською трагедією та її наслідками, а концерт усе ж відбувся, хоча слухало його не так багато людей. Я сама не була там присутня, бо лишалася вдома з малими дітьми. Але Іван дуже хотів, щоб його почули, зрозуміли, бо вклав у твір усю душу. І от перед тим, як Карабиця не стало, він висловив передсмертне бажання...

Мені зателефонували з консерваторії від ректора Олега Семеновича Тимошенка й викликали на роботу. Я вирішила, що це пов’язано з профкомом, головою якого тоді була. А Іван, який хворів удома, раптом сказав мені: «Попроси Олега Семеновича, щоби поговорив з Євгеном Савчуком (керівником капели «ДУМКА», учнем О.Тимошенка. — Ред.), щоби «ДУМКА» відновила «Київські фрески». Я дуже хочу їх послухати».

Коли я зайшла в кабінет ректора, там сидів увесь ректорат, і Олег Семенович став розпитувати що треба зробити для Івана Федоровича. Я розповіла про прохання чоловіка. Тієї ж миті Олег Семенович зателефонував Євгенові Герасимовичу й переказав мої слова.

То був самий початок 2002 року, за кілька тижнів до смерті Івана. Савчук мав їхати з капелою на гастролі, а потім приступити до роботи. Карабиця не стало. Тоді Левко Венедиктов вирішив виконати останню волю Івана в оперному театрі. Почали шукати партитуру, ...а її ніде не було (не знайшли й до сьогодні). Лише в бібліотеці оперного театру виявили голоси. Учень Карабиця Артем Рощенко за оркестровими партіями відновив партитуру, і «Фрески» поставили в Національній опері.

Це й опера, і балет, залучили кіно, — тоді була популярною тенденція синтезу жанрів. Режисерка Ірина Нестеренко дуже багато зробила для постановки. Вона пішла в архів кінофотофонодокументів, віднайшла плівки різних років — і 1920-х, і воєнних, і повоєнних часів. Вони демонструвалися паралельно з музикою, звучанням віршів, які читав Анатолій Паламаренко, який вів це дійство як спікер, на кшталт «Царя Едіпа» Стравінського, давньогрецької трагедії.

Твір виконали, але, на жаль, візитівкою Києва й театру він не став. Виконання було разовим, дуже багато людей на прем’єру не потрапило. Мені шкода, що Національна опера витратила величезні кошти на єдину виставу. Може, коли-небудь театр спроможеться показати її знову.

«ШКОЛА В ТОРЕЦЬКУ ТА БАХМУТСЬКЕ МУЗУЧИЛИЩЕ ІМЕНІ КАРАБИЦЯ ПО ЧЕРЗІ ПРОВОДЯТЬ КОНКУРСИ ПІАНІСТІВ»

— Ось уже 20 років, як Івана Федоровича немає з нами. Вони дуже швидко промайнули. Твори Карабиця живуть, його іменем названо музичну школу в Торецьку, Бахмутське музичне училище, відбуваються конкурси піаністів, років з 10 аж до локдауна у Києві проводився й композиторський конкурс імені Карабиця...

— Так! Насамперед хочу згадати добрим словом міста дитинства та юності Івана на Донбасі — Торецьк і Бахмут. Дякую їм, там дуже шанують свого земляка. Попри труднощі, пов’язані з близькістю до лінії розмежування, вони продовжують активне творче життя, для них це вельми важливо. Наприклад, у Торецьку є музична школа й училище, з якими я підтримую постійний зв’язок. От і зараз вони мене запросили в кінці квітня відвідати ювілей школи. Школа в Торецьку й Бахмутське музучилище імені Карабиця по черзі проводять конкурси піаністів. Приміром, торік у квітні в школі відбувався конкурс онлайн і відомий український піаніст Микола Сук дав згоду бути головою журі. Участь взяло понад 50 діточок. А на конкурсах в училищі, де змагаються діти більш старшого віку, майже всі виконують фортепіанні прелюдії Карабиця.

— Цікаво, Іван Федорович був вимогливим щодо виконання своїх творів?

— Бувало по-різному, але загалом він дуже радів, коли зверталися до його музики.

— Мене вразила історія з Сонатою для віолончелі № 2, що якось опинилася в Донецькій консерваторії й уперше пролунала в Києві під час минулорічного «Київ Музик Фесту». Може, іще віднайдуться ноти, про які ви не знаєте?

— Знаходяться й досі! Я вам можу розказати кілька історій. Одна — з цією сонатою.

Мені зателефонував донецький композитор Сергій Мамонов — тепер професор нашої столичної музичної академії — і сказав, що в однієї з викладачок Донецької консерваторії є Соната № 2 для віолончелі з фортепіано Карабиця. Я відповіла, що в Карабиця немає Другої сонати, — тільки Соната пам’яті Лятошинського, яку він почав писати ще за життя вчителя, а закінчив уже після його кончини. Виявилося, що якось, перебуваючи у Донецьку, Іван подарував двом музиканткам свій рукопис і вони вже виконували твір багато разів, заграли ноти до дір і хочуть запропонувати їх «Музичній Україні» для публікації, бо за рукописом грати вже просто неможливо. Так ми й видали разом ноти обох віолончельних сонат.

— Де тепер ці музикантки?

— Піаністка Тетяна Моргунова після трагічних подій 2014 року в Донецьку переїхала до Києва й стала професоркою нашої академії, а віолончелістка (прізвища її не пам’ятаю) залишилася у Донецьку. Дивовижно, але Іван скромно свій рукопис ніколи не намагався забрати назад. Він був дуже делікатним і соромився попросити віддати ноти.

Ще одна історія трапилася з піаністом і музикознавцем, доктором наук Борисом Деменком. Якось він мені дзвонить і каже: «Я дуже вибачаюся, але у мене знайшовся рукопис фортепіанних творів Карабиця. Він мені колись дав тоненький шкільний нотний зошит з виписаними Прелюдією і Токатою. Я узяв і забув. А потім, перебираючись на іншу квартиру, натрапив на них». І його теж Карабиць ні разу не запитав про свою музику!

Деменко пообіцяв зіграти, записати й подарувати мені диск з Прелюдією і Токатою Івана, що він і зробив, віддавши також рукопис. А далі ми зібрали наявні в нас ранні фортепіанні твори Івана Карабиця і видали. Тепер їх з великим задоволенням виконують піаністи.

Оповім і такий детективний сюжет. До мене за кілька років після смерті Івана підійшла викладачка кафедри камерного ансамблю нашої консерваторії, піаністка Анна Середенко й сказала, що має подарований їй колись Карабицем квінтет. Я заперечила, що квінтету в нього немає. Він написав квартет пам’яті сестри. Анна, в якої тоді почалася хвороба руки, відповіла, що вилікується, зіграє твір і тільки потім поверне ноти, оскільки має виконати обіцянку, дану композиторові. Але справа так досі й не зрушила з місця.

— Я знаю, що найвідомішими у фортепіанному доробку Івана Федоровича стали 24 прелюдії. Їхньою першою виконавицею була Ольга Ліфоренко...

— Так! Потім Артем Ляхович вивчив їх зі своїми учнями. Там останні прелюдії (21-24) — надзвичайно складні, це серйозні піаністичні твори, трошки демонічні за характером. Він неймовірно красиво, цікаво їх грав і в Малому залі консерваторії, й у інших місцях — зробив цілий фестиваль. Це було років 10 — 11 тому. А потім Артем описав власне бачення 24 прелюдій у вступній статті до видання. Цикл тричі видавався: «Музичною Україною», потім в Америці й утретє — Фондом Володимира Горовиця як приз переможцям конкурсу піаністів.

А ще київська дитяча музична школа імені Стефана Турчака, де працює випускниця Євгена Станковича, композиторка Тетяна Бачул, запитала чи можна викладачам зробити перекладення прелюдій 1 — 6 на чотири руки. Я, звичайно, дала дозвіл, згодом попросила їх дати мені ноти й вислала цей варіант до школи в Торецьк. Тож ці п’єси там теж тепер у репертуарі.

— Тобто життя творів Івана Карабиця продовжується уже навіть в інших формах?

— Дякувати Богові — це так, що дуже тішить! До сказаного додам: перед Новим роком викладачка Академії, піаністка й концертмейстерка Лариса Гришко-Ратьковська представила зі студентами цілий концерт з камерних творів Карабиця. Її колега Аліна Козаченко теж мала заграти з учнями спеціальну програму пам’яті Івана, але завадив локдаун. Уже готуємося до цьогорічного «Київ Музик Фесту»... Тож життя триває!