Він залишив нам правду про XX століття

Закінчення. Початок читайте — «День» № 145-146

І навіть уже після жахіть перших двох років війни з фашизмом, у смертельному вирі яких йому пощастило дивом вижити, після праці в обласній газеті Волині протягом тисяча дев’ятсот сорок четвертого — п’ятдесятого років, коли журналіст Дімаров бачив на власні очі, як іменем Сталіна виселяли цілі села в Сибір, вішали на майданах борців за волю України, ламали селянам хребти, заганяючи силою їх до ненависних колгоспів, він сприйме смерть комуністичного ката як найбільшу трагедію. У нього вистачило мужності наприкінці дев’яностих уже минулого століття признатися, а письменника ніхто до цього не змушував, що для нього Сталін до останніх днів життя тирана залишався найдорожчою в світі людиною і був «безгрішний, як Бог». Письменник не міг до кінця усвідомити, чому він так бездумно сприймав від ранніх літ Сталіна в образі ласкавого батька, який день і ніч дбає про свій народ, отже, й про нього, малого: «У моїй уяві Сталін стояв осібно від усього поганого, що коїлося в нашому житті. Він був безгрішний, як Бог, і, як Бог, не міг отак просто взяти й померти, як усі смертні.

І от Він помер. І обвалився весь світ»¹.

Та недовго залишався Анатолій Дімаров «в тіні Сталіна». Такою назвою — «В тіні Сталіна» — він об’єднає цикл повістей «Попіл Клааса», «Боги на продаж» — «Тридцяті...» З’явиться ця книжка уже 1990 року, після того, як у Будинку творчості в Ірпені він познайомиться із великим страдником Анатолієм Костенком. Двадцять років проведе він, аспірант Інституту літератури імені Тараса Шевченка за доносом підлого позаштатного рецензента КДБ Лазаря Санова в сталінських концтаборах. Розповість Анатолій Ілліч молодшому колезі про те, як чудом його не засудили до страти, як двадцять років намагалися його фізично й морально знищити і він до сих пір не може усвідомити, чому він лишився живим. Вражений драматичною долею цього невпокореного вченого, який після повернення з концтаборів намагався добитися, звісно, марно, від прокуратури віддати до суду цього підлого донощика, на совісті якого було немало загублених життів, Анатолій Дімаров створить блискучу повість «Попіл Клааса». Та надрукувати цей твір судилось не скоро.

Анатолій Дімаров не став чекати цих сприятливих для вільної творчості часів, бо актуально звучали рядки Дмитра Павличка: «здох тиран, але стоїть тюрма», і вирішує, що про ці часи «кривавого Торквемади» треба писати, не оглядаючись, або зовсім не писати. Письменник переживає щасливі миті особливої творчої розкутості, щось на зразок вільного польоту. Буквально за місяць він напише повість на шість аркушів, в основу якої покладе розповідь ще одного страдника сталінських концтаборів, також ученого-філолога Григорія Антоновича Нудьги. Лейтенант Радянської армії важко поранений в перший же місяць війни, полишений напризволяще на полі бою, потрапляє в полон, тікає і опиняється на окупованій території, якось добирається в рідне село, на Сумщину, йде в сільську школу вчителювати... Викладає українську літературу, на одному з уроків процитує дітям початок поеми «Катерина» Тараса Шевченка:

Кохайтеся, чорнобриві,

Та й не з москалями...

Наступ Радянської Армії, мобілізація, з боями дійшов до Берліна. Герой, груди в орденах і медалях. Та донесли, що під час окупації намовляв українок не кохатися з братами-росіянами, «закликав до співпраці з німцями, до боротьби з великим російським народом». Вирок: двадцять років концтаборів.

Але Григорій Нудьга, як і Анатоль Костенко, таки вижив у цьому сталінському пеклі.

Розповів про свої поневіряння і обнадіяв:

— Ви, Анатолію, ще молодий, — сказав якось Григорій Антонович. — Доживете до тих часів, коли можна буде писати про це, не оглядаючись»².

Був переконаний, що його повість «Чорний ворон», у якій він в образі молодшого лейтенанта Калинки вивів мужнього Григорія Нудьгу, обов’язково надрукують і в Києві, і в Москві — в журналі «Новый мир», де з’явилася нещодавно повість Олександра Солженіцина «Один день Івана Денисовича». Повість «Чорний ворон» була вже набрана для друку в журналі «Вітчизна», автор навіть вичитав гранки...

Але... Що можна говорити й друкувати в Москві, в Україні — зась! Правда, невеличкий уривок встигла надрукувати завдяки Павлу Загребельному «Літературна Україна». І тільки. Більше двадцяти років це повість пролежала в письменницькому столі і лише у вісімдесяті побачила світ англійською мовою в далекій Австралії. А перед Анатолієм Дімаровим двері до редакцій усіх журналів і видавництв зачинилися. За вказівкою «рідної» партії: «Хай Дімаров походить у чорному тілі!»

Перебував у «чорному тілі» все своє життя і як-то кажуть, по саму зав’язку. Із раннього дитинства.

Письменник майже все своє свідоме життя приховував те, що народився не в самому Миргороді, а на хуторі Гарацьки, що він не носить свого справжнього прізвища, а дівоче матері. І навіть по батькові називається не так, як мав би називатися. Бо народився в ненормальній, в деспотичній державі, в якій, щоб вижити, змушений був, як і його батьки, як тисячі й тисячі інших, пристосовуватися, брехати, переховуватися...

Отже, народився майбутній письменник 17 травня 1922 року в сім’ї хлібороба-гречкосія Андроніка Федоровича Гарасюти. Мати — із сім’ї бідного священика, закінчила єпархіальне училище. Батько був людиною релігійною, не пропускав жодної служби в храмі. Та коли розпочалося розкуркулення, колективізація, батько заради порятунку сім’ї таємно виїхав із хутора. Мати-вчителька, переживаючи за свою долю і долю своїх дітей, заборонила малим синам Толікові й Сергійкові хреститися на людях, наказала забути про Бога, змушувала називати батька «дядько Андронік», а згодом говорити, що їхній батько помер. Нещасна жінка була приречена поховати батька своїх дітей живим у могилу. Незабаром вона поміняла старі метрики, мовляв, загубила, на нові лише заради того, щоб уберегти себе і дітей від неминучих бід — від пекельного тавра родини ворога радянської влади, а може й від смертельних сибірських морозів. Тому вони, мати, Анатолій і Сергійко, стали вже не Гарасютами, а Дімаровими, не Андроніковичами, а Андрійовичами, а батько за їхніми розповідями був не куркулем, репресованим радянською владою, а вчителем. Як і їхня мати.

Анатолій Дімаров оці свої дитячі поневіряння і переживання описав у повістях «Через місточок», «Блакитна дитина», «Маскуліна, домініна, нойтра...», які разом із повістю «Як воно в піхоті» (первісна назва — «Ать -два!.. редакторам здалася крамольною) склали книгу під назвою «На коні й під конем».

Дещо пізніше, в наближенні до свого 70-річчя, письменник напише щиру, самоіронічну, дотепну «повість про сімдесят літ» під назвою «Прожити й розповісти», в якій майстерно розповість, як уже в п’ятому класі на нього «напала справжня поетична пропасниця», яка тіпала ним удень і вночі — віршував як завгодно і про що завгодно, і «світ весь збігався на кінчик пера». Коли йому було 11 років, заповзявся писати роман про героїчну боротьбу Червоної армії з білими. Серед дійових осіб — Будьонний, Ворошилов, Чапаєв, герой-червоноармієць, який жертвує своїм життям заради перемоги світової пролетарської революції, навіть підготував рукописну збірку поезій, водночас не гребуючи приписуванням собі чужих поезій.

Анатолій Дімаров не приховував тих подій і фактів із свого минулого, які не додавали позитивних штрихів до його образу. Властивий для нього самокритичний погляд із великою дозою іронії та скепсису переконує в повній достовірності того, про що розповідає письменник. І як розповідає?! Здавалося б, викладаються жорсткі для читацького сприйняття факти, в тексті мінімум авторського співпереживання без наміру емоційно збурити читацьку уяву, але враження настільки життєствердні, глибокі і достовірні, що мимоволі починаєш повертатися до прочитаного з тим, щоб відшукати те речення, той образ, те слово, котрі відкриють таїну такого ідейно-естетичного ефекту.

А Голодомор 1932—1933 рр. Як пережила родина Гарасюти-Дімарова цю чорну трагедію?

...Молодший братик Сергійко тягає по двору дощечку, на якій акуратно складені більші, менші й зовсім манюсінькі палички. Він дирчить, імітуючи звук машини, яку він вперше побачив у селі біля сільради, і тягне цю свою уявну машину до ями, яку заздалегідь викопав. Страшенно худючий, з великим, як гарбуз, животом, із набряклими ногами і посинілою шкірою, Сергійко вперто тягне до ями наскладених на «машині» покійників.

«Я вже десять хлібин заробив! — зводить голодні очі на мене», — згадує Анатолій Дімаров у книзі спогадів «Прожити й розповісти».

Діти кожен день бачили, як двоє ситих і цинічно байдужих до людських трагедій родичів голови артілі збирали спеціально виділеною підводою померлих від голоду і викидали їх у величезну яму, викопану на кладовищі. За це їм увечері виділяли по хлібині.

Не забуде Анатолій Дімаров про ці дитячі голодні муки і переживання, вивершуючи епічне полотно про народне життя на рідній Полтавщині. Роман «І будуть люди» творився натхненно, з особливими надіями на читацький успіх. Перша книжка з’явилася 1964 року, друга — через два роки, третя 1968 року і через десять років четверта — «Біль і гнів» (1980). Далеко не всю правду про довоєнне село, про Україну в часи німецької окупації, про так званих червоних партизанів, що відлежувалися в бур’янах і припасених ще до війни лісових хованках, наважився розповісти письменник, але й ті свіжі паростки правди, які він так дбайливо плекав, цензура виривала безжально, виполювала цілі розділи, викреслювала сюжетні лінії, абзаци... Не тільки були вилучені згадки про голодомор і колективізацію, а й весь передвоєнний період життя на полтавському селі випав із романного повіствування.

Шокований таким свавіллям видавничих редакторів і цензури, Анатолій Дімаров від безпорадності й безсилля махнув рукою на цю розправу над романною дилогією, але не втратив надії таки побачити колись свої твори в непокаліченому вигляді. А було вилучено з двотомника дванадцять авторських аркушів, а це біля трьохсот сторінок. Рік напруженої праці.

Сподівався таки, що з нагоди сімдесятиріччя йому, лауреатові Шевченківської премії та члену Президії Спілки письменників, запланують якщо не шеститомник, то щонайменше чотиритомник. Таке існувало правило для лауреатів і спілчанського начальства. Але Дімарову виділили папір лише на двотомник. Що ж, почав письменник готувати на перевидання романи «І будуть люди» та «Біль і гнів». Майже два роки витратив на поновлення тих текстів, які були вирубані редакторами і цензорами. Була спокуса щось змінити, переписати, але цього собі не дозволив. Хай буде так, як написав десять, двадцять років тому.

Понад дві тисячі сторінок романного тексту, відновленого, передрукованого, вичитаного, було передано до видавництва «Дніпро». Письменник навіть вичитав верстку і підписав до друку. Але надійшла команда згори — і папір, зарезервований під двотомник, пішов на видання творів живого класика.

Болем і гнівом відлунювали в пам’яті жахливі переживання перших днів і місяців війни. Патріотично наснажений, але позбавлений можливості вступити до Харківського університету, дев’ятнадцятилітній Анатолій Дімаров замірився потрапити до армії. Але оскільки він глухий на одне вухо та ще й короткозорий, доводиться шукати спосіб обманути медкомісію. І йому це вдається. Рік муштри — це рік неймовірних знущань і безграмотного командира взводу, і його помічників із  учорашніх десятикласників, це рік жахливих страждань від лютих морозів і голоду, це рік нескінченних маршів, копань траншей, бліндажів і окопів та повного фізичного знесилення від хаотичного відступу, немилосердної втоми і постійного недосипання.

У перші ж дні війни рядовий Дімаров був поранений автоматною чергою. Зразу ж німецька граната вибухнула у нього майже на колінах, осколки прошили праву руку і обидві ноги. Потрапив в оточення. Наказ комроти пробиватися до своїх, у полон не здаватися. Немилосердно палило сонце, спрага вимучувала до галюцинацій, поранена рука, нашпигована кулями, дрібними осколками і скована затверділими од крові бинтами, завдавала нестерпних мук. А в лівій руці — важка чавунна «лимонка», яку чомусь вклав у його долоню поранений капітан, перед тим висмикнувши запобіжник і закинувши його в траву. Чому він не пожбурив її подалі від себе, чому із останніх сил стискав онімілими пальцями цю ребристу смерть, що визрівала неминучим вибухом? Боявся задрімати, боявся втратити свідомість, пронизаний пекельними стрілами розжареного сонця, боявся голосно застогнати, бо бачив, як неподалік крокували непоспішно в повний ріст німці. Дивом рядовий Дімаров не потрапив під кулеметні черги німецького винищувача. На його очах загинули товариші, прошиті гострими вогняними язиками. таки вийшов до своїх, на вимогу лейтенанта віддати затиснуту до оніміння гранату не зміг розвести пальці, які намертво прикипіли до гарячої «лимонки». І тоді лейтенант сам почав із великими зусиллями розгинати один по одному побілілі пальці, аж поки не вивільнив гранату і не пожбурив її у глибоку балку.

Далі — санбат, госпіталь у Сталінграді, операція — вийняли дві кулі з руки, а третю залишили, боячись пошкодити сухожилля. Але посічена рука не загоювалася, лікарі раз-у-раз витягували з передпліччя, з долоні, з пальців малюсінькі осколки, мордували щоденними перев’язками і нарешті відправили у виздоровчий батальйон за тридев’ять земель — на Кубань. Знову щоденна до повного виморення тіла муштра, нужденні порції, від яких шлунки день і ніч щеміли від голоду, холод, від якого не було рятунку в сирих землянках, і сподівання потрапити на медкомісію, аби вирватися із цього пекла на фронт — в лінійні війська. Знову приховав від лікарів, що не чує на праве вухо, що після поранення зір став настільки поганий — «бачив усе, як у тумані, особливо на відстані».

Пощастило. Потрапив на курси водолазів-диверсантів. Годували так, наче попали на якийсь наркомівський санаторій. Пройшов курс навчання, але під час перебазування на одному з перегонів, на марші, в Анатолія Дімарова стався важкий припадок. Упав, втратив свідомість. Нагадала про себе контузія від німецької гранати. Шпиталь. Звільнення на місяць від військової служби. Куди податися? Хотів потрапити додому, побачитися з рідними, але сказали, що там уже німець. Згадав про друга Рашида Валієва, з яким лежав у Сталінграді в шпиталі. Запрошував до себе в Середню Азію, в місто Кушку. Шість діб добирався до цього найспекотнішого міста в Середній Азії — намерзся на курсах, потягнуло в теплі краї.

Працював у місцевому колгоспі доти, доки не прийшла повістка з суворим грифом «срочно явиться» до військкомату. Направлення в Новоросійський напівекіпаж, що входив до Чорноморського флоту. Гордий безмежно: моряк, водолаз, зарахований в морську бригаду, що формувалась для відправки в Севастополь. А він так вимріював пофорсити в морській формі, з криком: «Полундра!» вихопитися в атаку, розриваючи на грудях тільняшку... Не судилося. На стрільбищі жодною кулею не попав у ціль. Мусів признатися командирові, що після контузії втратив зір. Медична комісія виписала геть пригніченому морячку своєрідний «вовчий білет». Із посвідченням про непридатність до військової служби Анатолій Дімаров вирушив у дорогу додому. Єдина втіха — червонофлотська форма, що її випросив для нього у старшини речового складу справжній моряк-земляк Василь.

Не встиг набутися вдома, як німці перейшли в літній наступ. Мирне населення почали евакуйовувати — відправляти у тил, кудись аж за Дон. Сотні тисяч військових і цивільних намагалися вирватися із гігантського «котла», що його готували німці, посипаючи з літаків бомбами і кулями безпорадних людей в безкрайньому степу. Розпрощався з жалем із морською формою і випадково знайденою рушницею, перевдягнувся в доброї тітоньки в цивільне та повернувся не без пригод додому. Відчайдушний, схильний до авантюрних вчинків, наповнений ненавистю до окупантів Анатолій починає марити воєнними подвигами. Із кількома друзями визбирують міни, заготовляють толові шашки, капсули-детонатори, підбирають в лісах і на лугах полишені червоноармійцями гвинтівки, карабіни, танковий кулемет... Підготувалися і провели першу партизанську акцію — зірвали наступ кількасот поліцаїв проти холодноярівських партизанів.

Відступили німці — і зразу ж мобілізація в Радянську Армію. Підмели усіх — від вісімнадцятилітніх до шістдесятилітніх. Без жодних медкомісій та оглядів. У люті морози наприкінці сорок третього їх, п’ятсот необмундированих, майже беззбройних — одна гвинтівка на двох і та без набоїв погнали в бік річки Донець під завивання авіаційних бомб та пронизливе вищання німецьких мін. Нарешті підвезли боєприпаси — кожному дали в руку по шматку цеглини. А сержант зразу ж пояснює: кидаєш в німця, той подумає, що граната, падає і чекає, доки вибухне, а наш герой йому: «Хенде хох!» і зброю здобуває.

Психічна атака необмундированих українців закінчилася повним їх викошенням мінометним і кулеметним вогнем. Лишилося, мабуть, кілька в живих. Тоді під Ізюмом німецькі кулемети викосили понад 10 тисяч необмундированих українців. Їх було не жаль, цих, як цинічно називав мобілізованих українців і взагалі солдат безжалісний Георгій Жуков, «карандашів», які зкомпроментували себе тим, що мали нещастя перебувати на окупованій території. Анатолій Дімаров отямився в польовому шпиталі. Контужений міною, валявся кілька місяців — очунював важко. Знову комісували і ще раз визнали непридатним до військової служби. І вже як абсурдна гримаса долі, визнання медичною комісією в Харкові наприкінці війни «годним» до стройової служби. І окуліст, і отоляринголог написали в обхідному листі, що рядовий Дімаров ідеально бачить і чує. Лише в шістдесятилітньому віці зняли його з військового обліку.

Його життєвій і творчій енергії можна було лише позаздрити. Скільки він написав за своє довге, слава Богу, життя? Понад 20 романів і повістей. А оповідань? А віршів, нарисів, кореспонденцій, статей, рецензій, відгуків?

Останні п’ятнадцять років із весною збирався у своєрідний вирій. Разом із дружиною-берегинею Євдокією Несторівною вирушав на все літо до глибокої осені на хутір Мохнач, що у Чорнобаївському районі Черкаської області. Треба було якось виживати. Мали невеличке господарство, город, навіть сіяли пшеницю, вирощували картоплю. А головне, спілкувалися з місцевими жителями. Багатьох із них письменник «запросив» у свої «сільські історії». Завжди веселий, дотепний, життєрадісний, любитель жартів, розіграшів, Анатолій Дімаров розкошував словом і у слові. Радів дитинно з творчих успіхів колег, намагався відгукнутися на кожен надісланий рукопис, на кожну книгу. Не чекав ні нагород, ні премій — був завжди в критичній позиції до влади. І коли Президент України Віктор Янукович своїм указом нагородив його з нагоди 90-річчя орденом князя Ярослава Мудрого IV ступеня, письменник написав:

«Не можу прийняти орден «Ярослава Мудрого» з двох причин.

Письменник повинен перебувати в опозиції до будь-якої влади, хоч якою б вона була. І сприймати урядову нагороду як спробу його підкупити.

Тим більше не можу прийняти цю нагороду з рук людей, які штовхають мою Україну у прірву».

Анатолій Дімаров.

17/V-2-12 р.»

...Даруючи якось мені видання роману «Біль і гнів», здійснене в серії «Бібліотека Шевченківського комітету», Анатолій Андрійович сказав: «Ну як я так пізно додумався назвати це романне п’ятикнижжя «Чумацький шлях»! Я ж намагався відтворити саме Чумацький шлях українського народу».

Тепер я, згадуючи цього завжди усміхненого, іронічного і дотепного митця, мимоволі шукаю очима Чумацький шлях, на якому висіялася вже зірка Анатолія Дімарова.

¹ Дімаров Анатолій. Прожити й розповісти. — Київ : Дніпро, 1998. — С. 39.

² Дімаров Анатолій. Прожити й розповісти. — С. 141.