Подорож у часі до волинської столиці

Дивлячись на однакові адміністрації рад, розумієш системність комуністичної епохи. Можна легко перейменувати вулицю, на якій стоять однакові будинки, але самі будинки — не знесеш. В однакових костюмах однакові фігури (так двозначно й читайте) і досі приймають передбачувані рішення, не ведучи свій народ уперед, а, в кращому разі, плентаючись поза ним і фіксуючи в указах уже звершені народні перемоги. У міжобласних відрядженнях чиновники ніколи не губляться поміж кабінетів, бо і в місті А, і в місті Б, і в місті Я всі адміністрації майже однакові. Трапляється, самі урядники забувають, у якому місті й місці вони самі перебувають, позаяк все ніби зливається в один величезний коридор з килимовим покриттям і запахом їдальні...

«Не місце прикрашає людину, а людина місце», — нагадує народна мудрість. «Оточення вирішує все», — суперечить їй інша. Хоч би як там було, незаперечним залишається зв’язок місця і людини, котра там живе, працює, творить. І цікаво зазирнути в той час, коли адміністрації були домівками, а міста і землі мали господарів. Подібною думкою розпочинається один із розділів книжки спогадів знаного польського романіста-інтелектуала Юзефа Ігнація Крашевського: «Цікавлячись колишньою оселею Вітовта, я їхав до Луцька оглянути тамтешній старий замок і подумати про цього героя...»

ЗАМОК ЛЮБАРТА В ЛУЦЬКУ — ЦЕ СИМВОЛ ІСТОРИЧНОЇ СЛАВИ МІСТА. ВІН ДОБРЕ ВІДОМИЙ НАВІТЬ ТИМ ЛЮДЯМ, КОТРІ НІКОЛИ НЕ БУЛИ В СТОЛИЦІ ВОЛИНІ / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Мандрівки у часі можливі, але для них потрібні неабиякі ресурси людської уяви і пам’яті. У кожному древньому місті є будівлі та вулиці, пагорби і крипти, які тримають оборону минувшини від забуття. Як змахнути павутиння в закутку чи пил на скрині, так само можна постаратися й «відгорнути» кричущі реклами та шумні дороги, щоб повернутися до першоджерел і уявити, як народжувалося місто. Адже тисячі років тому на землі було значно більше простору, і на вибір поселення впливали свої, вже забуті чинники...

Сучасна людина, подорожуючи світом, вкрай рідко замислюється над тим, що ще кілька століть тому не земля і не небо були головними шляхами сполучення. Близька присутність річки чи моря впливала на місто і його жителів, завдяки чому з часом поселення ставало столицею, плем’я ставало народом, а його вожді — королями і завойовниками. Води манили мандрівників та сміливих крамарів у далекі світи, річки впадали в моря, береги перетворювалися на нові континенти, і так десь посеред хвиль зародилася перша ідея малого світу — глобалізація. Але у стародавню давнину болотисті береги, дрімучі ліси й темні води забезпечували надійний прихисток від ворогів та чужинців, даючи роду необхідний час для формування суспільства, культури, цивілізації.

На теренах навколо Луцька активне життя зародилося ще за часів неоліту. Стоянки навколо річки Стир та її приток забезпечували постійний доступ до води, риби, чудове транспортне сполучення і захист від ворогів.

Шукаючи тлумачення назви «Лучеськ-Луцьк», передусім варто згадати, що тисячі років тому осердя міста було островом. Найвірогідніша версія — давньослов’янські варіанти слова «лука», тобто заплава. Хоча офіційна історія міста розпочинається зі згадки 1085 року в Іпатіївському літописі, більшість істориків та краєзнавців, зокрема знаний дослідник Луцька Богдан Колосок, вказують на наявну в літературі дату заснування міста — 698 рік. Цю версію підтверджують і археологічні знахідки, і логіка формування поселення, та й сам Іпатіївський літопис, який 1085 року описує Луцьк як уже велике, розвинуте місто. Польський хроніст Ян Длугош взагалі припускав, що ідея збудувати фортецю на неприступних берегах Стиру виникла у князя Володимира Великого, коли він проїжджав прадавньою Волинню...

Найвірогідніше, історія Луцька як постійного поселення розпочинається у давньослов’янський період. Болотисті острови в заплавах річки Стир та її приток облюбували для себе дуліби, відомі також як бужани, волиняни. Наприкінці XI століття їхній племінний союз входить до складу Київської Русі. Десь у цей час на пагорбі одного зі Стирових островів постає дерев’яна фортеця для огляду і захисту молодого міста. 1073 року Луцьк витримує тривалу облогу польського короля Болеслава Хороброго, майже через століття не піддається Юрію Долгорукому, Андрію Боголюбському та Ярославу Осмомислу.

Перший міжнародний лицарський турнір також, можна припустити услід за В. П’ясецьким, відбувся в Луцьку 1157 року. Ідучи на Київ, Ізяслав Мстиславович разом зі своїм союзником, польським князем Болеславом Кучерявим зупинилися перепочити на Волині, а заразом і розважитися. Тоді у стінах луцького замку, зійшлися в турнірних двобоях дружини обох князів, до складу яких входили чехи й поляки, німці та місцеві.

У ХІІ столітті Луцьк поступово набуває статусу столиці Волині, зростає самостійність місцевих князів, посилюється їхнє бажання розбудовувати і захищати свої території. За правління Ярослава Ізяславовича, першого незалежного волинського князя, в замку будують терем та цегляну, з плінфи, церкву Івана Богослова, одну з найдавніших частково збережених споруд Луцька, — матеріальні докази волинської суверенності. Місто росте, й поступово з’являються заміські резиденції, культурне та політичне життя вирує вже й за стінами замку...

За часів королівства Руського Данило передає Луцьк своєму брату Василькові, а той 1259 року на вимогу Бурундая, полководця Золотої Орди, розбирає луцьку фортецю. У переписах збереглася легенда про те, як містяни щодня розриштовували дерев’яні стіни замку, а на ранок вони поставали знов, цілими й неушкодженими. По ночах татари встановлювали варту, аби простежити, яка сила допомагає русинам, але так і не дізналися. Навіть якщо не вірити легенді, менш ніж за сто років на острові Луцьк постане нова, уже цегляна фортеця. Потребу в її перебудові і зміцненні усвідомив слушної пори Любарт — син великого князя Литовського Гедиміна. Будучи одруженим із луцькою князівною, за підтримки луцьких бояр та батька Любарт здобув Волинь. Деякі історики вважають, що він був останнім королем об’єднаного Волинсько-Галицького королівства. Проте право на Волинь бачив за собою і польський король Казимир Великий. Його амбіції спонукали Любарта облаштувати Луцьк як нову столицю й належним чином посилити його обороноздатність. Навіть сьогодні більшість лучан називають замок Любартовим.

Упродовж своєї тисячолітньої історії замок неодноразово перебудовувався, та це й не дивно. Більше того, луцький замок аж ніяк не один. Він складався із двох фортифікаційних споруд — Верхнього замку та Нижнього, або Окольного. Від Окольного замку, який раніше налічував вісім веж, залишилася тільки одна — вежа Чарторийських. Та й вона настільки міцно обросла міською забудовою, що недосвідчений екскурсовод помітить її не одразу. Вежа отримала свою назву від литовсько-руського княжого роду Чарторийських, на землі яких і була збудована.

Верхній замок відомий в Україні не лише поціновувачам історії та архітектури, а й усім, хто хоч раз тримав у руках двохсотгривневу купюру. Будівництво його тривало майже століття — готичну задумку Любарта завершив ренесансними деталями Свидригайло. Розташований на пагорбі посеред заплави, замок складався із трьох веж заввишки у майже тридцять метрів, вони збереглися й донині. Стіни, які сполучають вежі, заввишки сягають дванадцяти метрів і завтовшки подекуди — три. Мури вимощені з вапняку, що місцями береже ще більш стародавні знахідки — прадавні скам’янілі рослини — фтиоліти. Та крім таких природних пам’яток, цегла фортеці містить чимало написів, які дійшли до нас із давніх-давен — за однією версією, найдавніший датований 1444 роком. Свої прізвища тут залишили чимало лучан та гостей міста, серед яких була й Ольга Косач, сестра Лесі Українки. Виходить, бешкетна витівка століття по тому набуває вже геть іншого смаку і дає змогу відчути присутність людей, які в давноминулі часи, задовго до нас, жили на нашій землі...

Кожна з веж Верхнього замку має своє ім’я, пов’язане з її розташуванням або історією. Вхід до фортеці пролягає через високий готичний портал В’їзної вежі. На фасаді досі видно два раніше замурованих входи — для пішоходів і карет. Охоронці, спостерігаючи з верхніх поверхів вежі, вирішували, коли опускати чи підіймати міст, адже пам’ятаємо — Старий Луцьк був островом. Сьогодні на даху В’їзної вежі заввишки у майже тридцять метрів облаштовано оглядовий майданчик.

Стирова, або Свидригайлова, вежа виходить своїм фасадом на річку Стир. Спочатку вона слугувала оборонним пунктом і місцем тимчасового проживання вояків, пізніше верхні поверхи було передано під архів, а в нижніх, підвальних, облаштували смутну в’язницю. Нині вежа відчинила двері для кількох клубів лицарства та середньовічної реконструкції.

Третя вежа, Владича, названа так через сусідство з обійстям волинських владик, яке було розташоване поряд, на подвір’ї замку. Вежу прикрашає гострий готичний дах, а всередині створено єдиний в Україні музей дзвонів.

На замковому подвір’ї — у серці міста — за господарювання Любарта було збудовано триповерховий княжий палац. Він сполучався із В’їзною вежею, а також мав балкони, які в ті часи слугували радше для санітарних потреб, аніж для краси. Середньовічні гобелени, які тепер прикрашають стіни музеїв, раніше теж були не просто пишною декорацією інтер’єру, а ефективним захистом від протягів.

Особливої слави місто і замок здобули за часів наступного князя — Вітовта, племінника Любарта Гедиміновича. Успадкувавши Волинь, Вітовт розпочинає перебудову Луцька з державницьким запалом і, головне, належними ресурсами. Наприкінці XIV століття Вітовт одержує титул Великого князя Литовського, Руського та Жематійського й перетворює Луцьк на другу, після Вільно, столицю однієї з найбільших європейських держав пізнього середньовіччя.

Продовження