Людці Великого Государя

Тиран — це завжди не лише жах для тих, кому «випало щастя» жити з ним в одній країні і в одну епоху, але й моторошна, важковирішувана загадка. Навіщо, приміром, єдиновладні правителі московської (російсько-імперської, радянсько-більшовицької) самодержавної держави, такі як Іван IV Грозний, Петро I, Йосип Сталін, які й так уже, здавалося б, давно придушили, фізично знищили будь-яку опозицію, нехай навіть уявну, знову й знову налагоджували, «по новому колу» запускали свою випробувану машину винищування? Можливо, вся справа в особистій психічній неадекватності (щоб не сказати — ненормальності) названих вище московських деспотів на троні? Але навіть мінімальний, досить поверхневий аналіз демонструє: у цьому ймовірному «божевіллі» була й логіка, й система.

Дещо дуже важливе для цієї системи висловив один із найстрашніших її конструкторів і відновлювачів — товариш Сталін. Знаменитий радянський артист Микола Черкасов був присутній на своєрідній «лекції», яку Вождь прочитав йому й видатному режисерові Сергію Ейзенштейну, котрий зняв, як відомо, блискучий фільм про Івана Грозного. У 1953 році Черкасов опублікував запис цієї бесіди з «корифеєм усіх наук» у книжці «Записки радянського актора». Про що ж розповів Черкасов? За твердженням Сталіна, Іван Грозний був великим і прогресивним державним діячем, до того ж набагато значнішим, ніж Петро I («Петро не дорубав!» — заявив «кремлівський горець»). «Говорячи про державну діяльність Грозного, товариш І. В. Сталін зауважив, — писав Микола Черкасов, — що Іван IV був великим і мудрим правителем, який убезпечував країну від проникнення іноземного впливу й прагнув об’єднати Росію. Зокрема, говорячи про прогресивну діяльність Грозного, товариш Сталін наголосив, що Іван IV уперше в Росії запровадив монополію зовнішньої торгівлі, додавши, що після нього це зробив лише Ленін. Йосип Віссаріонович відзначив також прогресивну роль опричнини. Торкнувшись помилок Івана Грозного, Йосип Віссаріонович зазначив, що одна з його помилок полягала в тому, що він не зумів ліквідувати п’ять великих феодальних сімейств, не довів до кінця боротьбу з феодалами — якби він це зробив, то на Русі не було б Смутного Часу... І потім Йосип Віссаріонович із гумором додав, що «тут Івану завадив бог»: Грозний ліквідує одне сімейство феодалів, один боярський рід, а потім цілий рік кається й замолює «гріх», тоді як йому потрібно було б діяти ще рішучіше!»

Наведена довга цитата цікава — як яскравий приклад того, наскільки цинічним і вовчим було мислення тодішнього володаря мало не половини земної кулі (бесіда відбувалася 1947 року). Але вона в жодному разі не замінює вдумливого дослідження самої суті «носійних конструкцій» самодержавно-деспотичної системи, певні риси якої (на превеликий жаль, досить істотні!) знову й знову, через покоління й через століття, відроджуються в державному устрої нашого північного сусіда (нашого «братнього слов’янського народу», «стратегічного партнера», «фактора імперської загрози» — іменувати прийнято по-різному, залежно від політичних уподобань). Тут йдеться, як бачимо, про дуже тривожну спадковість — тим більше, що й останнім часом кремлівського шанувальника Грозного, який читав лекції Ейзенштейну й Черкасову, оголошено, у свою чергу, московськими верхами «ефективним менеджером». Щоправда, уже в 2010 році пішли офіційні заяви відповідальних чиновників про необхідність наполегливої десталінізації російського суспільства, але підстав вірити в серйозність таких благих намірів поки не дуже багато (дуже характерний виступ у ліберальних колись «Известиях» державника Віталія Третьякова, який, стаючи у зверхньо-ображену позу, риторично запитує: «Що ще я маю зробити, чого ще зректися, щоб мене, нарешті, вважали десталінізованим?!» Як бачимо, вірність людожерської наступності, яка тут розбирається, приймає в нинішній Росії й цілком респектабельно-«патріотичну» оболонку).

І все ж таки — повернімося до логіки Системи Сталіна і Грозного. Водночас аналіз цієї логіки допоможе нам уявити собі, що між душогубом — генералісимусом ХХ століття — й нелюдом — царем століття ХVI, здавалося б, схованим від нас імлою століть, спільного набагато більше, ніж може видатися з побіжного погляду. Які ж основні опорні точки цієї логіки?

 1

 Відраза до дієвого парламентаризму, реального представницького правління. Саме примара парламентської системи буквально переслідувала Івана IV Грозного, викликала його шалену лють. У нього були всі підстави для такої лютої реакції: вже за його часів, у середині ХVI століття, у залежному від дворянства становищі перебувала королівська влада у Швеції; англійська королева мала обговорювати свої державні справи в парламенті; від волі парламенту в багатьох найважливіших питаннях, таких як фінанси, оголошення війни та укладання миру, залежали королі у Франції; італійськими республіками управляли різного роду «палати» й «форуми». Ставлення Грозного царя до подібних порядків добре видно з його листа до князя Андрія Курбського: «А о безбожных землех и языцех, что и глаголати! Понеже государи те царствами своими не владеют: како им повелят рабы их, тако и владеют» (характерне ототожнення країн із парламентським правлінням і «безбожних» країн!). І далі: «А в государской воле подданным гоже быти, а где государской воли над собой не имеют, тут яко пьяны шатаютца и никоего же добра не мыслят» (дуже чітко сформульована думка, внутрішньо близька всім московським, російським і радянським самодержцями — і на Сталіні ця внутрішня близькість не закінчується...). І потім: «Ежели царю не повинуются подвластные — никогда же от междоусобныя брани терпети не перестанут!» І нарешті — презирлива, навіть гидлива характеристика парламентської системи правління: «Тамо особь каждо о своем печеся...» Ось у чому, на думку царя-самодержця, коріння зла! Ось чому тільки єдиновладдя Великого Государя, непідвладного будь-чиїм приватним або становим інтересам (хоча б при цьому піддані, «холопи» змушені були принижено йменувати себе самих у чолобитних: «Мы людишки твои, Великий Государь» — це повторюється в багатьох документах доби Івана Грозного), є єдиною дійсною гарантією дотримання завжди і в усьому лише загальнодержавних інтересів. У цьому сходилися й Іван Грозний, і неприборканий у своїй жорстокості Петро I, і «освічена» Катерина II («люта вовчиця», як бачив її Шевченко), і Микола I («людина з олов’яними очами», за словами Герцена), і, звісно, «Чингізхан з телеграфом» — Йосип Джугашвілі.

 2

 Неприйняття економічної самостійності, незалежності своїх підданих. У 1570 році в листі до королеви Англії Єлизавети Іван Грозний із сарказмом і неприхованим презирством оцінює порядок правління на далекому острові: «И мы чаяли того, что ты на своем государьстве государыня и сама владееш, и своей государьской чести смотриш, и своему государству прибыток... Ажно у тебя мимо тебя люди владеют, и не только люди, но мужики торговые, и о наших о государьских головах, и о чести, и о землях прибытка не смотрят, а ищут своих торговых прибытков. А ты пребываеш в своем девическом чину, как есть пошлая девица». (Найбільше вражає, що саме у 1570 році обговорювався проект об’єднавчого міждинастичного шлюбу між Іваном IV і незаміжньою Єлизаветою!) І далі цар резюмує: «А московское государство покамест без англинских товаров не скудно было». У чому причина такого «самодержавного хамства»? Вона досить проста: цар побоювався (небезпідставно!), що, за прикладом англійських парламентаріїв — «торгових мужиків», на подібне ж втручання в «государеві справи» наважаться їхні партнери — російські «торгові мужики». Запитаємо себе: чи зникло зараз це побоювання, що має настільки глибоке коріння в московській самодержавній історії?

 3

 Боятися влади («Великий Страх», без якого не було б всевладдя жодного з названих тут тиранів!) мають всі стани без винятку (Іван IV багато разів підкреслював, що своїх «изменщиков» або ж «израдцев» на стани не ділить), а особливо вельможі, хай навіть і дуже близькі до царя. Бо «дати слабость вельможе — ино дати и простому» (справжні слова Грозного в одному з листів). Підданих, відповідно до цього, цар поділяв лише на дві категорії (і хотів, щоб так поділяв і народ!): на відданих йому і на зрадників; і особливо знатні бояри ділилися на «наших» й «ненаших». Про «ненаших» було сказано так: «Которые будут государьские лиходеи, хто изменные дела делали, и в тех ведает Бог да он, государь, и в животе и в казни его государьская воля, чтобы царь владел и правил, яко же годно ему...»

 4

Справедливість для всіх забезпечує особисто сам цар за допомогою призначеної їм адміністрації з відданих йому людей (із тих, які «служать прямо». Про долю інших — дивимося пункт 3). Цар є заступником «нижчих» проти «сильних» (вони ж «пузаті», «богатини» — ненависть до таких і в ХVI столітті була досить потужною!), він єдиний здатен протистояти їхній сваволі. Це наївно-фантастичне уявлення («головне — щоб був прямий шлях до царя!») переросло й часові, й просторові рамки, і, схоже, ще неодноразово буде причиною багатьох найсерйозніших загроз для демократії (у тому числі і в Україні: згадаємо про сподівання на «дешевий газ» із царственої, багатої Москви! Ці сподівання чималою мірою вплинули на результат президентських виборів-2010.)

 5

 Обов’язково треба сформувати корпус «вірних слуг государевих» (читай: опричне військо; Таємна канцелярія; III Відділення; ВЧК-ГПУ-НКВД-КГБ-ФСБ-СБУ тощо). Бажано набирати цих «слуг» із худорідних «низів», у всьому особисто зобов’язаних володарю; але при цьому також необхідно гармонійно поєднувати «родовитих» і «худорідних» у загальному апараті влади.

 6

 Треба неодмінно навчитися управляти спалахами «народного гніву», скеровувати його в потрібному царю напрямку. І народ у цьому випадку просто не помітить, що, розтрощуючи багатих, він просто... поповнює скарбницю царя й близьких йому людей (не плутати з державним бюджетом!). А тим часом Грозний, відбираючи землі в опальних бояр («А которые бояре, и воеводы, и приказные люди дошли до государьские великие измены, до смертные казни, а иные дошли до опалы, то тех животы и статки (саме «статки»! — І. С.) взяти государю на себя»), ставлячись із нескінченним, неприхованим презирством до «мужиків», «холопів», «рабів», проте не погидував включити саме «чорний люд» до своїх політичних розрахунків як найважливішу їхню складову. А результат? «Государьская воля» стала єдиним (у ближчі часи — не завжди формально, але фактично) джерелом влади і права. Чи усвідомлюємо ми, наскільки чіпко логіка цієї системи тримає нас у своїх обіймах?

 7

 Самодержці ХVI—ХХ століть робили ставку (і надто часто, трагічно часто не помилялися!) на один закон людської психології, людської свідомості: щоб не бути роздавленими подіями, дуже багато хто поспішав приєднатися до тих, хто мав можливість давити.

 8

 Дуже важливо, що головним засобом політичної боротьби, яким Грозний (і його політичні послідовники протягом століть) постійно користувався для досягнення своїх цілей, яким скористався і в період встановлення опричнини, було внесення розколу, а у міру можливості — й прямої ворожнечі в середовище своїх підданих. Ця «євразійська» технологія найчастіше застосовується й зараз, і не лише на території Росії. Уроки для захисників демократії в Україні, на наш погляд, досить очевидні.

 ***

 «А наш государь, как есть государь истинный, сияя во благочестии, государство свое добре разсматряет». Це — слова з послання Івана IV гетьману Ходкевичу (1567 рік; при цьому цар зволів підписати лист ім’ям боярина Михайла Воротинського). Якщо осучаснити лексику, перетворити фразу в стилі 2010 року, застосувати комп’ютерну техніку — то буде напрочуд схоже на офіціозні випуски програми «Час» на ГРТ, чи не так, шановний читачу? Ось це й є та специфічна політична культура, в яку (зсередини і ззовні) посилено втягують зараз і Україну. Чи вдасться подібне «переформатування» (ми ж, теоретично, ще й зараз європейська країна)? Це цілком залежить від міри опору й непримиренності суспільства.