«Корифей» шовінізму-2

Закінчення. Початок читайте в попередньому випуску сторінки «Історія та Я»

Найбільшим досягненням українського руху середини ХІХ ст. стало видання щомісячного журналу «Основа» (1861—1862) під редакцією В.Білозерського, що відігравав роль головного загальноукраїнського друкованого органу і став громадським осередком згуртування українців. Часопис посів важливе місце в історії української духовності. Це був перший національний суспільно-науковий і літературний часопис, який мав великий вплив на розвиток українського руху і піднесення національної свідомості. Протягом майже двох років він формував і суттєво впливав на літературний процес в Україні, розвиток її культури. М.Драгоманов зазначає, що «рік 1862-й був часом самого гарячого розвою українофільського духу в Росії, котрий мав собі органом петербурзьку «Основу».

Неабиякою заслугою «Основи» та її видавців було друкування прозових і поетичних творів найбільш відомих українських авторів (усього понад 40). Серед них — поезія та проза Т.Шевченка, П.Куліша, Л.Глібова, П.Гулака-Артемовського, О.Стороженка, С.Руданського, О.Кониського, О.Чужбинського, Д.Мордовця, Ганни Барвінок, Марка Вовчка, А.Свидницького, Я.Кухаренка, О.Навроцького, М.Вербицького та ін.

Діяльність «Основи» та гурту пов’язаних із нею українських діячів викликала підозрілу реакцію й упереджені оцінки більшості представників російського суспільства, усіх його основних літературних і громадських течій. Якщо державні чинники імперії якийсь час не реагували на появу «Основи» та активізацію українського руху, то реакція російської ліберальної преси, низки представників інтелігенції була досить гострою і різко негативною. Причиною був успішний розвиток українського літературного процесу і посилення його громадсько-політичного впливу в різних верствах українського суспільства. В результаті, якщо якийсь час, від початку ліберального правління Олександра ІІ, російські журнали досить часто друкували українські літературні твори, то невдовзі ситуація різко змінюється і прихильність до українського слова, його носіїв у публічному житті поступається непримиренному запереченню української культури, намаганню довести, що українська мова, культура взагалі не існують, а український рух кваліфікується як польська інтрига. Зокрема, редактор «Московских Ведомостей» і «Русского Вестника», представник спочатку поміркованого російського лібералізму М.Катков намагався переконати російську громадськість, що українська мова у творах українських літераторів є цілковито штучною. Він стверджував, що наміри української інтелігенції творити власну літературу і науку є хибними і йдуть врозріз із потребами реального життя.

Вже від початків видання українського часопису чільник московських істориків та археологів П.Погодін звернувся до М.Максимовича із закликом, щоб той вплинув на «ослепленных» видавців «Основи». Погодін побачив у програмі часопису та його статтях небезпечний заклик до поділу мови, літератури і всього культурного життя Росії: «Что затевают малороссийские писатели, — зазначав він у листі до свого українського респондента. — Там (у Європі. — Ю.Т.) силятся соединить Неаполь с Пьемонтом и Венецию с Римом, а мы хотим делиться в Полтаве, Курске, Воронеже! Пусть возделывается язык, процветает литература, развивается жизнь, — а делиться то для чего?..» Подібне бачення базувалося на антиукраїнській концепції В. Бєлінського, яка вже ніколи не зникала з російського суспільного середовища.

У чітко виявленому намірі української інтелігенції йти своїм шляхом, творити власну національну культуру російська ліберальна інтелігенція вбачала загрозу своєму неподільному пануванню не лише в царині духовного життя, а й у сфері політичній. Страх, що самостійний розвиток української культури, її мови і літератури може стати важливим підґрунтям для політичної окремішності українського народу, постійно супроводжував російську інтелігенцію, тримав її у постійних рамках підозри щодо українського політичного сепаратизму й намірів відмежуватися від імперії.

Зрештою російська інтелігенція у своїй більшості стояла на позиціях «общерусскости» і не хотіла бачити жодних «штучних», на її думку, спроб діячів кола «Основи» сприяти утвердженню української літературної мови. Позиція багатьох представників російської інтелігенції мало чим відрізнялася від централістичної «точки государственной принудительности», за виразом М.Костомарова, яка, зрештою, була і їхнім власним внутрішнім переконанням, попри деяку ліберальну фразеологію. «Я не верю в возможность образования Малорусского общего литературного языка, кроме чисто-народных художественных произведений, не вижу к этому никакой возможности, не желаю и не могу желать никаких искусственных попыток нарушить цельность общерусского развития, отклонить Малороссийских художников от писания на русском языке», — писав найбільш визначний діяч російського слов’янофільського напряму Іван Аксаков.

Попри проголошення першими слов’янофілами необхідності плекати національну культуру всіх слов’янських народів, І.Аксаков фактично не визнавав за українцями права на свій самостійний розвиток. Для нього українець — це лише складова «единого русского племени», і діяльність М.Костомарова та П.Куліша, інших учасників «Основи» лише накладала «путы племенного эгоизма» і заважала міфічному «русскому единству». Зрештою І.Аксаков гостро виступив і проти основної політичної концепції діячів «Основи» — ідеї всеслов’янської федерації. «Для меня малоросс и великоросс — одно — русский, — писав І.Аксаков, — и потому никакого союза или федерации и т.п. тут не предлагаю». Зрештою і культурне «общерусское единство» слов’янофілів, і політична «единая неделимая Россия» ставали зброєю, спрямованою проти національного відродження українців, засобом їх упослідження, бар’єром проти повноправного і всебічного суспільно-політичного і духовного розвитку. Зокрема, саме І.Аксаков своєю діяльністю підготував злиття слов’янофільства з офіційною державною політикою. Ось чому І.Аксаков обмежував застосування української літератури лише рамками початкової народної освіти. Вітаючи появу українських книжок священика В.Гречулевича, його освітніх проповідей (видані 1849 р. і перевидані П.Кулішем 1857 і 1860 рр.), Аксаков вороже сприйняв «Чорну Раду» та інші твори, розраховані на освічену публіку. Для останньої, на думку Аксакова, мала бути лише одна мова — російська.

Підозрілість до діячів української культури, чимало з яких обіймали вагомі позиції в російському науковому світі, негативно впливала на проблему свободи наукової діяльності. І виходила ця підозрілість не з боку російських державних кіл, а з ліберального наукового середовища. У багатьох московських істориків та археологів, наприклад, викликала занепокоєння діяльність О.Бодянського — редактора «Чтений» Московського історичного  товариства, який значну частину цього видання присвятив публікації джерел української історії. Поглиблення й широка популяризація знань з історії, мови та літератури України, до якої спричинився О.Бодянський, видавалися образливими для тих московських науковців, які вбачали в цьому спеціальну інтригу з боку зайди-українця, що, мовляв, навмисно не друкує більш цікаві матеріали з російської історії.

«Основа», а, власне, й увесь український літературно-суспільний рух зазнав невиправданих закидів із боку відомого російського славіста, історика і геополітика Володимира Ламанського. Останній висував ідею двох відмінних світів Європи — романо-германського і греко-слов’янського. Для В. Ламанського слов’янство становило єдиний цілісний організм, тому новий український літературний рух був, на його думку, не лише не потрібний, а й шкідливий. Аргументом для подібної позиції було те, що, мовляв, «наш (російський. — Ю.Т.) литературный язык нынешним своим видом обязан общим совокупным усилиям Велико-Мало-Руссов. Он есть плод исторической жизни всего Русского народа», — зазначає В.Ламанський. Він вважав, що, творячи власну літературну мову і відмовившись від «русской образованости», українці «вынуждены бы были примкнуть к Польской, с которою тоже словесность Малорусская не сравняется. Пока же Малороссы не создадут своей образованности, на своем наречии, до тех пор должны они учиться и писать или на Русском, или на Польском языке». Подібна позиція позбавляла українців національно-культурної перспективи. Фактично вона змикалася з традиційною асиміляторською політикою російської держави і була чітко прочитана діячами «Основи». Вони цілком справедливо угледіли в такій позиції російських ліберально-слов’янофільських кіл погано прихований централістський намір не допустити розвитку нового українського руху і сформувати в суспільстві ворожість до нього.

Попри досить скромні політичні цілі українського руху російська журналістика поширювала думку, що зусилля української інтелігенції творити власну національну літературу є небезпечними для державної цілісності Росії. «Мужицька мова, ставши мовою літературною, — стверджувалося в одному з дописів Каткова, — розколе імперію по самій серцевині» й тому український літературний «сепаратизм» страшніший для Росії, ніж польське збройне повстання, що тоді починалось. У свою чергу польське панство на Правобережжі панічно стверджувало, що українські книжки сіють серед селян бунтарські настої, які можуть призвести до нової гайдамаччини. Ось чому будь-яка суспільна праця на користь України, навіть чисто культурницька чи науково-просвітня, в умовах російської дійсності набувала гострого політичного звучання. Вона викликала злобну негативну реакцію як урядових чинників Росії, так і її інтелігенції.