Карабах: перемовини з ким та на яких умовах

Майже 24 дні боїв у Карабасі вивели конфлікт на дещо інший рівень. У своїх інтерв’ю агентству ТАСС президент Азербайджану Ільхам Алієв і прем’єрміністр Вірменії Нікол Пашинян заявили про згоду на перемовини. Питання в тому, на яких умовах вони триватимуть, хто їх організовує, де вони відбуватимуться і за участю кого.

ВІЙСЬКОВИЙ ФАКТОР

Поки тривають суперечки щодо зриву чергового перемир’я в Карабасі, азербайджанська армія продовжує наступ і за три тижні війни на південній ділянці, між власне Карабахом та Іраном, взяла три райцентри і просунулася приблизно на 40 км. Є всі підстави вважати, що приблизно 20-25% території навколо колишньої автономії вона вже зайняла.

Річу даному разі не в кількісному співвідношенні відвойованого і ще не взятого, а в якісному. Вихід на кордон Карабаху з Іраном, захоплення Худаферинського мосту через річку Аракс, а також берега однойменного водосховища означає, що Вірменія частково відрізається від кордону з Іраном і, відповідно, звужується її вихід у зовнішній світ. Залишається тільки шлях через Мегрі, але він пов’язаний з очевидними логістичними проблемами для вірменського Карабахського угруповання.

Президент Азербайджану Ільхам Алієв заявив, що азербайджанські збройні сили встановили контроль над містом Зангелан. Міністерство оборони поширило відео, на якому азербайджанські спецназівці під національним прапором рапортують про взяття міста. Як повідомляє Російська служба ВВС, після звіряння з відкритими джерелами є всі підстави вважати, що на відео показано школу в Зангелані. Зазначимо, що від міста до кордону з Вірменією по прямій 9 км.

МАРТУНІ (НАГІРНИЙ КАРАБАХ) / ФОТО РЕЙТЕР

Президент невизнаної Нагірно-Карабахської республіки Араік Арутюнян підтвердив, що на південній ділянці фронту азербайджанська армія дійшла до Зангеланского району і опинилася за лічені кілометри від кордону із власне Вірменією.

Прессекретар Міністерства оборони Арцруни Ованесян вперше визнав, що вірменська армія відступає в Карабасі. Досі він вів мову лише про так зване тактичне переміщення військ. Характеризуючи стан на фронті, він написав, що «відступ — це ще не поразка», і наводить історичні приклади.

Теоретично це так, але насправді відступ вірменської армії, принаймні, можна вважати надламом у перебігу війни, і її стоновище є близьким до критичного.

Бої наближаються до Лачинського коридору, а він є останнім шляхом зв’язку Карабаху з Вірменією. Якщо його переріжуть, до того ж не обов’язково захоплять, а він просто потрапить під вогневий контроль Азербайджанської армії, питання воєнної складової конфлікту навколо Карабаху буде вичерпано. Вірменське угруповання в самому Карабасі буде приречене, оскільки воно не матиме боєприпасів, продовольства і поповнення живою силою і технікою. З цього випливає, що Лачинський коридор вірменська армія захищатиме до останньої змоги, щоб запобігти остаточному воєнному розгромові.

Яким чином азербайджанська армія розв’язуватиме це завдання, побачимо найближчим часом. Зауважимо, що на півночі і сході поки що взяли оперативну паузу. Місцевість тут дуже складна для наступу, навіть вогнищева оборона здатна завдати значної шкоди техніці та призвести до значних втрат в особовому складі тих, хто веде наступ. Зазначимо, що саме звідси найкоротша відстань до Шуші і, відповідно, до Степанакерта (Ханкенді). Ось чому навіть загроза наступу в цих районах змушує вірменське командування тримати на цих ділянках значні сили і не дає змоги посилити підрозділи, що відступають на півдні.

Успішність азербайджанського наступу на півдні також підтверджує, що суцільної оборони у вірменської армії немає і вона змушена перейти до вогнищевих дій у міру перенесення боїв до гірсько-лісистої місцевість. Звісно, так виграти війну не можна, але істотно знизити темп наступу цілком можливо.

З другого боку, немає змоги організації навіть локального контрнаступу, оскільки зв’язати в єдину систему розрізнені підрозділи, забезпечити їх необхідною кількістю боєприпасів і поповнити особовий склад неможливо. Інакше кажучи, будуть турбуючі дії та й все.

Слід гадати, що вірменські війська, наскільки можливо організовано, відступатимуть, щоб максимально посилити оборону саме Лачинського коридору і цим самим запобігти остаточного розгрому всього карабахського угруповання. Поза сумнівом, для цього тримають останні резерви якихось підрозділів і матеріального постачання технікою, боєприпасами та продовольством.

ДИПЛОМАТІЯ ВІЙНИ Й ПЕРЕМОВИН

На етапі, що завершився, жодні дипломатичні зусилля не привели до припинення воєнних дій. Це й зрозуміло, оскільки, значною мірою, ні Баку, ні Єреван, кожен із власних міркувань, до перемир’я не прагнули. Звідси марність таких зусиль.

Тепер виникла інша ситуація. Військовий фактор забезпечує кращу вихідну позицію для азербайджанської сторони і значно гіршу для вірменської.

Як казав Наполеон, великі батальйони завжди мають рацію. Військові успіхи дають змогу Баку висувати свої умови на перемовинах, і ставить протилежну сторону у становище тих, хто їх приймає, що цілком може інтерпретуватися як капітуляція.

Друге дуже важливе питання полягає в переліку учасників переговорів. Вірменія надала б перевагу тристоронньому форматові за російською участю. Звісно, що Москва за зовнішньої відстороненості підтримуватиме вірменську позицію.

Відповідно, Баку немає потреби на такий формат погоджуватися і за змоги було б краще знайти інше місце для їх проведення, а не столицю Росії. Для Азербайджану кращим був би варіант за участю Туреччини.

Це винятково важливе питання, і доведеться зламати чимало списів, щоб дійти якогось рішення.

Тут є і фактор часу. Вірменська діаспора виявляє неабияку активність, щоб на міжнародному рівні спробувати хоч якось нівелювати воєнні успіхи Азербайджану. В Австрії, Люксембурзі, Нідерландах приймаються антиазербайджанскі та антитурецькі резолюції із закликами визнати незалежність Карабаху тощо. Усе це створює певний тиск, зокрема на європейські уряди, які мають зважати провірменські настрої своїх виборців.

Не останню роль відіграють і суперечності з Туреччиною з дуже багатьох питань. Зокрема, антитурецькі настрої у Греції та Франції пов’язані з проблемами у східній частині Середземного моря і на Близькому Сході.

У багатьох європейських столицях підтримка Вірменії пов’язана не з особливими відносинами з цією країною, а з посиленням протистоянням з Туреччиною і спробою таким чином натиснути на неї.

У мусульманському світі, навпаки, спостерігається посилення підтримки Азербайджану і через нього Туреччини. Хоча не без проблем. Принаймні Іран і Саудівська Аравія займають у цьому сенсі дуже стриману позицію. І тут справа не в Азербайджані, а знову ж таки в Туреччині.

Захід неоднорідний. Зокрема, міністр закордонних справ Великої Британії Домінік Рааб називає Туреччину ключовим партнером по НАТО і давнім другом Британії. Лондон є вірним собі. Британія завжди йде своїм шляхом як у виборі союзників та партнерів, так і у виробленні своєї і завжди особливої політичної лінії. Якщо Париж проти Туреччини, Берлін не визначився, то у британській столиці поспішають підтримати саме Анкару і тим самим посісти своє місце, зокрема і на майбутніх перемовинах, чи мати на на них вплив.

Цілковитого розгрому Вірменії не допустять як Москва, так і західні столиці. Схоже, що в Баку та Анкарі таке на меті й не мали, розуміючи свої можливості як військові, так і дипломатичні.

З другого боку, створено умови змусити Вірменію пристати на формулу мир в обмін на територію. Інакше кажучи, залишити за нею Карабах в його радянських кордонах, але Азербайджан здобуває з’єднання своєї території з Нахічеванню. Це давно відома формула, з якою Баку згоден, але в Єревані до останнього часу не хотіли про це навіть думати.

Як то кажуть, не хотіли раніше, коли пропонували досить непогані умови, доведеться приймати не тільки їх, а й низку інших, набагато важчих.

Інакше продовження війни зі складнішими перемовинами, і особливо сподіватися на зовнішні сили з кожним днем стає дедалі важче. Військовий фактор визначатиме дипломатію війни та миру.