Грузинський урок стратегiчного партнерства
Візит Віктора Ющенка до Тбілісі проходив на диво непомітно. Жодної артпідготовки в пресі. Жодної реклами масштабних проектів. Тільки повідомлення, що прем'єр-міністр України обговорив виконання програми економічної співпраці з державним міністром Грузії Георгієм Арсенішвілі, зустрівся з президентом Едуардом Шеварднадзе та головою парламенту Зурабом Жванія. Та ще відвідав українську школу. Плюс звиклі вже запевнення у вічній дружбі та стратегічному партнерстві й спільному інтересі до поширення співпраці, в тому числі в об'єднанні ГУУАМ. Утім, цього року це далеко вже не перші українсько-грузинські контакти на вищому рівні.
Кілька останніх років Україна та Грузія декларували спільний інтерес до створення та розвитку Євразійського транспортного коридору. Не приховувалося, що головний інтерес — в наповненні його каспійською нафтою. Спочатку — з Азербайджану, потім, може бути, з Казахстану, може бути, з Ірану. Багато різних добрих слів про наміри призвели, однак, до констатації: обсяги українсько-грузинського товарообігу малі ($53 млн. за минулий рік), бо немає дешевого транспортного сполучення між двома країнами. І до розуміння однієї простої речі: Грузія, яка, як і Україна, мала об'єктивну потребу в нафті неросійського походження, проблему вирішила, незважаючи на те, що голови урядів в ній змiнювалися не рідше, аніж в Україні. Експортний шлях для азербайджанської нафти в будь-якому випадку пролягатиме через Грузію. Але чи піде він далі через Україну — залишається під великим питанням. І вже зараз очевидно, що без нафтової складової транспортний коридор так і помре серед інших добрих намірів. Тим більше, що «живих грошей» в обох країнах без реалізації спільних проектів навряд чи відразу радикально побільшає — а тому й обсяги торгівлі, попри всі наміри урядів і президентів, не зростатимуть до хоча б прийнятних розмірів.
Кілька років тому від багатьох грузинських дипломатів, урядовців, парламентаріїв можна було почути: «Ми на вас сподіваємося». Сподівання були дуже практичними — підтримка права Грузії на частку Чорноморського флоту, дипломатична підтримка в спробах знайти остаточне вирішення конфлікту в Абхазії (за явного небажання тодішнього російського керівництва випускати засоби тиску зі своїх рук). Ці сподівання, схоже, відійшли до історії. Грузія тим часом домоглася початку виводу російських військових баз зі своєї території — перший ешелон вирушив до Росії якраз під час візиту Ющенка. І, здається, Тбілісі й надалі не збирається виступати перед Москвою в ролі прохача, все ще популярній у Києві.
Може бути, що чергова зустріч на високому рівні приведе-таки принаймні до більшої уваги Києва до регіону, в якому лежать його стратегічні інтереси, і до ретельного вивчення всіх уроків. Тоді й з того, що часті контакти лідерів країн стали справою буденною, можна б тільки радіти.
